Народно-визвольна армія Югославії: відмінності між версіями

[очікує на перевірку][очікує на перевірку]
Вилучено вміст Додано вміст
вікіфікація, правопис, стиль
Рядок 34:
|identification_symbol_4_label=
}}
'''Народно-визвольна армія і партизанські загони Югославії (НВАЮ)''' ({{lang-sr|Народноослободилачка војска и партизански одреди Југославије}}, {{lang-hr|Narodnooslobodilačka vojska i partizanski odredi Jugoslavije}}, {{lang-mk|Народноослободителна војска и партизански одреди на Југославија}}, {{lang-sl|Narodnoosvobodilna vojska in partizanski odredi Jugoslavije}}) — збройне формування [[Югославський фронт Другої світової війни|руху опору фашистському режиму в Югославії]] у роки [[Друга світова війна|Другої світової війни]] на чолі з [[Броз Тіто|Йосипом Брозом Тіто]].
 
Наприкінці 1941 року у складі 51 партизанських загонів і 29 окремих батальйонів налічувалося близько 80 000 бійців. На день закінчення війни 15 травня 1945 року Югославська армія{{ref+|Рішенням Комісара національної оборони і Верховного головнокомандувача НВАЮ маршала Йосипа Броз Тіто з 1 березня 1945 року Народно-визвольна армія Югославії була перейменована в [[ЮНА|Югославську армію]]<ref name="Огляд">''Nikola Anić, Sekula Joksimović, Mirko Gutić.'' Narodno oslobodilačka vojska Jogoslavije. Pregled Razvoja Oruzanih Snaga Narodnooslobodilnackog pokreta 1941—1945. — Beograd: Vojnoistorijski institut, 1982.</ref>.|К}} мала 59 дивізій і нараховувала 800 000 осіб<ref name="Огляд"/>.
 
У лавах НВАЮ воювали сотні людей українського походження, найбільш відомими з яких є командир бригади, харків'янин [[Дяченко Анатолій Гнатович|Анатолій Гнатович Дяченко]] та [[Народний герой Югославії]] [[Іван Сенюк]]<ref>''Коваль М. В.'' [http://history.org.ua/LiberUA/978-966-00-1290-5/978-966-00-1290-5.pdf Рух опору] // {{ЕІУ|9|404}}</ref><ref>''Буркут Игорь''. Югославские русины и украинцы во Второй мировой войне 1941—1945 гг. // «Русин»: журнал.&nbsp;— 2011.&nbsp;— №&nbsp;2 (24)&nbsp;— С. 44.</ref>.
 
На заключному етапі війни бійцями НВАЮ були не менше чотирьох тисяч русинів і українців, що становило 10&nbsp;% усієї чисельності цієї національної меншини Югославії. Багато русинів і українців Югославії, активних учасників опору, отримали високі державні нагороди [[Соціалістична Федеративна Республіка Югославія|СФРЮ]]<ref>''Буркут Игорь''. Югославские русины и украинцы во Второй мировой войне 1941—1945 гг. // «Русин»: журнал.&nbsp;— 2011.&nbsp;— №&nbsp;2 (24)&nbsp;— С. 48.</ref>.
На заключному етапі війни бійцями НВАЮ були не менше чотирьох тисяч
русинів і українців, що становило 10&nbsp;% усієї чисельності цієї національної меншини Югославії. Багато русинів і українців Югославії, активних учасників опору, отримали високі державні нагороди [[Соціалістична Федеративна Республіка Югославія|СФРЮ]]<ref>''Буркут Игорь''. Югославские русины и украинцы во Второй мировой войне 1941—1945 гг. // «Русин»: журнал.&nbsp;— 2011.&nbsp;— №&nbsp;2 (24)&nbsp;— С. 48.</ref>.
 
== Передісторія створення ==
6 квітня 1941 року крайїни[[країни Осі]] — [[Третій Рейх]], [[фашистська Італія]] і [[гортистська Угорщина]] оголосили війну Югославії. Вони зломили опір [[Югославська королівська армія|Югославської королівської армії]] за 11 діб і примусили її до капітуляції. Король Петро II Карагеоргієвич, уряд і вище командування емігрували за кордон. Територія країни була [[поділ Югославії|окупована і поділена]] між учасниками агресії.
 
Для керівництва збройною боротьбою проти окупантів [[Комуністична партія Югославії]] створила Військовий комітет, який спрямовував дії місцевих військових комітетів. 27 червня створено Головний штаб (з вересня 1941 року Верховний штаб) партизанських загонів Югославії на чолі з Й. Тіто. До цього часу на території Югославії перебували 4 німецькі, 12 італійських, 2 болгарські дивізії та 5 дивізій [[королівська югославська армія|колишньої югославської армії]], 12 угорських тєіі болгарських бригад, ряд окремих частин і підрозділів&nbsp;— всього близько 400 тис. вояків.
 
== Початок діяльності ==
Бойову діяльність югославські партизани розвернулирозгорнули 22 червня 1941 року. Їх першою акцією було вбивство двох сербських жандармів. Але активна діяльність почалася у липні 1941 року, коли демобілізовані югославські солдати і комуністи [[Чорногорія|Чорногорії]] почали збройні дії проти італійців. Збройне повстання перекинулося на Словенію і Боснію, а потім на Сербію<ref>Югославия в XX веке, 2011, с. 415</ref>. У Сербії комуніст Йосип Броз (псевдонім "«Тіто"») прийняв на себе загальне керівництво повстанням. У розпорядженні Тіто було близько 8000 чоловік, яких він організував ву загони. На озброєнні кожного загону були югославські і трофейні гвинтівки, а також ручні кулемети. На чолі загонів стояли комісари. Незабаром великі території навколо Белграда повністю контролювалися загонами Тіто.
 
На цій стадії війни партизани виступали разом зіз націоналістичними формуваннями четників [[Драголюб Михайлович|Драголюба Михайловича]], але потім дружба змінилася взаємною іделогічною ненавистю, в результаті Тіто і Михайлович стали заклятими ворогами. Починаючи з січня 1942 року, війська четників вели жорстоку боротьбу проти партизанпартизанів Тіто.
 
Досягнувши успіху, Тіто сформував верховне командування і {{fact2|розділив Югославію на тактичні зони|07|09|2020}}. Однак у вересні німці перейшли в контрнаступ. БувБуло виданийвидано наказ розстрілювати по сотні заручників за кожного вбитого німецького солдата, крім того, в Югославію було направлено ще кілька піхотних дивізій і танкова бригада. До грудня німцям вдалосяудалося придушити повстання. Тіто разом зіз дев'ятьма загонами відступив ву контрольовану італійцями, {{fact2|а тому більш безпечну, східну Боснію|07|09|2020}}. Там війська Тіто поповнили свої поріділі рядилави за рахунок місцевих партизанів. {{fact2|Йосип Броз вирішив припинити відкриту війну|07|09|2020}} і перейти до партизанської тактики, досвід якої на Балканах сформувався за століття турецького панування. Крім того, гориста місцевість Югославії дуже сприяла веденню партизанських дій. Тіто розформував колишні загони і створив на їх базі 1-юшу пролетарську бригаду, що налічувала близько 1000 чоловік і складаєтьсяскладалася з трьох батальйонів по 300-400 чоловік ву кожному.
 
В середині січня 1942 року [[Вермахт|великі сили німців]] і [[Усташі|хорватів]] {{fact2|атакували штаб Тіто|07|09|2020}}. Партизани були змушені відступити на південь до ЯгорінсськихЯгоринських горахгір, {{fact2|де просиділи до початку лютого, коли гітлерівці припинили активні бойові дії|07|09|2020}}. У березні Тіто сформував 2-югу пролетарську бригаду і три територіальні бригади. У свої рядилави Тіто приймав всіхусіх бажаючихохочих, незалежно від національності і віросповідання. Завдяки такій політиці НВАЮ не вистачалавідчувала бракнестачі в живій силі. Загони мимовільно організовувалися всюди і майже в кожному місті існувала своя підпільна організація. Тіто звернувся запо допомогоюдопомогу до Радянського Союзу, але [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталін]] надав руху тільки моральну підтримку<ref>Югославия в XX веке, 2011, с. 418—430.</ref>.
 
У березні 1942 року німці почали новий наступ, але війська Тіто змогли прорвати кільце і {{fact2|вийти в Чорногорію, де об'єдналися з місцевими партизанами. Поповнивши ряди, Тіто здійнив рейд на північ і до серпня захопив кілька районів у центральній і східній Боснії|07|09|2020}}. У листопаді війська Тіто взяли місто [[Бихач]] на півночі Боснії. Сили Тіто на той час налічували близько 150000 чоловік. Вони складалися з двох корпусів, що налічували вісім "«дивізій"» чисельністю по 3500 осіб кожна. Дивізія складалася з трьох піхотних і однієї артилерійської бригад, озброєних трофейними гвинтівками, ручними кулеметами, протитанковими гарматами і польовою артилерією. Крім того, в складі армії Тіто було кілька мобільних частин, оснащених трофейними італійськими легкими танками, {{fact2|а в танковій частині 36 окремих бригад, 79 загонів, 70 батальйонів і 15 рот|07|09|2020}}.
 
У січні 1943 року армія країн Осі, в тому числі 7-ама [[дивізія СС "«Принц Ойген"»]], 369-ата дивізія ([[Хорватський легіон]]) іта італійський 5-й корпус атакували Бихач, {{fact2|що називався на той час Тітоград|07|09|2020}}. Війська Тіто відійшли в центральну Боснію, вивівши з собою біженців і поранених, а в лютому перейшли в контрнаступ. Партизани [[Битва на Неретві|атакували італійський гарнізон в долині річки Неретви]]. Італійці були відкинуті назад, але до них на виручку наспіли німецькі частини, які змусили Тіто форсувати Неретву і вторгнутисявдертися на територію, контрольовану четниками. Деморалізовані четники були витіснені в Чорногорію. Тим часом [[західні союзники]], оцінивши діяльність Тіто, налагодили повітряний міст, по якому почали постачати партизанівпартизанам необхіднимнеобхідне. Тіто став отримувати допомогу, яку раніше союзники надавали четникам<ref>[http://www.znaci.net/00001/30_60.htm Битка на Неретви — кратак преглед]</ref>. У травні до Югославії прибула британська військова місія.
 
У травні 1943 року німці перекинули в Югославію дивізію "[[Бранденбург-800|Бранденбург]]", 1-юшу гірськострілецьку дивізію, а також 61-й і 62-й болгарські піхотні полки<ref>Petranovic, Branko. Istorija Jugoslavije. Narodnooslobodilački rat i revolucija : 1941—1945. — Beograd: Nolit, 1988. — Т. 2.</ref>. {{fact2|Ці війська оточили партизанів Тіто у горигорах Дурмітор ву Чорногорії.|10|09|2020}} Зазнавши значних втрат, Тіто зміг вирватися з кільця і ​​піти в східну Боснію. У вересні 1943 року Італія вийшла з війни. Італійські війська на Балканах були роззброєні і Тіто захопив безліч зброї, що лежачоїлежала в арсеналах<ref>Югославия в XX веке, 2011, с. 481.</ref>. На сторону Тіто перейшли багато італійських солдатсолдатів і Тіто почав формувати "«бригади Гарібальді"». Більш ніж 18000 югославських солдатів, інтернованих в Італії, повернулися в Югославію через [[Барі]], який став шляхом, через який Тіто отримував допомогу союзників. Потім Тіто сформував п'ять "«іноземних бригад"». Вплив Тіто поширилосяпоширився на Хорватію та Словенію. Тільки [[болгарська Македонія]] поки залишалася поза досяжністю.
 
Половина території Югославії була практично під контролем комуністів, а війська Тіто досягли чисельності 250.000250000 чоловік. Німці перекинули на Балкани 2-гу танкову армію і довели чисельність своїх військ до 13 дивізій, серед яких була 1-яша козача дивізія. {{fact2|В кінці жовтня 5-й гірськострілецький корпус СС (дивізії СС "«Принц Ойген"» і "«Хандшар"») атакували партизанів ву східній Боснії.|07|09|2020}} {{fact2|Тіто вдалося відбити наступ ціною життя 11000 своїх солдатів|10|09|2020}}<ref>[http://www.znaci.net/00003/385.htm ISTORIJSKI ATLAS OSLOBODILAČKOG RATA NARODA JUGOSLAVIJE]</ref>. Потім гітлерівці захопили далматинський острів [[Корчула]]. Втрата острова була тим більш чутливоюдошкульною для Тіто, оскільки через Корчулу йшли транспорти союзників.
 
{{fact2|На початку 1944 року німецькі сили, змали складіу якихсвоєму булоскладі кілька ненадійних східних батальйонів, які вели оборонні бої.|07|09|2020}} Останню спробу розправитися з партизанами окупанти зробили в травні 1944 року, {{fact2|коли 2-ага танкова армія атакувала Тітоград. У район Тітограда гітлерівці скинули масований десант, якіякий розгромилирозгромив штаб Тіто в ДваріДрварі.|07|09|2020}} Сам Тіто уцілів і на острові [[Віс (острів)|Віс]] за допомогою союзників зміг знову організувати керівництво партизанською війною. У жовтні 1944 року ЧервоноюЧервона АрмієюАрмія спільно з НВАЮ був узятийвзяла Белград. {{fact2|Так булабуло досягнутадосягнуто майже повнаповної перемогаперемоги|07|09|2020}}.
 
Останній рік війни ознаменувався не тільки звільненням західнійзахідної частинічастини Югославії, а й активним переслідуванням націоналістичних організацій на вже звільнених територіях. Особливо активна боротьба йшла на Сремському фронті, де югослави переслідували албанських нацоналістів. На звільнених територіях вже створювалися офіційні урядові органи.
 
20 січня 1945 останній король Югославії Петро II Карагеоргієвич визнав уряд Йосипа Броза Тіто і Івана Шубашича єдиним законним урядом, засудивши при цьому сербських четників як державних зрадників. Разом з тимВодночас генерал Драголюб Михайлович не склав зброю і продовжив опір комуністичним партизанам і наступаючоїЧервоній Армії, Червоноїщо арміїнаступала. Тим часом у лютому 1945 року зав'язалися запеклі бої за Славонію, яку обороняли добірні гірськострілецькі частини вермахту.
 
З 6 по 8 травня 1945 югославські партизани наближалися до Загребу[[Загреб]]а, громлячи сили усташів на своєму шляху. Сили 45-йї СлавонскіСлавонської дивізії вибили сили усташів з Сисаку[[Сисак]]а, які поспіхом відступили до ЗагребуЗагреба. 7 травня в бій кинуто був 10-й загребський армійський корпус. 8 травня війська НВАЮ оперативної групи НВАЮ першими увійшли ув Загреб, а 9 травня частини 2-ї югославської армії довершили розгром усташів, захопивши останній оплот хорватських націоналістів. БулаБуло ліквідованаліквідовано [[НезалежнаНДХ|Незалежну державаДержаву Хорватія]]. 15 травня 1945 року 3-атя армія НВАЮ [[Полянська битва|завдала поразки]] останньому великому угрупованню військ противника в Словенії, тим самим {{fact2|завершивши захоплення країни|07|09|2020}}<ref>Thomas, N., Mikulan, K. and Pavelic, D. ''Axis Forces in Yugoslavia 1941-45'', Osprey, London, 1995. {{ISBN|1-85532-473-3}}</ref>.
 
В ніч з 12 напроти 13 березня 1946 року в селі Добрунська-Рієка недалеко від [[Вишеград (Боснія і Герцеговина)|Вишеграду]] югославські партизани взяли в полон лідера четницького руху Драголюба Михайловича. ЮгославськіЮгославська комуністичнікомуністична владивлада, звинуваючуючи Михайловича у колабораціонізмі[[колабораціонізм]]і і військових[[воєнний злочин|воєнних злочинах]] засудилизасудила його до розстрілу<ref>Костин А. А. Суд над Михайловичем и позиция США (1946 г.) // Вестник Вятского государственного гуманитарного университета. 2007. № 16. С. 46</ref>.
 
== Військові втрати ==
Наявні оцінки втрат НОАЮНВАЮ за весь період війни різняться. Згідно з виданим ву 1982 році комплексним дослідженням Військово-історичного інституту в Белграді «Narodno oslobodilačka vojska Jogoslavije», в роки війни загинули 305 тисяч партизанпартизанів і 425 тисяч були поранені<ref>Anić et al., 1982, с. 550</ref>.
 
== ВійськовіВоєнні злочини ==
{{main|Злочини югославських партизанів у Другій світовій війні}}
 
Тіто наказав своїм партизанам нападати на противника всюди, ціна наслідків не мала значення. На територіях, що потрапили під їхїхній контроль, вони встановлювали свої порядки, не рахуючись зіз народом. Комуністи анітрохи не ніяковіли проведеннямвід проведення терору. КрімОкрім окупантів, вони традиційно боролися з «ворогами народу», станами (зокрема, священиками), а також російськими білоемігрантами. І тих, і інших комуністи просто нещадно винищували. {{fact2|Так, наприклад, було вирізано поселення російських козаків. Вал югославського червоного терору став однією з причин створення російськими білоемігрантами так званого «[[Російський корпус (Третій Рейх)|Російського корпусу]]», який боровся виключно проти комуністів і співпрацював зіз Драголюбом Михайловичем|07|09|2020}} іта його [[Четники|четниками]]<ref>[https://www.transcript-verlag.de/978-3-8376-2850-0/serbische-vergangenheitsaufarbeitung/ Mehler, Daniela. Serbische Vergangenheitsaufarbeitung : Normwandel und Deutungskämpfe im Umgang mit Kriegsverbrechen, 1991—2012. — Bielefeld: Transcript Verlag, 2015. — 368 с. — ISBN 3837628507.]</ref>.
 
{{fact2|У відповідь на терористичні акції комуністів окупаційна влада почала репресії проти мирного населення|07|09|2020}}.