Вторгнення (військова справа): відмінності між версіями

Вторгнення широко практикувалося в усі періоди [[військова історія|військової історії]] для захоплення чужих територій, розгрому армій противника і досягнення інших [[Агресія (політика)|агресивних]] цілей. У стародавні століття відомі [[Завойовницький похід Александра Македонського|вторгнення військ Олександра Македонського в Малу Азію і в Персію]], перських військ в Грецію, армії спартанців[[спартанці]]в в межі Фів та інше; в середні століття вторгнення здійснювалося франками в [[Західна Європа|Західну Європу]], арабами в Малу Азію і Персію, військами Чингісхана[[Чингісхан]]а і Батия в руські землі; в більш пізній час — вторгнення [[Велика армія|«великої армії» Наполеона]] в Росію тощо.

В період між 1-ої і 2-ої світовими війнами військові теоретики країн, які дотримувалися погляду про можливість домогтися вирішального успіху в війні швидким нищівним ударом, обґрунтовували необхідність створення спеціального угруповання військ, призначеного для вторгнення. Ці погляди знайшли найбільш повне втілення в будівництві армій Німеччини, Італії, Японії. Раптове В.вторгнення завчасно створених угруповань їх збройних сил в межі країн Європи та Азії стало осн.основним способом нападу на інші країни у 2-й світовій війні.

Після 2-ої світової війни армії багатьох гос-вдержав неодноразово здійснювали вторгнення в країни, розташовані в Азії, Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході (напр.наприклад, В.вторгнення ізраїльських військ на тер.територію Сирії та Єгипту в 1967 і 1973).