Третя французька республіка: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 96:
В центральній Африці в конкуренції європейських держав за басейн р.Конго виграла Бельгія, однак частина басейну Конго (800 тис. кв. км.) за рішенням Берлінської конференції 1884-1885 рр. дісталася Франції. В центральній Африці створено французькі колонії Габон, Середнє Конго, Убанги-Шарі, Чад (до 1910 р. об'єднані у колонію Французька Екваторіальна Африка).
Серед планів французького уряду було проникнення в Сахару і побудова транс-сахарської залізниці. Однак смерть усіх учасників експедиції, спорядженої в Сахару (1880-1881 рр.), а також усвідомлення надзвичайних труднощів освоєння пустелі, примусили французький уряд відмовитися від цього плану.
Франція відновила завоювання Індокитаю, розпочате Наполеоном ІІІ (в 1863 р. встановлено контроль над Камбоджею, в 1867 р. – Кохінхіною). В 1883 р. направлено французькі війська до Тонкінської затоки, де знаходилися незалежні держави Тонкін і Аннам, наслідком чого стало підписання договорів про встановлення над ними французького протекторату. Ці договори не визнав уряд Китаю, який вважав ці держави своїми васалами. В результаті двох французько-китайських війн (1884 і 1885 рр.) Китай визнав колоніальні загарбання Франції в Індокитаї. Однак в березні 1885 р. французи зазнали поразки від китайців у битві біля Ланг-Сона, що мало наслідком падіння другого уряду Феррі і початок у Франції антинімецької кампанії, оскільки Феррі виступав за налагодження співробітництва з Німеччиною і проводив колоніальну експансію за її підтримки. В 1887 р. французи об'єднали Аннам, Тонкін, Камбоджу і Кохінхіну в Індокитайський союз під управлінням спільної колоніальної адміністрації. Було підкорено й інші території, в тому числі на Тихому океані - острови Таїті (1879), Нові Гібриди (1882), Нова Каледонія (1886) тощо.Буланжизм. З виборами 1885 р., що проходили під патріотичними гаслами, пов'язаний підйом нової політичної сили – націоналістичного руху. Настрої ксенофобії, породжені незадоволенням конкуренцією з боку іноземних робітників, характерні для усіх розвинутих країн в умовах економічної депресії, у Франції підживлювалися настроями реваншу над Німеччиною. У той час як помірковані республіканці намагались усіляко утримуватися від конфліктів з Німеччиною, суспільна думка Франції не примирилася з втратою Ельзасу й Лотарингії. Лідером націоналістичного руху став генерал Буланже. Після перемоги монархістів на виборах 1885 р. він за протекцією Ж.Клемансо, упевненого, що Буланже – єдиний в усій армії “справжній республіканець і радикал”, в 1886 р. отримав посаду військового міністра. За ініціативи Буланже здійснено низку заходів по зміцненню армії (для чого виділено кредит 300 млн. франків), що сприяли зростанню його популярності: прийнято на озброєння скорострільну гвинтівку Лебеля, скорочено термін військової служби з 5 до 3 років, покращено постачання армії та побутові умови рядових і унтер-офіцерів. Стрімкому зростанню популярності Буланже сприяли також його відверті висловлювання про необхідність реваншу над Німеччиною та імідж «сильної особистості», здатної зміцнити авторитет державної влади.
З 14 липня 1886 р., коли під час національного свята парижани влаштували маніфестацію на честь Буланже, його вплив та кількість прихильників почали зростати з вражаючою швидкістю. Буланже виявив блискучу здатність оволодівати думками та владарювати над масами, в тому числі завдяки блискучій соціальній демагогії. Спочатку його підтримували усі депутати-республіканці, вбачаючи в ньому противагу монархістам. А ті, у свою чергу, розраховували за його підтримки відновити монархію і таємно його фінансували. Опорою буланжизму був націоналістичний рух, провідну роль в якому відігравала створена в 1882 р. Ліга патріотів на чолі з письменником Полем Деруледом. Під гаслом Ліги “Франція понад усе!” стояли дати «1870-18…», де дві останні цифри були відсутні і передбачали дату реваншу над Німеччиною. На хвилі буланжизму Ліга перетворилася на впливову політичну силу.
Буланжистський рух у Франції привернув увагу канцлера Німеччини Бісмарка, який переконався, що допоміг Франції створити колоніальну імперію, не отримавши натомість примирення французів з втратою Ельзасу й Лотарингії. Переозброєння французької армії та відновлення ідеї про оборонний союз між Францією і Росією, над реалізацією якої працював вже уряд Л.Гамбетти (вересень 1881 – січень 1882 р.) мали наслідком повернення Бісмарка з кінця 1885 р. до політики погроз щодо Франції. Посилаючись на небезпеку з боку Франції, Бісмарк домігся прийняття рейхстагом нового військового закону і виділення на воєнні потреби кредиту в 300 млн. марок.
З іншого боку, Бісмарк використав буланжистський рух для досягнення власних політичних цілей. Напередодні загальних виборів 1887 р. він розгорнув кампанію “Вітчизна в небезпеці”, щоб сприяти перемозі бажаних для себе політичних сил. Навряд чи вірячи в загрозу з боку Буланже, він надав інструкції послу в Парижі надсилати до Берліна панічні донесення, доки не відбудуться вибори. Французькому уряду було заявлено протест: якщо Франція не хоче війни з Німеччиною, Буланже необхідно усунути зі складу уряду.
Підтвердженням цьому став прикордонний інцидент між Німеччиною і Францією 20 квітня 1887 р. («інцидент Шнебелє» або «воєнна тривога 1887 року»). Арешт німецькою поліцією на своїй території французького комісара прикордонного вокзалу Шнебелє, який був звинувачений в шпигунстві на користь Франції і підбурюванні до еміграції з Німеччини молодих ельзас-лотарингців, міг стати приводом до війни. Оскільки Буланже виступив за війну, стало очевидно, що генерал-реваншист на посаді військового міністра небезпечний для Франції, і в травні 1887 р. під час зміни уряду він втратив посаду. В липні 1887 р. прихильники Буланже прийшли проводжати його до нового місця військової служби під гаслами “Геть німецьке міністерство”. Величезний натовп людей заповнив увесь вокзал і залізничні колії. Люди навіть лягали на колії, щоб перешкодити відправленню потягу, що вдалося зробити із запізненням в три години.
Буланжистський рух поширився по всій Франції. Зростанню його впливу сприяв політичний скандал в Єлісейському палаці, головним винуватцем якого був Вільсон - депутат і зять президента Жюля Греві. Виявилося, що Вільсон, прикриваючись авторитетом свого тестя, організував масову торгівлю орденами Почесного легіону; надавав право на поставки військового відомства своїм друзям, був власником низки газет в Парижі і в провінції. Оприлюднення цієї інформації змусило президента Греві піти у відставку 1 грудня 1887 р., а довіра суспільства до вищих органів влади була суттєво підірвана. Після відставки Греві помірковані республіканці пропонували обрати президентом Ж.Феррі, але в результаті напруженої боротьби президентом було обрано малопримітного політика Саді-Карно (грудень 1887 – червень 1894 р.).
У цей час вплив Буланже став загрозливим. Він часто приїздив до Парижа, кілька разів виставляв свою кандидатуру на виборах до палати депутатів, хоча як військовий не міг бути обраним. В березні 1888 р. через участь в політичному житті його було звільнено з армії. Після цього буланжисти створили організацію “Комітет національного протесту” і Буланже вперше виклав свою політичного програму. В якості першочергового висунуто завдання розпуску палати депутатів і скликання Установчих зборів для перегляду Конституції.
Отже, розпочавши з критики колоніальної політики республіканських урядів, що відволікала увагу від реваншу над Німеччиною, націоналісти поступово перейшли до заперечення конституційних основ Третьої республіки. Критикуючи парламентаризм як причину послаблення державної влади і національної єдності, вони висунули вимогу перегляду Конституції з метою посилення виконавчої влади на зразок президентської республіки 1848 р., що стала прологом до відновлення монархії. 4 липня 1888 р. Буланже вніс пропозицію про перегляд конституції до палати депутатів. Коли ж її було відкинуто, парижани влаштували на його підтримку багатолюдну демонстрацію, а його екіпаж фактично закидали квітами.
Оскільки існуюча на той час система виборів дозволяла виставляти одну й ту ж саму кандидатуру кілька разів в різних виборчих округах, Буланже взяв участь в додаткових виборах, що проводилися в другій половині 1888 р і практично всюди переміг. Навколо нього об'єднувалися усі, незадоволені політикою поміркованих республіканців. Його амбіції намагалися використати у власних цілях різні політичні сили. Проте авторитарні замашки генерала, його прагнення до особистої влади скоро стали очевидними і відштовхнули від нього частину прихильників – передусім радикалів на чолі з Клемансо. Монархісти також зрозуміли, що Буланже використовує їх у власних цілях.
Загрозлива ситуація склалася після перемоги Буланже на проміжних виборах 27 січня 1889 р. в Парижі, де він зібрав 245 тис голосів. Коли стало відомо про таку переконливу перемогу Буланже, тисячі націоналістів вийшли на вулиці, демонструючи готовність взяти штурмом Єлісейський палац. На боці генерала були як більшість виборців, так і поліція, і армія. Виникла реальна можливість державного перевороту, на який Буланже штовхав лідер Ліги патріотів П.Дерулед. Однак Буланже відмовився від державного перевороту, розраховуючи на перемогу на загальних виборах, намічених на вересень 1889 р.
Цим скористалися республіканці, які згуртувалися перед загальною небезпекою. Було внесено зміни до закону про вибори, що відмінили голосування за партійними списками і заборонили багаторазове висування однієї кандидатури. Уряд пішов також на пряму провокацію, розпустивши чутки про підготовку до арешту Буланже. Його втеча до Брюсселю 1 квітня 1889 р. відштовхнула від нього багатьох прихильників. В ході судового слухання справи Буланже виявилися його зв'язки з монархістами, що призвело до різкого падіння його популярності. В серпні сенат як Верховний суд заочно приговорив Буланже до вигнання. Переслідуванням у судовому порядку було піддано інших керівників націоналістичного руху. На загальних виборах у вересні 1889 р. буланжисти провели в палату лише 38 своїх кандидатів. Після цього генерал, який перебував у Бельгії, остаточно втратив авторитет і у вересні 1891 р. покінчив життя самогубством,
Таким чином, буланжизм (1886-1889 рр.) став проявом реваншистських настроїв французького суспільства, яке так і не змирилося з приниженням у франко-прусській війні; вираженням схильності французького суспільства до сильної особистості, диктаторської влади типу бонапартизму та прагнення до відновлення величі Франції. Буланжистська криза показала, що до кінця 80-х конфлікт між монархістами й республіканцями через форму правління вичерпав себе. Натомість в ході кризи на політичну арену виступила нова могутня сила – націоналістичний рух. Тепер вже йшлося не про форму правління (монархія чи республіка), а про шляхи конституційного розвитку самої республіки (демократична чи авторитарна). В ході цієї кризи націоналісти і монархісти зазнали поразки, перемогу отримали прихильники демократичної парламентської республіки.
== Наслідки ==
| |||