Радикальна партія (Франція): відмінності між версіями
[неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Jw (обговорення | внесок) Немає опису редагування |
||
Рядок 15:
| інтернет-сторінка= http://www.partiradical.net
}}
'''Радикальна партія''' ({{lang-fr|Parti radical}})
Заснована в 1901 році як Партія республіканців, радикалів і радикал-соціалістів вона є найстарішою активною політичною партією у Франції. Радикали спочатку були лівою партією, але з появою Французької секції Робітничого Інтернаціоналу (СФІО) в 1905 році, вони посунулись до центру. З тих пір вони більше рухались до правоцентристської політики, ставши одним із засновників партії [[Союз за французьку демократію]] (UDF) в 1978 році. У 2002 році вони відійшли від UDF та приєдналися до [[Союз за Народний Рух|Союзу за народний рух]].
Виходячи з радикальної республіканської лівої традиції, радикальна партія підтримує принципи приватної власності і [[секуляризм]]у.
== Історія ==
Рядок 26:
Радикальна партія має свої витоки в рядах республіканців у XIX-го століття, які були часто на крайній лівій частині політичного спектру. Її політична філософія знаходилася під сильним впливом [[масонство|масонства]], членами якого були найбільш радикальні політичні діячі.
У 1843 році під час [[Липнева монархія|Липневої монархії]] радикали групуються навколо [[Олександр Ледрю-Роллен|Олександра Ледрю-Роллена]] і [[Луї Блан]]а.
Радикали взяли важливу роль у [[Революція 1848 року у Франції|революції 1848 року]] і заснуванні [[Друга французька республіка|Другої республіки]]. Протягом декількох місяців, Олександр Ледрю-Роллен був міністром внутрішніх справ у тимчасовому уряді. Тим не менш, консерватори виграли парламентські вибори 1848 року, перші вибори шляхом загального голосування. Репресії у червні 1848 року проти робітничих демонстрацій розчарували лівих прихильників нового режиму. Олександр Ледрю-Роллен отримав тільки 5% голосів у грудні 1848 року на президентських виборах, на яких переміг [[Наполеон III Бонапарт|Луї-Наполеон Бонапарт]], який встановив другу Імперію після перевороту 1851 року. Радикали виступили проти режиму Наполеона III та їх лідером у 1868 році став [[Леон Гамбетт]].
Рядок 32:
[[Жорж Клемансо]] був лідером парламентської фракції радикалів з 1881 року і різко критикував колоніальну політику та вимагав підготовки реваншистської війни з Пруссією.
У 1890-х років, [[Леон Буржуа]] оновив доктрину радикалів, включивши до неї соціальні реформи, таких як прогресивний прибутковий податок і схеми соціального страхування. Після [[Справа Дрейфуса|справи Дрейфуса]] радикали об'єдналися з іншими республіканцями і деякими соціалістами у кабінеті [[П'єр Вальдек-Руссо|П'єра Вальдек-Руссо]] (
=== Радикальна партія у період Третьої республіки ===
У 1901 році було прийнято Закон про право асоціацій і радикали створили свою партію. Партія республіканців, радикалів і радикал-соціалістів була першою великою політичною партією, створеною на національному рівні у Франції, яка контрастувала з попередніми парламентськими групами.
Під час парламентських виборів 1902 року радикали об'єдналися з помірним Демократичним Республіканським Альянсом і з соціалістами у коаліції Лівий блок і стали головною політичною силою. Після відходу міністрів-соціалістів з уряду після Міжнародного соціалістичного конгрес в Амстердамі в 1904 році коаліція розпалася. Тим не менш, радикальна партія залишилася віссю парламентської більшості та уряду. Кабінет на чолі з Жоржем Клемансо (
Для другої половини Третьої республіки (
Під час Другої світової війни (
До кінця першої світової війни радикальна партія, яку став очолювати [[Едуард Ерріо]], була як правило помірною лівоцентристською партією, зіткнулася із зростанням на лівому фланзі соціалістичної Французької секція робітничого Інтернаціоналу (СФІО) і [[Французька комуністична партія|Французької комуністичної партії]] (ФКП). З цими політичними силами Радикалів об'єднував антиклерикалізм і боротьба за «соціальний прогрес». Але, на відміну від інших лівих партій, Радикали захищали принцип приватної власності. Крім того, радикальна партія зіткнулася із консервативним угрупованнями, які були посилені після Першої світової війни, серед радикалів брали участь в уряді домінували праві політики після виборів 1919 року.
Рядок 47:
У 1924 році радикали утворили виборчий союз із СФІО: Коаліцію лівих. Вона виграла парламентські вибори 1924 і Едуар Ерріо став головою кабінету. Але тоді радикали почали поступово дрейфувати вправо та перейшли до коаліції «Республіканська концентрація» з більш консервативних партій в 1926 році. Через два роки на конгресі в Анже ліве крило партії домоглося виходу радикалів із кабінету і повернення до політики союзу із соціалістами. [[Едуар Даладьє]] був обраний лідером партії.
Друга Коаліція лівих виграла парламентські вибори 1932 , але два його основні учасника були не в змозі домовитися про спільну програму
В 1936 році перемогу отримав Народний фронт
Після відставки другого уряду Блюма у квітні 1938 року, Даладьє сформував новий уряд в коаліції з консервативними партіями. Після підписання 23 серпня 1939 [[пакт Молотова-Ріббентропа|пакту Молотова-Ріббентропа]] між Німеччиною і Радянським Союзом, Даладьє дотримується антикомуністичної політики та забороняє діяльність ФКП і партійну газету «[[Юманіте]]». Крім того, Даладьє почав проводити все більше праву політику, зокрема скасував 40-годинний робочий тиждень, що було найбільш помітним досягненням Народного фронту. Даладьє в кінцевому підсумку пішов у відставку у березні 1940 року, та взяти участь в уряді [[Поль Рейно|Поля Рейно]] (правоцентристський Демократичний Республіканський Альянс) в якості міністра національної оборони і війни.
Рядок 56:
Після війни, радикальна партія була відновлена, і стали однією з важливих партій Четвертої республіки (1946-58), але і не змогла відновити довоєнні позиції. У перші роки Четвертої республіки партія повернулася до помірної лівої політики під керівництвом [[П'єр Мендес-Франс|П'єра Мендес-Франса]], сильного противника французького колоніалізму. Під час його уряду з 1954 по 1955 рік Франції пішла з [[Індокитай|Індокитаю]] і та підписала угоду про вихід із [[Туніс]]у. Мендес-Франс був дуже популярною фігурою, який щоб допомогти відновити Радикальну партії після її дискредитації, зупинив [[Перша індокитайська війна|В'єтнамську війну]] (1946-54).
Мендес-Франс сподівався зробити Радикальну партію основною лівоцентристською партією у Франції, скориставшись труднощами СФІО. Більш консервативні елементи в партії, на чолі з Едгаром Фором, чинили опір цій політиці, що призвело до відставки уряду Мендес-Франса
У розпал парламентської нестабільності [[Шарль де Голль]] скористався кризою у травні 1958
=== Радикальна партія у період П'ятої республіки ===
Радикальна партія перейшла від підтримки уряду в опозицію в 1959 році де залишалася протягом всіх 1960-х років. У союзі зі СФІО в Федерацію демократичних і соціалістичних лівих, вона підтримує Франсуа Міттерана на президентських виборах 1965 року. Ця федерації пізніше розкололася в 1968 році.
У Сенаті праві і ліві радикали, незважаючи на приналежність до різних партій, все ще засідають у складі єдиної фракції під назвою «Європейське демократичне і соціальне зібрання» ({{lang-fr|Rassemblement démocratique et social européen}}).
Лідер партії [[Жан-Луї Борлоо]] був високопоставленим міністром в другому уряді [[Франсуа Фійон]]а, як міністр екології, енергетики, сталого розвитку та транспорту і державним міністром з 2007 по 2010 роки, коли він вирішив не
== Джерела ==
Рядок 73:
== Посилання ==
* [http://www.partiradical.net Офіційний сайт]
{{Політичні партії Франції}}
|