Третя французька республіка: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 124:
Міжнародні позиції Франції помітно посилилися завдяки діяльності міністра закордонних справ Теофіля Делькассе (1898-1905 рр.). З кінця ХІХ ст. виявилося прагнення Франції поліпшити відносини зі своїми сусідами на півдні – Італією й Іспанією. Грунт до покращення взаємовідносин з Італією було закладено в 1896 р. її офіційним визнанням французького протекторату над Тунісом. У 1898 р. підписано торгівельну угоду між двома країнами, що поклала край семирічній митній війні. 1 січня 1901 р. підписано першу секретну угоду між Францією й Італією про розподіл сфер впливу на північному узбережжі Африки, за якою Італія визнала за Францією свободу дій в Марокко, замість чого отримала дозвіл на свободу дій в Тріполітанії.
Єдність ліберально-консервативних сил у парламенті було порушено наприкінці 90-х рр. під час політичної кризи, пов'язаною зі «справою Дрейфуса», що стала найбільш небезпечною за всю історію Третьої республіки.
«Справа Дрейфуса». Передумовою політичного потрясіння був вирок, винесений в грудні 1894 р. військовим трибуналом у справі стажера Генштабу французької армії капітана Альфреда Дрейфуса: він був звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини і засуджений до позбавлення військового звання і довічного заслання на Чортів острів біля Французької Гвіани. Скориставшись процесом над Дрейфусом, військовий міністр вніс у парламент проект про смертну кару за державну зраду. Незважаючи на різкий протест з боку соціалістів (оскільки його можна було використати і проти них) закон було прийнято переважною більшістю голосів.
Хоч сенсаційне повідомлення про арешт, засудження та розжалування Дрейфуса вразило Париж, поточні справи швидко відволікли від нього увагу. Лише в березні 1896 р., коли новий начальник контррозвідки полковник Пікар відновив розслідування, про цю справу знову заговорили в пресі і в парламенті. Незважаючи на те, що багато хто був упевнений у невинності Дрейфуса, ні в кого не вистачило сміливості підняти голос протесту.
Влітку 1886 р. полковник Пікар виявив додаткові документи у справі, встановив невинність Дрейфуса і назвав ім'я справжнього шпигуна – офіцера генштабу майора Естергазі. Однак і після цього вище військове керівництво за підтримки президента республіки Казимір-Пер'є (червень - грудень 1894 р.) намагалося ні в якому разі не допустити перегляду справи. Переважна більшість французів була сповнена повагою до законів, армії і основ правосуддя, у них ніколи не з'являлося думки, що армія чи суд можуть брехати. Тому військова верхівка, захищаючи “честь мундира”, прагнула приховати від громадськості цей випадок беззаконня, що кидав тінь на армійську верхівку та суд. Іншим мотивом називали той, що Дрейфус був євреєм і сином ельзаського промисловця і багато хто не вважав його гідним належати до еліти офіцерів Генерального штабу, що перебував під впливом вихідців з аристократичних сімей. Видатний французький письменник Ромен Роллан, сучасник тих подій, характеризував «справу Дрейфуса» як «боротьбу між армією і грошима, між військовою кастою і єврейським капіталом».
Коли у січні 1898 р. майор Естергазі все-таки постав перед військовим судом, його було з тріумфом виправдано. Натомість полковник Пікар був заарештований і звільнений з військової служби. Людиною, яка взяла на себе сміливість виступити з публічною оцінкою ситуації навколо «справи Дерйфуса», став письменник Еміль Золя. Його стаття «Я звинувачую» - відкритий лист президенту Фору, в якому викривалися дії уряду, чинів генерального штабу, військових суддів - опублікована 13 січня 1898 р. в газеті Ж.Клемансо “Орор”, розбурхала всю країну. Виправдання явного злочинця та нове засудження невинного військовим судом, за яким стояв Генштаб, сприяло тому, що юридична справа переросла в політичну. Дії військових властей були сприйняті багатьма як волаюче порушення елементарних прав і свобод громадянина. З іншого боку, проти Золя було розпочато судовий процес за звинуваченням у наклепі (його засуджено на 1 рік ув'язнення і 3 тис. франків штрафу), який засвідчив непримиренність сторін. За словами Ж.Клемансо, «якби Золя не був засуджений, то жоден з тих, хто його підтримував, не вийшов би з Палацу правосуддя живим. Натовп був готовий роздерти Золя».
У ставленні до справи Дрейфуса Франція розкололася на два ворожі табори – дрейфусарів (тих, хто виступив за перегляд справи) та антидрейфусарів (тих, хто став на захист «честі» армії й проти перегляду справи). Особистість самого А.Дрейфуса не мала при цьому ніякого значення. Поділ на дрейфусарів та антидрейфусарів відбувся не лише всередині різних політичних угрупувань, а фактично у кожній сім'ї. Так, різні позиції у «справі Дрейфуса» зайняли соціалістичні угрупування. Гедисти розцінили її як конфлікт всередині буржуазного класу, до якого трудящим немає справи, у той час як незалежні соціалісти (Жорес, ін.) активно виступили на боці дрейфусарів, закликаючи бачити різницю між різними буржуазними партіями і різними буржуазними урядами.
До антидрейфусарів приєдналася більшість консервативно-католицької партії, частина прогресистів, включаючи президента Фора (січень 1895 - лютий 1899 рр.); частина радикалів і соціалістів тощо. Головною силою антидрейфусарів був націоналістичний рух, який в цей час звернувся до теми антисемітизму. Націоналісти стверджували, що людина іншої крові не може “повною мірою” вважатися французом, на якого батьківщина могла б покластися в хвилину небезпеки. Активні виступи єврейської й протестантської общин на захист парламентської республіки, демократичних і антиклерикальних реформ націоналісти тлумачили як прагнення до підриву національних і моральних устоїв Франції. Те, що серед масонських лож з їх антиклерикальними настроями було багато євреїв, вони розцінювали як змову проти Франції. Як привід для розпалювання ксенофобії й антисемітизму було використано фінансові скандали 1880-1890-х рр. (крах банку “Юньон женераль» та «панамську аферу»). В 1898 р. виникло кілька масових організацій націоналістичного толку: Ліга французької батьківщини, Французька дія (“Аксьйон франсез”) тощо, відроджено Лігу патріотів під керівництвом П.Деруледа. В «справі Дрейфуса» вони бачили одну зі спроб євреїв за допомогою Німеччини зруйнувати Францію. Націоналістичні організації налічували сотні тисяч членів (лише Ліга французької батьківщини до 500 тис. чол.) і здійснювали сильний тиск на владу з метою не допустити перегляду справи.
Прихильники перегляду «справи Дрейфуса» (дрейфусари) в боротьбі з націоналістами висунули гасло захисту демократичних прав і свобод, гарантованих республікою. Його підтримали представники різних політичних сил, суспільних рухів, конфесій – частина радикалів, частина соціалістів, франкмасони, протестанти, антимілітаристи, анти-клерикали. В 1898 р. ними було засновано Лігу прав людини, яка відіграла важливу роль в історії правозахисного руху. 14 липня 1900 р. в Парижі відбулася грандіозна демонстрація на підтримку республіки і демократії.
За характеристикою Р.Роллана, під час «справи Дрейфуса», йшлося «не лише про епізод вічної боротьби між правом і силою, а про одне з найважливіших питань, що встають перед совістю людини, про дилему – пожертвувати батьківщиною чи пожертвувати справедливістю». Тобто йшлося про те, що для громадянина важливіше – батьківщина чи справедливість.
В серпні 1898 р. виявилися додаткові свідчення того, що «справу Дрейфуса» було сфабриковано. Начальник секретного відділу Генштабу Анрі зізнався в підробці одного з документів, що став підставою для звинувачення Дрейфуса. Він був заарештований, а 1 вересня газети повідомили сенсаційну інформацію про його самогубство. Пікар, який у цей час перебував у в'язниці, викликав адвоката і зробив письмову заяву, що не збирається кінчати життя самогубством. Дізнавшись про смерть Анрі, Естергазі втік з Франції. У вересні 1898 р. уряд погодився на перегляд справи.
В цей час внутрішньополітична криза у Франції досягла апогею. Згода уряду на перегляд справи викликала різкий супротив правих угрупувань у парламенті, що мало наслідком падіння уряду Бріссона (червень-жовтень 1898 р.). Активізувалися робітничі виступи. У вересні в Парижі почався страйк робітників-вуглекопів, задіяних на роботах з підготовци до Всесвітньої виставки 1900 року та прокладання метро, з вимогами підвищення заробітної платні. В жовтні на знак солідарності з ними розпочався загальний страйк робітників-будівельників, в якому, за різними даними, взяли участь від 40 до 80 тис. чоловік. На його підтримку було оголошено загальний страйк залізничників, що мав розпочатися 14 жовтня 1898 р. і стати сигналом для загального страйку французького пролетаріату. Однак уряд було вчасно проінформовано про підготовку до загального страйку і його проведення було зірвано. У лютому 1899 р. націоналісти зробили невдалу спробу здійснити державний переворот, скориставшись раптовою і непередбачуваною смертю й похованням президента Фора.
Таким чином, в період 1898-1899 рр., особливо під час обрання нового президента (лютий 1899 р.), у Франції виникла загроза громадянської війни, оскільки нетерпимість та фанатизм двох протилежних таборів досяг апогею.
За таких обставин частина прогресистів, стурбована розгулом націоналізму й загрозою державного перевороту, приєдналася до дрейфусарів. В червні 1899 р. новий президент республіки дрейфусар Еміль Лубе призначив главою уряду прогресиста-дрейфусара Вальдека-Руссо і закликав усіх підтримати уряд, «здатний ліквідувати елементи громадянської війни». До складу кабінету Вальдека-Руссо («уряду республіканської концентрації») увійшли представники усіх основних політичних сил, які виступали на захист законності й порядку. До його складу в якості міністра торгівлі й промисловості увійшов і соціаліст Александр Мільєран («казус Мільєрана»). Враження від цього в політичних колах (в тому числі серед соціалістів) було «приголомшливим», оскільки це був перший випадок участі соціаліста в буржуазному уряді. На посаду військового міністра до уряду був призначений генерал Галіфе, учасник придушення Комуни. Незважаючи на серйозні претензії депутатів до складу уряду і мінімальні шанси на його затвердження, кабінет все-таки отримав довіру більшістю усього в 25 голосів (промова Бріссона була завершена масонським жестом відозви на знак крайньої небезпеки, до якого масонські старшини звертаються вкрай рідко).
“Казус Мільєрана” зірвав спробу соціалістів провести у 1899 р. об'єднавчий з'їзд своїх численних організацій У той час як Ж.Жорес підтримав рішення про входження Мільєрана до складу уряду, гедисти вбачали в цьому зраду інтересів робітничого класу. А.Мільєран вже в 1896 р. після успіху соціалістів на муніципальних виборах висунув програму мирного завоювання влади через загальне виборче право. На посаді міністра він домігся прийняття закону про обмеження робочого дня для дорослих 11 годинами; не раз від імені уряду виступав арбітром в суперечках між робітниками і власниками підприємств.
Рішучі заходи уряду Вальдека-Руссо проти націоналістів, арешт і суд над їх лідерами стабілізували ситуацію в країні. У вересні 1899 р. відбулося нове слухання «справи Дрейфуса», яке знову закінчилося звинувачувальним вироком, хоча і з урахуванням обставин, що пом'якшували його провину. Уряд був змушений використати процедуру помилування під приводом поганого стану здоров'я А.Дрейфуса. Лише в 1906 р. його було повністю реабілітовано.
Наслідком «справи Дрейфуса» стала значна поляризація політичних сил, що знищила плоди багаторічних зусиль політиків консервативного й ліберального напрямів у створенні стабільного “центру”. Традиційне протистояння “правих” і “лівих” знову набуло чітких контурів. Однак у порівнянні з 1870-1880-ми роками, коли ця формула відображала боротьбу між республіканцями й монархістами, характер протистояння суттєво змінився. Республіка тепер сприймалася як факт, що відбувся і не викликав сумнівів. Тож боротьба щодо форми правління поступилася боротьбі щодо механізму функціонування існуючої влади й механізмів її реформування. Наприкінці 1890-х рр. політичні сили розділилися на два протилежні табори тому, що розійшлися в поглядах на політичні цілі й цінності республіки. Бути “лівим” тепер означало не лише зберігати вірність республіканським установам, демократичним і світським принципам, але й боротися проти націоналізму й воєнщини, проти порушення громадянських свобод і прав людини. Навпаки, правих стали вирізняти головним чином націоналізм, преклоніння перед армією і військовою силою, прагнення до авторитарного правління.
Результатом політичної кризи у Франції кінця ХІХ ст. став загальний зсув уліво в політичному житті країни, що продемонстрували результати загальних парламентських виборів 1902 р.
== Наслідки ==
| |||