|
Таким чином, франко-прусська війна остаточно ліквідувала французьке домінування в Європі і призвела до утворення Німецької імперії. Вона сприяла також завершенню процесу об'єднання Італії, оскільки у вересні 1870 р. французькі війська, які виступали гарантом влади Папи Римського, було виведено з Риму, в результаті чого Рим було окуповано італійськими військами і приєднано до Італійського королівства. В результаті війни розстановка сил на континенті суттєво змінилася, чим скористалися інші держави для посилення своїх міжнародних позицій (наприклад, Росія для перегляду режиму Чорноморських проток, встановленого після Кримської війни 1853—1856 рр.). Під час війни, 4 вересня 1870 р. в Парижі відбулася революція, що повалила Другу імперію і призвела до проголошення Третьої республіки у Франції. Після завершення війни Франція пережила громадянську війну (березень-травень 1871 р.), початок якій поклало повстання парижан 18 березня 1871 р. Національне приниження, пережите Францією в результаті поразки у війні й втрати Ельзас-Лотарингії аж до початку ХХ ст. підтримувало у французькому суспільстві антинімецькі настрої, що стали одним з факторів розв'язання в 1914 р. світової війни.
Політична боротьба у Франції після франко-прусської війни. Франція вийшла з франко-прусської та громадянської війн дуже ослабленою. Тільки війна з Німеччиною обійшлася державі більше, ніж в 15 млрд. франків, ще 5 млрд. франків вона мала сплатити у вигляді контрибуції. Франція втратила провінцію Ельзас і частину Лотарингії, значна частина території країни була окупована німецькими військами. Суспільство було деморалізоване національним приниження, пережитим у війні з Німеччиною та внаслідок громадянської війни.
Основними завданнями, що стояли перед французькою владою по закінченні війн були: виконання обов'язків перед Німеччиною і припинення німецької окупації; заспокоєння країни; вирішення питання про форму правління. Франція достроково виплатила Німеччині контрибуцію і 16 вересня 1873 р. останні німецькі війська залишили її територію (хоча Бісмарк розраховував, що Франція не вкладеться в передбачений мирним договором 3-річний термін). В 1872 р. ліквідовано Національну гвардію і прийнято закон про загальну воїнську повинність з 5-річним терміном служби. Обмежено свободу друку, заборонено діяльність Інтернаціоналу на території Франції.
Найбільш гострим політичним питанням впродовж 1870-х рр. було питання про форму правління — бути Франції республікою чи монархією. З 630 депутатів, обраних до Національних зборів 8 лютого 1871 р., переважну більшість — близько 400 — складали монархісти. Теоретично це давало їм можливість легальним шляхом відновити монархію. Однак серйозною перепоною для цього була відсутність серед них єдності. Близько 100 депутатів належали до прихильників легітимної (тобто законної) династії Бурбонів, які підтримували на престол кандидатуру графа Шамбора, внука Карла Х. Більшість депутатів (близько 300) були орлеаністами і бачили майбутнім королем графа Паризького, внука Луї-Філіппа Орлеанського, скинутого революцією 1848 р. Частина монархістів — т.зв. бонапартисти — прагнули реставрації династії Наполеона.
Жодне з монархічних угрупувань не мало достатньо сил, щоб вирішити питання про кандидатуру майбутнього короля у власних інтересах, тому не ставило питання про форму правління на обговорення Національних зборів. Домовитися про «єдиного кандидата» їм також було досить складно — не лише через особисті амбіції претендентів, але й через глибокі соціальні й політичні відмінності між легітимістами й орлеаністами. Так, орлеаністи представляли підприємницькі кола (на відміну від легітимістів як представників провінційної аристократії) і обстоювали більш сучасну, у порівнянні з Бурбонами, форму монархії — парламентську і світську, основану на «суспільному договорі» короля з громадянами, таку, яка визнавала наслідки попередніх революцій.
== Наслідки ==
|
