Стилістика: відмінності між версіями

Стилістика розвинулася у 19 — 20 століттях з [[риторика|риторики]], яка виникла в античній Греції й Римі як мистецтвамистецтво судово-вічового красномовства. Теоретичні підстави греко-римської риторики, спершу в їх латинсько-польськопольській [[бароко]]вій версії, були запроваджені у шкільне навчання по братських школах. У 17 столітті в [[Київська Академія|Київській Академії]] виникли компілятивні рукописні підручники латинською мовою (найдавніший збережений 1637; спершу з польськими практичними прикладами). З поетик 18 ст. виділяються:

* поетика Т. Прокоповича (рукопис лекцій з 1705 — 06 «De arte rhetorica», видана друком 1786),

* поетика М. Довгалевського (1736 — 37), Г. Сломинського (1744 — 45) і

* поетика Ю. Кониського (1746 — 47),

пізніші поетики спираються й на латинсько-німецькі (Й. Ґ. Гайнеке) та російські («Риторика» М. Ломоносова, 1748) зразки (рукопис «Риторика» монастиря в Нямці). Перебрані з риторики поняття (гол.<!-- Гооол!!! Що? --> з ділянки «прикрашуванняприкрашання» мови: [[евфонія|евфонії]], [[ритміка|ритміки]], [[римування]], фігур, тропів) залишаються основним стрижнем стилістики і досі. Їх елементи включала вже «Граматика» [[Смотрицький Мелетій|М. Смотрицького]] (1619). Такі елементи традиційної риторичної стилістики, сполучені з правилами віршування і поетикою (напр., Аполлоса-Андрія Байбакова «Правила піитическіе», 1774), увійшли в сер.-шкільнісередньошкільні навчальні програми 19&nbsp;— 20 ст.ст. У такому дусі складені галицькі підручники зі стилістики початку 1920-их pp. В. Домбровського («Українська стилістика і ритміка», «Українська поетика»).

Настанова на народну мову та новотвори в її дусі і, отже, боротьба проти церковно-словянськоїцерковнослов’янських, російськоїросійських, польськоїпольських і німецькоїнімецьких кальок у публіцистичному, діловому й науковому стилях, «галицько-наддніпрянська» мовна дискусія початку 20 ст. і поширення сфер ужитку української мови з постанням української держави — все це призвело до студій стилістики українського фолкльору й авторів 19 ст., що писали в дусі народної мови, як і до дослідження немистецьких стилів, які від народивсянародної мови віддалялися, — в першу чергу на Центральній Україні у 1920-их pp. (О. Курило, О. Синявський, М. Гладкий, М. Сулима, С. Смеречинський, Б. Ткаченко Й ін.), рідше за її межами (І. Огієнко, В. Сімович, О. Панейко та ін. — тут із скеруванням проти галицьких діалектизмів й провінціалізмів), скрізь із настановою на менше чи більше поміркований [[мовний пуризм]]. Разом з репресіями початку 1930-их pp. і на цьому відтинку української культури прийшов в УРСР русифікаційний курс, який з деякими полегшеннями 1939 — 41 та 1960-их pp. триває й досі. Дослідження мистецьких стилів обмежено мовою авторів, офіційно рекомендованих; припинилася боротьба за очищення стилів стандартної літературної мови від русизмів, а головну атаку спрямовано проти українських діалектизмів і так званих архаїзмів та за якнайбільше наближення мови до зрусифікованих норм, які бездискусійно накидають нормативісти з Інституту Мовознавства ([[Білодід Іван Костянтинович|І. Білодід]], В. Русанівський та ін.). Про обговорення істотних проблем стилістики не було й мови на спеціальних наукових конференціях (із стилістики української мови у Чернівцях, із «культури мови» в Києві 1963), ні в збірниках статтей зі стилістики, так званих «культури мови» (серія «Питання мовної культури» 1 — 4, продовжена як «[[Рідне Слово]]» 5 — 8, а. далі «Культура слова» 9 — 13, 1967 — 77). Почавши з 1950-их років помітне пожвавлення дослідів у ділянці статистичних метод дослідження стилів (В. Перебийніс й ін.). Створені підручники української стилістики (В. Ващенко, А. Коваль, І. Чередниченко), том «Стилістика» в курсі «Сучасна українська літературна мова» за редакцією І. Білодіда мають переважно нормативний характер. Методологічно вони сильно залежать від концепцій В. Віноградова, але сприйнятих дуже спрощено.