|
== Біографія ==
Народився [[27 січня]] [[1839]] р. на хуторі [[Полтавська губернія|Полтавської губернії]] (що тепер входить в межі міста [[Бориспіль]], [[Київська область]]), в небагатій дворянській сім'ї.
Ще змалку Павло починає захоплюватись [[географія|географією]], мріє про далекі подорожі. Після закінчення другої Київської гімназії поступає на юридичний факультет [[Петербурзький університет|Петербурзького університету]]. Там знайомитьсяся з [[Тянь-Шанський Георгій Семенович|Георгієм Семеновим Тянь-Шанським]], який в свою чергу знайомить Чубинського з такими видатними географами як [[Пржевальський Микола Михайлович|Миколою Пржевальським]] та [[Миклухо-Маклай Микола Миколайович|Миколою Миклухо–Маклаєм]].
В студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «[[Основа (журнал)|Основа]]», де познайомився з [[Шевченко Тарас|Т.Шевченком]], [[Микола Костомаров|М.Костомаровим]]. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша.
1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства.
Повернувшись в Україну, впродовж 1861—1862 років пише статті для «Основи»: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Два слова про сільське училище», «Ярмарок у Борисполі», співпрацює у «Черниговском листке», де публікує матеріал «Декілька слів про значення казок, прислів’їв та пісень для криміналіста», та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).
У цей час намагається відкрити безплатну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П.Чубинський, В.Антонович, П.Житецький, Тадей Рильський та ін. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося [[слідство]]. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям». Тієї осені 1862 року П.Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу.
20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в [[Архангельська губернія|Архангельську губернію]] під нагляд поліції. Туди ж висилають громадівця [[Єфименко Петро|Петра Єфименка]] та його дружину, історика Олександру Єфименко. Через рік він оселяється в [[Архангельськ]]у, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії та ін.
В [[1869]] р. дістає дозвіл про повернення до України й очолює етнографічно-статистичну [[експедиція|експедицію]] Російського географічного товариства в Південно-Західному краю.
[[1873]]—[[1876]] — керував [[Південно-західний відділ Російського географічного товариства|Південно-Західним відділом Російського географічного товариства]].
У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в "малоросійських і столичних губерніях". За допомогою президії Російського географічного товориства він дістає дозвіл проживати в [[Петербург|Петербурзі]].
У [[1879]] р. він тяжко захворів, його розбив [[параліч]] і він до кінця життя був прикутий до ліжка.
Помер [[26 січня]] [[1884]] р. Похований у м. [[Бориспіль|Борисполі]] на Книшовому кладовищі.
У 2001 р. в Борисполі було встановлено пам'ятник.
== Творчий внесок ==
| 