|
== Історія ==
Старообрядці виступили проти офіційної [[Православ'яРосійська православна церква|Православної Церкви]], у якій [[Нікон (московський патріарх)|Московський патріарх Нікон]] ([[1652]]–[[1667]]) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно здо книг, що друкувалися у католицькій [[ГреціяВенеція|грецькимиВенеції]] традиціями (у цьому допомагали українські вчені [[Єпіфаній Славинецький]], [[Сатановський Арсеній|Арсеній Сатановський]], [[Софонович Теодосій|Теодосій Сафонович]] та ін.). Основною причиною протесту стала безглуздість змін<ref>наприклад, у новому тексті [[ірмос]]а першої пісні недільного [[канон (пісня)|канон]]а говориться, що євреї перейшли через "червону пучину моря", а [[Мойсей]] мав хрестообразні руки, хоча в старому тексті фігурує Червоне море та хрестообразний жест</ref> чи внесення подвійного змісту<ref>у новому тексті [[Символ віри|Символа віри]] вже нема вказівки на те, що Царство Христове настало</ref>. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих обрядівкниг, проти офіційного православія, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були [[протопоп]]и [[Аввакум Петрович]], [[Іван Неронов]] й ін., набрав масового характеру після православного собору [[1666]]–[[1667]] рр., на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів(тобто разом із давно спочилими святими!) піддано [[анафема|анафемі]], а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом [[Степан Разін|Степана Разіна]] ([[1670]]–[[1671]]), у Соловецькомуобороні [[Соловецький монастир|Соловецького монастиря]] ([[1668]]–[[1676]]) та Московському ([[1682]]) повстанняхповстанні тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами — на [[Гетьманщина|Гетьманщині]], [[Білорусь|Білорусі]] (гілка на Гомельщині), Правобережній Україні, [[Молдавія|Молдавії]], в [[Османська імперія|Османській імперії]] тощо. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на більше поміркованих — попівців (вони мали священників, а з 19 ст. — [[єпископ]]ів, визнавали [[таїнство|таїнства]]) і радикальніших — безпопівців (у них богослуження і треби виконували світські), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за [[Катерина II|Катерини II]] і пізніше), а то й припинилися, а закон [[1883]] року і зокрема толерантний едикт [[17 квітня]] [[1905]] року приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала зверхність [[Синод]]у. З середини 19 ст. попівці мали єпископів із [[митрополит]]ом на чолі. [[1914]] року старообрядці нараховували близько 2? млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як [[Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі]], що репрезентує попівців, і [[Вища Старообрядницька Рада]] у Литві; приблизне число старообрядців нині 1 млн.
=== Оселення в Україні ===
|
