Герасим'юк Василь Дмитрович: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 47:
Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., [[1982]]) поет ішов 10 літ і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Назва збірки немовби нав’язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим'юка смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці [[Гуцульщина]] поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Магією надпросторовості: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцульські чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому — перетікання, переливання, колихання, літання. А до всього — ще й магія гуцульських легенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцульського бестіарію, світ гуцулів і ними «спровокованих» власних фантазій.
[[1986]] у [[Київ|Києві]] вийшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять космос [[Карпати|Карпат]]. З потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз’єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому і таємничо-екстатичні гуцульські обряди, багата символіка та скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічності: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Водночас Герасим'юк відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистості. Дедалі болючіше промовляються муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, — все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторику формули, а розпливається у всеоб’ємність морального переживання, що і є змістом великого діалогу особистості з «матерією» і духом життя — під знаком совісті, діалогом, на який стають, «обливши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес». В цьому герці порозуміння зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, з’яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Ґреґіт, Рушір, Шешори, Ворохта...
Третя збірка — «Космацький узір» — з’явилася вже в роки «гласності» (К., [[1989]]); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Час замовляв високу поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Герасим'юк — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, — тобто сам бере на себе все. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі...», «Ми все залишили в могилах предків...», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати...»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо: «...про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля... // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля». Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас...
| |||