Некрасівці: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Створена сторінка: '''Некрасівці''' (некрасівськи козаки, козаки-некрасівці, Гнат-козаки) — нащадки донськи... |
|||
Рядок 11:
== На Дунає ==
У період 1740 р.-1778 р., з дозволу турецького султана, некрасівці перебралися на Дунай. На території Османської імперії султани підтвердили козакам-некрасівцям всі привілеї, якими вони користувалися на Кубані у кримських ханів. На Дунаї вони оселилися в районі [[Добруджа]], в плавнях гирла Дунаю, по сусідству з [[липовани|липованами]]. На Дунаї козаки-некрасівці в основному розселилися в Дунавцях і Сари-Кей, а також в селах [[Слава Черкаська]], [[Журилівка]], [[Некрасівка]] й інші. Після розгрому у 1775 р. Запорозької Січі в тих же місцях з'явилися й запорожці. У суперечках за кращі рибальські місця між некрасівцямі та запорожцями стало доходити до збройних зіткнень
== Війна з запорожцями ==
Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини, запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їхньому місці. Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими
околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, іза них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козакине забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися. Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий СамійлоКалниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались таобіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811-горушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі. Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою. Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі. Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу
річкою Дунайцем і з півдня — лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого. Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю слабшого. Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям казав: «Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів»; некрасівцям же на їхні скарги відповідав: «Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі в султана іншої землі». Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована. Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.
== У Туреччині ==
Після взяття запорожцями Некрасівського Дунавця і переселення туди Запорізького Коша з Сеймена, у 1791 р. велика частина некрасівців покинула Дунай і переселилася в азіатську Туреччину на озеро [[Майнос]] і [[Енос]] у берегів Егейського моря. Таким чином, до початку 19 сторіччя утворилися дві групи некрасівців — Дунайська і Майноська. Деяка частина некрасівців Дунайської гілки, залишилася вірною «завітам Гната», поповнила згодом поселення некрасівців на Майносі, а ті що залишилися на Дунає були повністю поглинені чисельнішими липованами і прибуваючими у той район [[старовіри|старовірів]] з Росії, й асимілювалася в їхньому середовищі, втратили мову своїх предків, звичаї, фольклор, перекази та пісні про Гната, його «заповіти». Хоча продовжувати називатися некрасівцями їм було вигідно, через надання турецькими владою низки привілеїв. Некрасівці з Майноса їх називали «дунакі» або «хохли» і за своїх не визнавали. Егейський Енос як окреме поселення некрасівців також перестало існувати, у 1828 р. переселився на Майнос і повністю влившись у майноську громаду. До середини 19 сторіччя відбулося майнове розшарування громади, намітилися і релігійні протиріччя, і в другій половині 1860-х р. частина майносьцв (157 сімей) у результаті розколу громади пішла і заснувала поселення на острові [[Мада]] (на Бейшеїрському озері). Їх доля виявилася трагічної — в результаті епідемії, «підморної» землі і зараженої води в озері, до 1895 року на Маді залишалося всього 30 дворів, а до 1910 р. в селі залишилося лише 8 родин. У 1860-х роках погіршилися взаємини між некрасівцямі та турецькою владою, які згодом до призвели до неможливості проживання громади на території Туреччини.
== Пореселення у російську Грузію ==
На початку 20 сторіччя завершився релігійний, культурний і майновий розкол громади на тлі погіршення становища некрасівців у Туреччині (посилення податкового гніту, військової повинності і відлучення частини земель на озері Майнос на користь [[мухаджири|мухаджирів]]), остаточно була втрачена віра в можливість відшукати міфічне «Місто Гната» і в 1912—1913 рр., незважаючи на заповіт Некрасова «при царі в Расею не повертатися», з дозволу російського уряду і турецької влади, почалася їх повернення у Росію. Перша офіційна хвиля реемігрантів була незначною — 70-80 сімей. Близько 170—200 сімей залишилося у Туреччині.
Дозволу селитися на Дону чи Кубані некрасівці не отримали, а були спрямовані до Грузії. Заснувавши два селища — [[Успенське]] і [[Воскресенське]], — козаки прожили там лише кілька років, а після проголошення незалежності Грузії та встановлення влади меньшевістського уряду (початок 1918 р.), вони були змушені знову переселяться, на цей раз на Кубань, в станицю [[Прочноокопська|Прочноокопську]].
== Переселення на Кубань ==
Навесні 1919 р. [[Кубанська законодавча Рада]] зарахувала 246 козаків-некрасовцев до складу Кубанського козацтва і їм були виділені земельні наділи приблизно в 30 км від Приморсько-Охтирської станиці де вже до літа 1920 р. некрасівці заснували хутори Некрасівський і Новонекрасівский, згодом злилися в один — Новонекрасівский. 22 вересня 1962 року з Туреччини, села [[Коджа-Гель]] (до 1938 — Бін-Евле або Ескі-Казаклар, по-некрасівські Майнос) в Росію повернулися 215 сімей некрасівців загальним числом 985 осіб. Всього до 1962 р. у Росії та СРСР переїхав 7200 осіб, з них трохи більше 2300 майносьців. У 1963 році кілька десятків некрасівців і «дунаків», загальним числом в 224 людини, що відмовилися виїжджати в Радянський Союз, були прийняті у США. У Туреччині залишилася тільки одна сім'я некрасівців.
| |||