Вікіпедія

Користувач:Monolit/Чернетка: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Щоб ця сторінка не відображалась у самих категоріях
Monolit (обговорення | внесок)
4549 редагувань
Замінено вміст на «{{Користувач:Газдюк Юхим/Заголовок}}»
Рядок 1:
{{Користувач:Газдюк Юхим/Заголовок}}
{{Переробити|date= 14.01.2010}}
{{Вікіфікувати|дата=жовтень 2005}}
{{Скорочення|дата=березень 2010}}
{{Мовні помилки|дата=жовтень 2010}}
 
'''Робітн́ицтво''' — ''робітники'', [[пролетаріат]] (''робітничий клас'') - одне з основних понять [[марксизм]]у та [[СРСР|радянського]] [[КПРС|компартійного]] [[суспільство]]знавства; [[Класи (соціологія)|суспільний клас]] вільнонайманих, переважно індустріальних, але також і сількогосподарських та інших безпосередніх виробників матеріальної продукції, зайнятих найманою, переважно фізичною працею, які не посідають власних знарядь виробництва; цим робітники відрізняються від [[Кустарна промисловість|кустарів]], [[Ремісник|ремісників]], селянства, [[інженер]]но-технічного та адміністративного персоналу, службовців тощо. Робітництво нелегко піддається точному статистичному визначенню і почасти зливається з суміжними класами. Здебільшого під ним розуміється промисловий пролетаріат. У радянській статистиці до робітництва зачисляються промислові і транспортні робітники, робітники радгоспів тощо. З появою нових професій (шофери, оператори автоматичних машин тощо) та зі зростанням технічної освіти якісний і кількісний оклад робітників помітно змінюється; питома вага фізичної праці робітників, завдяки механізації, має тенденцію до постійного зниження.
[[Файл:Pyramid of Capitalist System.png|міні|праворуч|200пкс|Класи [[капіталізм]]у. Згори — донизу:
<br />
'''Дворянство''' (у тому числі і король) - ''«Ми правимо вами»''<br/>
'''Духовенство'''- ''«Ми дуримо вас»''<br/>
'''Армія''' - ''«Ми стріляємо в вас»''<br/>
'''Буржуазія''' - ''«Ми їмо за вас»''<br/>
'''Робітники і Селяни''' - ''«Ми працюємо за всіх», «Ми годуємо всіх»'']]
 
== Робітництво в Україні ==
=== До [[1861]] ===
Робоча сила в [[Промисловість|промисловості]] існувала в Україні віддавна. Наймані робітники, які походили з різних прошарків людей були звичайним явищем на домануфактурних і мануфактурних закладах, а зокрема на будах, руднях, гутах, салітрарнях, папірнях та ін., починаючи з [[16 століття|16 ст.]]. Здебільшого це були вільні робітники. Але, крім них, були ще підданські (а згодом, кріпацькі) робітники в панських чи церковних (монастирських) маєтках. В умовах докапіталістичного господарства, зокрема за часів кріпацтва, робітники в Україні ще не становили окремого суспільного класу. У 18 і в першій половині [[19 століття|19 ст.]] більшість закладів фабрично-заводської промисловості належала поміщикам (так званні «вотчинні фабрики»), які використовували підданську (згодом кріпацьку) працю. Казенні й «посесійні» фабрики (спочатку мануфактури), на яких, крім вільних робітників, працювали [[приписні селяни]], були в Україні порівняно рідким явищем. Більшість робітників була так чи так зв'язана з сільським господарством. Виняток становили тільки робітники, яких поміщики або уряд переводили з Росії й Білорусі для праці на промислових закладах України. Відірвані (здебільшого назавжди) від сільського господарства й рідного ґрунту, вони перетворювалися на постійних і спадкових промислових робітників. Вільнонаймані робітники за докапіталістичних часів були головнішими (хоч і не завжди) на купецьких, колоністських і взагалі недворянських підприємствах, яких тоді було ще небагато.
 
Щойно в першій половині (здебільшого в другій чверті) [[19 століття|19 ст.]] у зв'язку з подальшим розвитком промисловості, збільшенням розмірів фабрик, з частковою або повною механізацією виробництва поміщицькі власники фабрик починають, крім панщизняної праці, вживати найману працю (тобто оплачувати фабричну працю своїх кріпаків). Розвиток цукрової промисловості й поява великих, здебільшого механізованих цукроварень, зокрема рафінарень, вимагали поширення джерел робочої сили, шляхом «оренди» кріпаків у сусідніх чи дальших дідичів абож коштом збільшення вільнонайманих робітників. Зріст промисловості, щораз більша нерентабельність кріпацької праці і збільшення вільнонайманого, робітництва підривали основи кріпацької системи і прискорювали розвиток капіталістичних відносин не лише в царині промисловості, але й у цілому господарстві країни й кінець-кінцем привели до скасування кріпацтва в 1861 й перемоги капіталістичної системи. Якщо число вільнонайманих робітників в Україні у 1828 становило приблизно 25%, то в 1861 воно піднеслося до 75%, а скоро після реформи 1861 індустріальне робітництво стає винятково вільнонайманим і поступово творить окрему суспільну класу.
 
=== [[1861]] — [[1917]] ===
Капіталізм в Україні як у промисловості, так і в поміщицькому сіль. господарстві, розвивався значно буйнішим темпом, ніж, у Росії, і з далеко глибшими циклічними кризами й хвилями масового безробіття, що чимало позначилося й на специфіці формування та зростання робітництва в Україні. Після скасування панщини, через малоземелля, [[аграрне перенаселення]] й тяжкі викупні платежі, зростало зубожіння значної частини селян, і вони стали головним джерелом творення класу робітників. Разом з цим їх кількість, яка в 1860р. становила в Україні 86 тис. осіб, почала сильно зростати.
 
{|align=left class="wikitable" width=76%
|+Кількість промислових робітників у 1881-1900 роках
|-
! Роки || 1861 — 70 || 1871 — 80 || 1881 — 90 || 1891 — 1900 || 1900
|-
|'''Правобережжя''' || 66,9 (46,9%) || 66,1 (50,7%) || 77,1 (45,2%) || 92,1 (35,7%) || 104,3 (32,0%)
|-
|'''Лівобережжя''' || 57,0 (40,0%) || 40,5 (31,1%) || 42,9 (25,2) || 56,3 (21,8%) || 71,3 (21,8%)
|-
|'''Степ''' || 18,7 (13,1%) || 23,7 (18,2%) || 50,4 (29,6%) || 110,7 (42,5%) || 151,8 (46,2%)
|-
|'''Україна''' || 142,6 (100,0%) || 130,4 (100,0%) || 170,4 (100,0%) || 259,1 (100,0%) || 327,4 (100,0%)
|}
{|align=right class="wikitable" width=19%
|+Кількість промислових робітників у 1901-1916 роках
|-
!Рік || кількість (тис.)
|-
|[[1901]] ||360,2
|-
|[[1902]] ||354,7
|-
|[[1903]] ||370,7
|-
|[[1904]] ||372,4
|-
|[[1905]] ||371,0
|-
|[[1906]] ||418,0
|-
|[[1907]] ||431,3
|-
|[[1908]] ||449,5
|-
|[[1909]] ||441,7
|-
|[[1910]] ||481,0
|-
|[[1911]] ||513,4
|-
|[[1912]] ||549,4
|-
|[[1913]] ||631,6
|-
|[[1914]] ||631,4
|-
|[[1915]] ||635,3
|-
|[[1916]] ||812,5
|}
 
Ці дані стосуються лише промислових закладів. За переписом 1897, всіх промислових робітників в Україні було 425.413, що становило 7,4% всього самодіяльного населення; число всіх робітників становило 1 478 109 (у тому числі 199 491 поденників і чорноробів, 430 693 — слуг, 424 569 у сільському господарстві і 425413 промислових робітників). Протягом 1880 — 1900-их pp. відбулися глибокі зрушення в структурі української промисловості й центр її ваги остаточно перемістився на Південь, де виникла нова важка промисловість. Ще у 1875 91% усіх фабрично-заводських робітників України працювало в легкій та харчовій і лише 9% у важкій промисловості; відсотки на 1895 — 64% і 36%, на 1912 — 39% і 61%. В дійсності число робітників було більше, бо переписи не охоплювали всіх сезонних робітників. Взагалі статистичні дані про них не є докладні.
 
Утворення робочих кадрів на Україні, зокрема в Степу, натрапляло на великі труднощі. Основним контингентом для них було селянство; їх не могла дати міська людність, бо вона була нечисленна, а більші промислові підприємства постали за межами міських осередків. Степ, у якому була зосереджена промисловість України був мало заселений, але саме сільське господарство Степу вимагало великої кількості робітників. А селяни з аґрарно перенаселеного лісостепу нерадо відривалися від землі, щоб перейти до нової соціальної групи, воліли йти у найми до поміщиків півдня (зарплата не була нижчою, ніж у промисловості) або до цукроварень Лісостепу, а з кінця [[19 століття|19 ст.]] переселювалися масово на вільні землі Сибіру, Далекого Сходу і Туркестану, де не змінювали свого традиційного зайняття.
 
Одночасно укр. промисловість, гол. в Сте — пу, відчувала але до поч. [[20 століття|20 ст.]] брак P., зокрема кваліфікованого. Ці кадри давало рос. селянство (гол. з центр. Росії), яке було психологічно прив'язане до землі значно менше, ніж укр., а стимулом до його мандрівок на півд. були зарплатня в промисловості й сіль. господарстві України, на 40-50% вища, ніж у Росії. За деякими обрахунками, поміж шахтарів Донбасу вихідці з центр. Росії становили у 1871 — 82,5%, 1884 — 59,9%, 1900 — 55,7%. Подібна ситуація була і в залізоробній і будів. промисловості та на транспорті, натомість у цукроварній промисловості переважали українці. У 1890-их pp. у більших м. України відкрито понад 50 бірж праці, на яких P., що шукали праці, мусіли реєструватися. За переписом 1897, 44% Р. України (в Степу 65%) складалося з немісц. населення (у Рос. Імперії — 36,3%, у Царстві Поль. — 30%), частково з ін. укр. губ., більше з неукр.
 
Укр. пром. Р. лише частково вважало пром. працю за постійне зайняття. [[Плинність кадрів|Плинність]] Р. була не тільки у тих галузях промисловості, які мають сезоновий характер (напр., цукроварство), але і в ін. До 1890-их pp. на Донбасі й в Придніпров'ї в металургії, за винятком Р.-чужинців, майже не було постійних місц. кадрів P., що приходили на зиму без родин, а на літо поверталися до своїх осель (тому копальні мусіли зменшувати свою продукцію), решта шахтарів жила переважно в довколишніх е. та займалася одночасно сіль. господарством. 1913 плинність Р. у металургії України сягала 60%, на вугільних копальнях — 80 — 85%. Питому вагу цих змінних кадрів серед укр. Р. ілюструють дані перепису 1897, аа якими лише 48,6% було одружених, а з них аж 55% жило поза родиною.
 
Вищезгадані статистичні матеріали дозволяють на деяку демографічну характеристику Р. України. За переписом 1897, жінки становили 9,3% серед всього P., а серед дорослого — 7,1% (1901 — 11,1%, 1912 — 18,3%), Діти (до 12 pp.) і підлітки (до 16 pp.) — 13,3%. За 1901 — 13 ч. Р. зросло: чоловіків на 30%, жінок на 81%; дорослих Р. на 20%, підлітків на 83%. Найбільше жінок і підлітків працювало у харч. і легкій промисловості, найменше у важкій і кам'яновугільній (серед шахтарів Донбасу жінки становили 1,4%, підлітки 7,4%). 1902 70% Р. України жило в с., лише 30% (74 000) у м., у тому ч. 49 800 у 8 містах: Одесі, Єлисаветграді, Катеринославі, Києві, Черкасах, Харкові, Кременчуці, Миколаєві.
 
Поділ Р. за окремими галузями праці 1912 бур такий (у тис.): на 495,3 всіх Р. у гірництві працювало 240,8 (46,6%) і 137,6 (27,6%), в металургії і машинобудівній 49,5 (10,0%), у видобутку й обробці каміння, землі та глини — 33.8 (6,8%), у ін. галузях — 33,6 (6,8%). З двох основних галузей праці — харч. була переважно сезоновою, вугільна давала зайняття здебільша некваліфікоааним Р.
 
За обчисленнями М. Порша на підставі перепису 1897, українці становили серед пром. Р. меншість — 137,7 тис. або 32,4%; вени працювали (у тис. й у %) у виробництві одягу (20,8 — 35,2%), обробці металів (19,4 — 32,8%), будівництві (17,9 — 37, 8%), на залізницях (13,0 — 41,5%), у харч. промисловості (14,0 — 31,4%), на обробці дерева (10,7 — 35,9%), у руднях (9,7 — 33,8%). Серед усього Р. відсоток українців був більший.
 
На поч. [[20 століття|20 ст.]] в розвитку Р. України відбулися значні зміни. Хоч зарплатня в промисловості підвищилася і перевищувала зарплатню у сіль. господарстві, міґрація рос. селян на Україну помітно зменшилася, бо тоді приспішився розвиток промисловості й у центр. Росії і сер. платня тут була вже на 12% вища, ніж в Україні. Тому більшість нових Р. в Україні походила з укр. с. Про збільшення роб. класи коштом укр. селян свідчать такі приклади: на Полтавщині 1900 зареєстровано 56 189 селян, які відходили на заробітки, 1910 вже 82 675. Зем. перепис на Харківщині зареєстрував у безпосівних сіль. господарствах (у 10 пов.). таке ч. осіб у роб. віці, які працювали в промисловості (у тис.): у цілковитому відриві від хліборобства — 392,5, у частковому — 128,3 і 116,6, що від хліборобства не відривалися. Разом з збільшенням ч. Р. у 1897 і 1910 подвоїлося населення вже типово роб. м., як Юзівка, Кривий Ріг, Кам'янське, Маріюпіль, Синеяьникове, Дебальцеве, розрослися роб. передмістя Харкова, Катеринослава, Києва, Одеси, Миколаєва.
 
Роб. законодавство в Рос. Імперії в своєму розвитку сильно запізнилося і було лише повільною реакцією уряду на виступи Р. Це законодавство орієнтувалося на потреби рос. Р. у старих пром. районах Москви і Петербурґу і не брало до уваги специфічних потреб укр. Р. Але й ці недостатні закони часто не дотримувалися адміністрацією, яка ставилася до Р. вороже. Найважливіші закони, що стосувалися P.: від 1. 6. 1882, 3. 6. 1890 І 2. 6. 1897, що регулювали робочий день і працю жінок та підлітків; закон від 3. 6. 1886 устійнював заг. норми умов праці, 1889 заведено на фабриках інспекторів праці, 1906 дозволено творення профспілок; закони від 3. 6. 1903 і 22. 6. 1912 були спробами організації соц. забезпечення Р.
 
Час праці Р. зазнав скорочень з 12 год. денно у [[19 століття|19 ст.]] до 10 год. під час революції 1905 — 06; він був менший для жінок, ще менший (8 год.) для підлітків. 1913 29,5% працювало до 10 год. на день, 27,9% — 9, 15,5% понад 11, 10,0% — 10 — 11, 7,1% — 8. У найпоширеніших в Україні галузях робочий день тривав: у харч. промисловості для 48,6% P. понад 11 год., 18,8% — 10, 12,9% — 8, 11,4% — 10 — 11, 5,4% — 9 — 10; у кам'яновугільній промисловості на підземних роботах 58,8% Р. працювало 10 год. денно, 15,8% понад 11, 11,9% — 8, 11,7% — 10 — 11. Чимало Р. працювало додатково (обов'язково або добровільно).
 
Пересічна річна заробітна платня Р. України була у 1913 216 карб. (1910 вона сягала — за золотим паритетом — 22% сер. платні Р. у Зах. Езропі); вона була найліпшою у металообробній промисловості (347), найгіршою (139) у харч.; для пром. підприємств з-поза території Степу й великих м. бл. 200; зарплатня в гірництві піднеслася з 267 карб. у 1904 до' 357 у 1905. Заробітки вищих категорій Р. були вдвічі і втричі більші, ніж некваліфікованих. Більша частина зарплатні Р. йшла на прохарчування. Денний заробіток с.-г. Р. у Степу був у 1891 — 1900 на весні 0,5, влітку 0,9 карб., тобто був майже такий, як і в промсті. Екон. становище Р. погіршувала неакуратна виплата платні, часто бонами, або харчами, та різні штрафи.
 
Житлові умови Р. були незадовільні, найкращі у м., жалюгідні на Донбасі, де більшість Р. жила в казармах або землянках, у Києві 1913 лише 28,0% самітних Р. мало кімнату, 39% — куток, а 6% — ліжко.
 
Мед. допомога, для Р. була у початковій стадії розвитку; санітарні умови і безпека праці — погані, і тому бувало багато нещасних випадків. Під наглядом фабричнозаводської інспекції 1912 введено вперше забезпечення від хвороб, каліцтва і смерти, аленим було охоплено тільки частину Р. Відшкодування за втрату працездатності можна було одержати лише через суд.
 
Освіта Р. в Україні стояла загалом низько. За міськ. переписами у 1866 — 74 письменність серед Р. — чоловіків сягала 33 — 50%; жінок — 27 — 40%; серед «пром. населення» у 1897 — 50,8%, 1914 вона збільшилася приблизно до 70%. Лише незначний відсоток Р. мав нижчу проф. освіту. На поч. [[20 століття|20 ст.]] в Україні було понад 100 фабрично-заводських шкіл для дітей Р.
 
Соц.-екон., політ. і нац. свідомість Р. в Україні розвивалася поволі. Тривалий зв'язок з селом і слаба урбанізація, велика мобільність та непостійність праці, важкі побутові умови, низький рівень освіти; й культури та сваволя працедавців — все це призвело до того, що Р. як класа було недорозвинуте в Україні, як і в усій Рос. Імперії. До революції 1905 існував лише суроґат роб. товариств — товариства взаємної допомоги (насамперед серед друкарів і прикажчиків), але вони, як і різні зародки проф. організацій, мали мінімальний вплив на роб. маси. Проф. спілки розвинулися масово під час революції 1905 — покищо нелеґально, пізніше на підставі закону 4. 3. 1906. Проте, нормальному їх розвиткові перешкодила реакція. Нечисленні постійні кадрові Р. були зацікавлені у збереженій праці та в поліпшенні її умов, а тому й у законному полагодженні соц.-екон. конфліктів, але маса Р. була нестабільна, плинна, ще не організована. Тому рух Р. в Україні, почавши з 1870-их pp., відразу набрав вибухових форм стихійного, гострого соц. конфлікту і протесту, нерідко у формі кривавих бунтів. Страйки, спершу чисто місц. й спонтанні, набирали з часом, не зважаючи на терор поліції, дедалі більше масового маштабу. (У липні-серпні 1903 вони охопили майже всю Україну, коли одночасно у 15 містах страйкувало бл. 150 000 Р. Цей страйк, як й ін., був придушений військом, але вже 1905 вибухла революція, в наслідок якої були дещо розширені права Р. і на деякий час покращали умови життя і праці.
 
Першими в Україні і в Рос. Імперії політ. організаціями були «Южно-Российский Рабочий Союз», створений в Одесі 1875 Є. Заславським і Ф. Кравченком, і «Южно-Русский Рабочий Союз» у Києві (1878) на чолі з Г. Попковим і В. Владиченком. Обидві організації були під впливом рев. народництва й марксизму та мали підпільні клітини й кілька сот чл. у ряді укр. м. Пізніше постало багато ін. політ. гуртків і організацій, а потім і політ. партій: Бунд, РСДРЛ, Укр. Соц.-Дем. Спілка, УСДРП. На відміну від Росії серед Р. України існувало значно більше різноманітних нелеґальних і леґальних ідеолог. груп, друкованих органів різних соц. напрямів, ширилася евр. соц. література; тут були більше поширені ідеї анархізму, синдикалізму, утопійного соціалізму, «кооп. суспільства» та ін. течій.
 
Укр. роб. рух почав ширитися серед укр Р. на початку [[20 століття|20 ст.]] у зв'язку з розвитком діяльності укр. соціал-демократів. У 1902 на Донбасі поширювано перші летючки українською мовою, завезені з Галичини. Після 1905 постали більші групи організованого укр. Р. в Катеринославі, Києві й Полтаві. Значно краще, ніж укр. і рос. Р. в Україні, було організоване єврейське Р.
 
За останні pp. перед першою світовою війною у зв'язку з дальшим зростанням промисловості і збільшенням постійних кадрів Р. поступав процес оформлення роб. класи, але його спинили воєнні події.
 
Розвиток воєнної індустрії спричинив збільшення кількості Р. (з 631,6 тис. у 1914 до 812,5 у 1916, у тому ч. Р. у кам'яновугільній промисловості — з 89,1 до 237,8, в ін. ділянках гірництва з 139,0 до 389,1), при чому постійні кадри Р. зменшувалися коштом зростання випадкового і перемінного складу.
 
Ч. всього пролетаріату, за сучасною радянськ дефініцією, на 1917 М. Рубач обрахував на З 612 тис., у тому ч. пром. Р. (у тис.) 893, залізничників — 121, Р. міськ. ремісничої промисловості — 230, будівельників — 300, Р. сіль. кустарної промисловості — 444, с.-г. Р. — 1 200, домашніх слуг — 365, Р. торгівлі, міськ. транспорту тощо — 59. Враховуючи родини, пролетаріат України становив 13,1% всього населення (в Росії — 11,0%).
 
Від 1917. У революції 1917 — 20 в Україні участь Р. спершу виявилася у великих політ. демонстраціях і страйках та у спонтанній організації проф. спілок. Перший Всеукр. Роб. З'їзд, що відбувся 24 — 26. 7. 1917 у Києві, висловив підтримку Укр. Центр. Раді і обрав Всеукр. Раду Роб. депутатів у ч. 100 осіб (70 чл. УСДРП і 30 УПСР), які увійшли до складу Центр. Ради. Другий з'їзд (26 — 27. 5. 1918), що відбувся нелегально в Києві, висловився проти гетьманського уряду, за самостійність УНР. На таку ж позицію стали й три Всеукр. з'їзди залізничників. Всеукр. з'їзд Рад. роб., солдатських і сел. депутатів у Києві в грудні 1917, хоча й ініційований більшовиками, підтримав Укр. Центр. іРаду, після чого більшовики скликали у Харкові свій з'їзд, на якому проголосили «владу рад» (советів) в УНР. Чимало Р. було чл. Трудового Конгресу. Укр. Центр. Рада III Універсалом проголосила м. ін. свободу страйків, установила 8-годинний робочий день, визнала за Р. право контролю над промисловістю. Буйно розвинулися проф. спілки, ставлення яких до більшовиків було також неґативне (див. стор. 2 380 — 81), провідні діячі укр. роб. руху входили до складу укр. урядів. У процесі революції невелика політ. свідома частина пром. Р. поділилася за нац ознакою: Р.-українці, що були свідомі своєї національности, підгримували переважно УНР і партії УСДРП, УПСР, лише почасти — рос. більшовиків і меншовиків; росіяни і менше свідомі укр. Р. спершу в більшості підтримували Рос. Соціал-Дем. Роб. Партію, пізніше більшовиків, почасти ін. соц. партії й іноді укр.; євреї підримували свої та рос. партії, а іноді й укр. У процесі громадянської війни і чужих інтервенцій промисловість в Україні була зруйнована. Частина Р. намагалася забезпечити собі працю шляхом захоплення підприємств та встановлення над ними роб. контролю (див. Націоналізація). Проте, це допомогло мало, і за 1918 — 22 в Україні чимало Р. декласувалося, кількість Р. у цензовій промисловості зменшилася аж на 70% (у тис.): 1914 — 631,4, 1917 — 812,5, 1921 — 316,5, 1922 — 280,5, 1923 — 277,4. Щойно з 1924 їх ч. почало зростати: 1924 — 349,0, 1925 — 385,2, 1926 — 541,1, 1927 — 617,9, 1928 — 653,9.
 
Закріпившися при владі, більшовики, щоб побороти кризу, намагалися серед Р. ввести воєнну дисципліну (див. Трудармія), але ці заходи викликали опір Р. З переходом до НЕП у 1921 вперше запроваджено страхування від безробіття. Допомогу на безробіття в УРСР Одержували у 1924 — 25 68 644 P., у 1927 — 28 — 116 829, але ч. зареєстрованих безробітних на біржах праці було у жовтні 1928 211950. Плинність нефахових Р. в Україні ще довго була не меншою, ніж до революції, але у Донбасі фахових Р. бракувало. Далі був ще чималий зв'язок Р. з селом — серед шахтарів бл. 50%. Серед нових Р. — металургів у 1926 — 29 23,5% ще мали землю, а 8,5% також хату і двір на селі; влітку ці Р. поверталися на польові роботи на село. Проте, в кін. 1920-х pp. в Україні вже зформувалася спадкова класа P., хоч вона ще становила лише бл. третини усіх Р.
 
Захопивши владу, РКП(б) розпочала політизацію P., тобто піднесення його «класової свідомости» шляхом агітації й пропаганди та виділення Р. на «провідну класу» всього суспільства, надаючи йому певних соц. привілеїв, як переважне право на вищу освіту, на партійні й урядові посади тощо. Відтоді і до другої світової війни належати до класи Р. чи походити з неї було вигідно. Під час першої [[п'ятирічки]] і колективізації сіль. гос-ва набула поширення практика т. зв. висуванства, коли партія вибирала з-поміж Р. таких, яких вона посилала вчитися до вищих шкіл, очолювати будівництва й нові підприємства та різні органи влади (зокрема сіль.), створювати колгоспи, МТС тощо. Так, у 1933 серед секретарів сіль. райпарткомів 58% були P.; серед голів райвиконкомів — 50%. Поміж випускників вузів у 1933 — 37 44,4% були Р. або їхні діти. Поміж дир. пром. підприємств у 1936 50 — 60% становили кол. Р. Але керівна роль робітників в радянській державі й партії була і є фікцією, бо вся влада фактично належить партійним апаратчикам різного соціального походження.
 
У добу індустріалізації кількість робітників в УРСР зростала дуже швидко, мабуть, у сер. бл. 8% на рік. Про це Свідчать опубліковані ч. Р. великої промисловості: 1. 10. 1925 — 570,6; 1. 10. 1927 — 653,8; 1. 10. 1929 — 732,8; 1. 7. 1933 — 1015,5; 1. 9. 1939 — 1 326,9. Крім цих P., у 1927 — 28 працювало у дрібній та ремісничій промисловості (74% її було приватною) 86 900 P., у будівництві — 100 200, на транспорті — 247 400. У великій промисловості тоді підлітки становили 5,1%, жінки — 14,2% всіх робітників (офіц. безробіття було ліквідоване у жовтні 1930). У кін. 1937 в усій промисловості УРСР нараховувано 1 822 000 P., у 1940 (у нових кордонах — 2 206 000, в усьому нар. господарстві — 4 578 000).
 
В умовах колективізації й голоду був стихійний наплив населення (особливо молоді й чоловіків) з села до пром. м. аж до часу, коли введено поліційну «приписку» у містах. Пізніше й донині міґрація з с. до м. здійснюється у значній мірі за контрактами у плановому порядку (див. Організований набір P.). За планом на 1941, напр., в СРСР організованому вивозові за межі обл. і республік підлягало 764 200 осіб (без родин), у тому ч. з України до ін. республік — 83200, або 11%, з обл. РРФСР — 76%. Крім вихідців з села, важливим джерелом зростання робітників стали жінки з міст, які після 1930 мусіли йти «а працю чи вчитися, бо заробітку самого чоловіка на утримання родини не вистачало. Уже 1936 жінки становили в усій промисловості України — 30% усіх робітників
 
Наплив селян, а також почасти й тодішня національна політика партії призвели до того, що у 1930-их pp. P. стало переважно укр. За переписом 1926 нац. склад усіх робітників в УРСР (у дужках всього населення) був такий: укр. — 41,6% (80,0), рос. — 40,65% (9,2), євреї — 10,05% (5,4), ін. — 7,8% (5,4); ч., за даними Укр. Ради профспілок (також на 1926), дещо ін.: 51,7%, 30,5%, 12,1%, 5,7%; на 1931: 59,2%, 25,2%, 10,1% і 5,5%. З усіх чл. профспілок говорили українською мовою 32,3%, при чому цей відсоток зріс серед металургів з 19,1% у 1925 до 45,9% у 1931, шахтарів з 19,4% до 65,0%. Поширенню української мови серед робітників сприяли також ліквідація неписьменності робітників і політика «українізації» шкільництва, культ.-освітніх установ, пропаганди тощо. Але не припинявся також і наплив фахових робітників з РРФСР. Робітники-українці здобували фаховий вишкіл безпосередньо при праці на заводах і фабриках або на короткотривалих курсах. Найвищого фаху робітників приїжджали з-за кордону разом з імпортованими машинами і навчали місцевих робітників
 
Німецько-радянська війна 1941 — 45 завдала Україні важких втрат. У 1941 на сх. СРСР було евакуйовано з України бл. 1 млн P., бл. 1,5 млн мобілізовано до війська; решта за німецької окупації розбрелася з зруйнованої промисловості на села. Серед молоді, яку вивезли німці до Німеччини (див. Остарбайтер) також було чимало робітників Після війни не менше пол. всіх цих робітників на Україну не повернулися. Кількість робітників у промисловості України зменшилася з 1 974 000 у 1940 до 950 000 у 1945, себто на 62%; у 1950 в промисловості було 1788500 робітників і щойно у 1953 — 2 080 600. На відбудову нар. господарства України було скеровано багато робітників з Росії та ін. республік: (напр., азербайджанці відбудовували нафтову промисловість Галичини). Частково ці робітників пізніше повернулися на свою батьківщину, але ін., як також і чимало демобілізованих вояків, осіли в Україні. Однак, гол. джерелом поповнення робітників за весь повоєнний період були спершу жінки й селяни, пізніше молодь. Серед робітників і службовців у всьому нар. господарстві УРСР жінки становили 50% у 1945, 43% у 1950 і 50% у 1971; серед робітників промисловості — 36% у 1947, 38% у 1950 і 45% у 1971. З 1953 різко обмежено доступ середньошкільників до вищої освіти на денних відділах (до 20 — 25% випускників) і тим скеровано молодь на виробництво, а Із 1956 дозволено брати до промисловості 15-літніх (як учнів). Середньорічне ч. робітників України у всьому нар. господарстві за офіційною статистикою було таке (у тис.):
 
1940 — 4578
 
1945 — 3077*
 
1950 — 4971
 
1955 — 6 403*
 
1960 — 7904
 
1965 — 9746
 
1970 — 11602
 
1971 — 11968
 
* Обраховано на підставі заг. ч. робітників і службовців.
 
Офіц. статистика робітників є незадовільна. З поч. 1920-их pp. не публікуються бюджети родин робітників Довгі pp. публікувалися ч. робітників і службовців лише разом. До робітників включають також сезонних і тимчасових робітників та тих, що тимчасово не працюють.
 
Після воєнних втрат зростання ч. робітників в Україні було повільне (в сер. 293 300 на рік між 1950 — 60), пізніше було збільшене міґраційною політикою (369 800 між 1960 — 70) з с. до м. та з-поза меж України, за останні роки знову сповільнилося. Після грошової реформи 1947, кількакратним зниженням цін на споживчі товари, а у 1960-их pp. значним підвищенням зарплатні, помітно поліпшено життєвий рівень робітників у м. порівняно з с. і тим збільшено заохочення сіль. молоді міґрувати до м.; бажання набути освіту й фах також діяло у цьому напрямі. 1968 з-поміж тих, що кінчали сер. школу у с. України, 44% пішли далі вчитися до м., 20% стали відразу P., решта залишилася на с.
 
У 1960-их pp. уряд СРСР посилив безпосередні т. зв. планові форми переміщення P., у тому ч. й через систему організованого набору P.; за контрактами скеровано робітників з України до Росії й Сер. Азії, а з Росії на Україну, посилилася й спонтанна міграція (геогр. напрями її приблизно ті самі). Так, новобудови в Сибіру наймають робітників в Україні, даючи їм подвійну платню, а селян з Центру контрактують на Донбас і до великих укр. м., особливо на сезонові роботи на будівництві, до харч. промисловості, у радгоспи (у них у 1970 було 160 000 сезонних P.). Усі ці міґраційні процеси партія здійснює для вимішування населення з метою посилення; денаціоналізації нац. (республік і їх русифікації.
 
Баланс міжреспубліканського руху людності за 1959 — 70 був додатнім; на кожних 100 вибулих з України — прибуло 120; протягом цього періоду переселилося на Україну бл. 370 000 робітників з родинами, серед них багато росіян. Це явище неґативне й ) соц.-екон. погляду, бо наявне й без того в Україні приховане безробіття в наслідок наплину росіян ще побільшується. Незатруднених працездатних в УРСР на 1970 було 2200000 (8%); за переписом 1959, серед чоловіків віком 20 — 29 pp. — 8,9%, 30 — 39 pp. — 5,1%, 40 — 49 pp. — 7,2%; Відповідно жінок — 23,9%, 27,9% і 33,4%. Це переважно мешканці невеликих міст і смт, а також селяни, особливо на Правобережжі та в Західній Україні, хоча й на Донбасі у родинах робітників 30% працездатних не працювало поза домом (1969). Крім того, чимало P., зайнятих у промисловості УРСР, с фактично зайвими (за деякими обчисленнями 1969 — 10 — 15%). За цих умов тривалий наплив росіян на Україну гальмує затруднення місцевого населення і знижує його життєвий рівень. З погляду політ. це є одним з виявів нац. дискримінації українців.
 
Плинність робітників у межах України у 1970 становила 31 — 32%. Більше пол. цих робітників кидали працю з власного бажання, при чому понад пол. їх становить молодь. За причину 23% подали незадовільні житлові умови та 34% недостатню платню. Найбільша плинність є серед шахтарів та гірників, у харч. промисловості (59%) і навіть у машинобудуванні (28%); на Донбасі і Дніпропетровщині, а також у Києві, Одесі, Львові, Харкові. У бюрах для працевлаштування у 1969 було зареєстровано понад 850 000 осіб, які шукали праці. Жадної допомоги на безробіття ніхто не одержує, бо офіц. безробіття не існує. Особливо в критичній ситуації опинилася за останній час міська молодь, серед якої безробіття часто сягає 20%. Разом P., що не мали праці, та сезонові становили у 1967 — 69 понад 2 млн. Усіх робітників (включно з радгоспними) в УРСР у 1959 нараховувалося (з родинами) 17 123 106, у тому ч. 28,3% на селі. Їхнє розміщення таке:
 
| Екон. райони | у% до всіх робітників УРСР | у % до всього населення району
 
Півд.-Зах. |53,5% | 55,3%
 
Донецько-Придніпровський | 33,9% | 28,6%
 
Південний | 12,6'% | 42,6%
 
Найбільше робітників було у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та Харківській обл. З-поміж промислових робітників бл. 20% доїжджало на працю з-поза м.
 
Середньорічна кількість робітників за галузями народного господарства така (у тис. і в дужках — у %):
 
| 1940 | 1960 | 1971
 
Промисловість | 2206 (48,2) | 3541 (45,0) | 5206 (43,5)
 
Транспорт з зв'язок | 545 (11,9) | 923 (11,6) | 1393 (11,6)
 
Будівництво | 296 ( 6,5) | 929 (11,7) | 1384 (11,6)
 
Сільське гос-во | 459 (10,0) | 868 (10,9) | 1089 ( 9,1)
 
Обслуга | 1 072 (23,4) | 1 643 (20,8) | 2 898 (24,2)
 
Разом | 4578 (100,0) | 7904 (100,0) | 11968(100,0)
 
Питома вага робітників промисловості і сіль-господарства за останні два десятиліття почала дещо зменшуватися, а обслуги зростати — явище, що спостерігається в усіх екон. розвинутих країнах. Тепер зникає цілий ряд старих професій робітників (напр., ковалі, залізничники-стрілочники і кочегари, гірники-забійники й кріпильники тощо), натомість з'являються нові професії (оператори машин-автоматів, кібернетичних машин тощо), а швидко розростаються деякі вже існуючі (техніки, креслярі, пілоти, медичні й наукові техніки тощо).
 
В умовах сучасного наук.-техн. проґресу постійне підвищення освіти й кваліфікації робітників стає конечним. На ділі в УРСР (як у всьому СРСР) рівень заг. освіти робітників помітно піднявся (робітники з освітою нижче 7 — 8 клас становили 1939 бл. 75%, 1959 — 40%, 1970 — 20%), проте, стан проф.-техн. та спеціальної сер. освіти в цілому ще незадовільний. Піднесення заг. освіти серед P., а також те, що понад 40% їх становить молодь (сер. вік робітників тепер 35 pp.), надас сучасному робітників характеристичних еоц.-культ. рис. Типовий робітник нині багато читає, навчається на різних вечірніх курсах, хоче піднести свій життєвий рівень.
 
Незадовільне забезпечення відпочинку та культ. потреб, а також невдоволення матеріальним достатком і працею спричинює деморалізацію частини робітників Крім частого залишення праці й шукання кращої, масовим явищем є крадіжки на роботі, порушення дисципліни, хуліганство, пиятика. Порушників трудової дисципліни (не звільнених, а лише штрафованих) у промисловості України було 1969 — 9,1% всіх P., а звільнених — 59 200. Упродовж 1961 — 71 на одного робітника в промисловості понад передбачені законом відпустки було втрачено 15 — 16 робочих днів на рік, у тому ч. 83% — через хворобу, 14% — з дозволу адміністрації й 3% — прогули. До витверезників за цей період потрапляло в сер. бл. 1 млн осіб на рік, значне ч. стає хронічними алкоголіками.
 
Безнастанну й одноманітну партійну пропаганду, спрямовану на підвищення продуктивності праці, організацію соцзмагання тощо, робітник сприймає пасивно, обмежується формальним схваленням партійних постанов, за яким криється політ. байдужість. Серед молодих робітників «гром. обов'язки» партії й комсомолу виконували 54 — 59%, та й то гол. ч. коли йшлося про «народний контроль» торгівлі (проти спекуляції, розкрадання), садження дерев у парках тощо. Деяке зацікавлення викликають виробничі наради та профспілкові збори, коли обговорюються питання матеріального забезпечення й організації праці. Партія не користується популярністю поміж P., але в окремих випадках їй вдається настроювати частину p., напр., проти селян (за високі ціни на базарі), опозиційної інтелігенції («антисовєтчиків», «націоналістів», «сіоністів»), закордонних «ворогів», що «хочуть війни» тощо. робітників воліли б мати голос у рішеннях адміністрації, але це на практиці дуже обмежене. За останні роки подекуди виникали страйки P., але влада або швидко й нещадно задушує їх, або, боячися поширення й розголосу страйку, йде на поступки, щоб потім їх уневажнити, а ініціаторів страйку покарати.
 
Офіц. статистика над. складу робітників не публікується. За деякими обчисленнями, робітників в УРСР 1959 становили 34,0% всіх українців (1939 — 29,3%), тобто робітників укр. національності було 10 934 000 (63,8% заг. числа). За нашими приблизними обчисленнями — 53 — 59% всіх пром. і транспортних робітників в Україні вважали своєю рідною мовою укр. як у 1959, так і у 1970, а володіло українською мовою 1970 не менше 63% всіх робітників
 
При зростанні питомої ваги українців серед робітників УРСР (що є наслідком міґрації з села і природного приросту міськ. населення) вживання української мови в м. зменшується, натомість її коштом зростає вживання рос. мови, що спричинене русифікацією проф.-техн. шкіл, преси тощо і напливом міґрантів з Росії та вживання рос. мови серед нац. меншостей. Рос. мова і рос. елемент є також панівним в адміністрації великих підприємств та в госп. установах.
 
Русифікація укр. робітників не означає, що вони перетворюються на нац. свідомих росіян, вони скорше стають «місц.», «радянськлюдьми», як правило, не високої культури. Так само й рос. P., народився ,в Україні, не тотожні в культ. й психологічному відношенні до справжніх нац. росіян; багато з них володіє українською мовою, їхні соц.-екон. інтереси цілком місц.
 
На збереження укр. національної свідомості серед робітників в Україні впливає те, що за повоєнний час на Центр. і Сх. Землі наплило чимало молодих робітників українців з Зах. України, а також соц.-екон. конкуренція, дискримінація з боку рос. шовіністів, пророс. нац. політика партії, суперечливість офіц. пропаганди, як і тимчасові міґрації укр. робітників до Росії, Сибіру, Казахстану тощо, де вони почувають себе в нац. чужому оточенні.
 
Наук. соціологічних студій про укр. робітників немає, або їх наслідки (за останній час в УРСР) мало публікуються з уваги на їх політ. значення. Більше опрацьована історія P., але ця література має описовий і пропагандивний, а не аналітичний характер.
 
Магеріяльне, соц.-політ. і правне становище робітників у радянськ умовах незрівняно гірше, ніж у розвинених країнах Заходу. Вони позбавлені права страйків і взагалі права в будь-якій формі відстоювати свої інтереси перед працедавцем, яким є держава. Щоправда, робітників зобов'язані бути чл. профспілок, але ці останні стоять на сторожі інтересів держави і партії, а не трудящих (див. Професійні спілки). Про житлові умови робітників до 1956 див. Житлова проблема. За наступні pp. навколо великих м. розрослися робітничі поселення «супутники», а також розгорнено індивідуальне житлове будівництво на приватній базі. Наслідком цього є деяке покращення житлових умов. За офіц. статистикою пересічна житлова площа міського мешкання (вона вища від пересічної для робітників ) на 1963 становила 1.1,4 млн м² (1917 — 7,1, 1956 — 4,9); за цими ж! даними, у 1961 — 65 введено в дію в м. 67,5 м² житлової площі, у 1966 — 70 — 70 млн м². Але мешканєві умови й далі незадовільні і далеко гірші -від побутових умов робітників розвинених капіталістичних країн; і далі ще є типовим явищем однокімнатне помешкання на робітничу родину із спільною для кількох родин кухнею.
 
Про довжину робочого дня, оплату й охорону праці див. Праця.
 
На Західній Україні до 1939. На укр. землях в Австро-Угорщині капіталізм й індустріалізація розвивалися спізнено й повільно, не зважаючи на раннє скасування панщини і побудову залізниць. Щойно на початку [[20 століття|20 ст.]] промсть на Західній Україні, тол. s Галичині, почала зростати (у великій мірі завдяки припливу чужинецького капіталу до нафтової промисловості), однак вона відставала від Центр. і Сх. Земель. Назагал Західна Україна була бідною, аграрно перенаселеною країною з слабою промисловістю (гол. нафтова, харч., деревообробна) з невеликими зав. (див. ЕУ 1, стор. 1 037 і 1 084 та ЕУ 2, стор. 348 — 49). Тому чисельність робітників було незначне і зростало повільно. Зміни в чисельність всіх найманих робітників у Сх. Галичині в промисловості, будівництві, транспорті й торгівлі (без поденних, сезонних та с.г. робітників ) такі (у тис.): 1869 — 66,1, 1871 — 71,3, 1902 — 75,0 (на Закарпатті бл. 7,0, на Буковині бл. 6,0); чисельність всіх постійних робітників у нар. господарстві (без сіль господарства) на 1900 — 113 тис. Ч. робітників у Сх. Галичині, які працювали в обробній промисловості на зав., що мали 20 і більше робітників (у тис.): 1890 — 15, 1902 — 26, 1910 — 36, 1914 — понад 40. Найбільші скупчення пром. і будів. робітників на 1910 такі: в Галичині — Львів (18 тис. P.), Борислав, Дрогобич, далі — Стрий, Станиіславів, Перемишль, Сянік; на Буковині — [[Чернівці]]; на Закарпатті — Ужгород, Мукачів, Берегово та ін.
 
Крім постійних P., багато було поденних і сєзонових. які не поривали зв'язків з селом (напр., у нафтовій промисловості працювало 4 000 постійних і 10000 сезонних P.; відповідні чисельність для Львова — 2 500 і 5 000). Безземельні й малоземельні селяни працювали як поденні робітників на панських фільварках, більше на сезонних — рільничих і ліс. роботах; бл. 75000 (пересічні річні за 1907 — 12) виїздило на сезонові (гол. с.-г.) роботи до Німеччини (гол. до Пруссії), також до Чехії, Данії, Румунії. Великий відсоток сіль. населення на Західній Україні не знаходив праці на місці й еміґрував назавжди за океан (за 1890 — 1913 pp.&nbsp;700 – 800000 українців; див. Еміграція). Разом з цим до м. і промисловості — гол. до Львова й Борислава — припливали чужинці, не лише кваліфіковані фахівці (переважно німці), але й поль. робітників з Зах. Галичини; цьому сприяла політика поль. адміністрації. Це й було однією з причин, що українці серед робітників становили меншість: у 1900 поміж усіх постійних робітників — 13% (за ін. даними лише 14,7%); поляки — 56%, євреї — 24,5%. На Закарпатті українці серед робітників становили бл. 20%. Ч. українців-робітників у Галичині, зайнятих постійно в пром.-сті й торгівлі, можна рахувати на бл. 20 000 у 1900 і на 30 — 40 000 у 1913. Найбільший відсоток українці становили серед робітників у Сх. Галичині в залізничних майстернях (бл. 40%), у будів., гірничій, добувній промисловості (по 24%); майже 100% серед сезонних ліс. робітників На Закарпатті в ліс., лісообробній і соляній промисловості, на Буковині в ліс. і харч.
 
Серед робітників у Сх. Галичині 1900 жінки становили 9% (у 1860-70-их pp. — 20%), діти й молодь до 20 pp. — 30% (робітників у віці до 30 pp. аж 62%). На підставі закону від 8. 3. 1885 робочий день тривав 11 год., насправді ще 1897 — переважно 12 год. і тільки після страйку 1905 здебільше — 11 год.; він був різний для різних професій. Зарплатня робітників була незадовільна і не вистачала навіть на дуже скромний прожиток. Вона була вдвічі нижча, ніж в Австрії й в Чехії, а в укр. Галичині нижча, ніж у поль. За урядовими даними, пересічну денну платню промислових робітників в усій Галичині (1901) обраховують на 1,66 корон (у нафтовій — 2,20, у деревообробній — 1,62, на ґуральнях 1,26 і т. д.); значно нижчою була зарплатня сіль. P., зокрема сезонних; великі різниці були між платнею кваліфікованих і некваліфікованих робітників Цю мізерну платню зменшували нерегулярні виплати (подекуди бонами до фабричної крамниці), штрафи, часті безробіття. На поч. [[20 століття|20 ст.]] зарплатня робітників у промсті Зах. України піднеслася, гол. завдяки страйкам профспілок, і була у 2,3 раза вища, ніж на Сх. Україні; проте кошти прожитку на Західній Україні були вищі. Порівняльна структура місячного бюджету витрат сер. родини робітників у Львові й Харкові була така (1 карб. = 2,53 корон) у 1910:
 
| у Львові | у Харкові
 
Разом витрат | 110 корон | 18,1 карб.
 
у тому ч.:
 
харчування | 45,4% | 56,9%
 
помешкання | 31,8% | 14,2%
 
ін. потреби | 22,8% | 28,9%
 
Житлові умови робітників на Західній Україні були такі ж важкі, як і на Сх. і Центр. Землях, найгірші в Бориславському районі, але й у Львові на початку [[20 століття|20 ст.]] 19% жило у підвалах, 48% не мало ліжок. Багато P., зокрема сезонних, не мало постійного приміщення, Соц. забезпечення й охорона праці були кращі, ніж на Центр. і Сх. Землях, але далеко не задовільні.
 
За покращення важкої долі робітників дбали професійні спілки (див. стор. 2 381), які почали виникати з 1869, мали значення й страйки (зокрема у 1895, 1899 і 1905 — 06 pp. та великий аграрний страйк укр. с.-г. робітників у 1902), організовані, на відміну від укр. земель у Рос. Імперії, профспілками і політ. партіями.
 
Роб. рух на Західній Україні, зокрема серед укр. P., розвинувся щойно у 1390-их pp., хоч уже 1817 у Львові виникла перша на всій Україні організація робітників -друкарів (її чл. були переважно поляки). Перша робітнича газ. «Праця» (виходила поль. мовою) була заснована 1878 українцем Й. Данилюком при співпраці серед ін. [[Франко Іван Якович|І. Франка]] й М. Павлика. Нечисленні укр. роб. і соц. діячі співпрацювали з Соціал-Дем. Партією Австрії, складовою частиною якої була формально Гал. Партія Соціал-Демократів (з 1897 — Соціал-Дем. Партія Галичини), що постала 1892 у Львові. У 1899 ця партія поділилася на поль. і укр. (див. Укр. Соціал-Демократична Партія — УСДП) соц.-дем. партії, 1905 постала й окрема єврейська соц.-дем. партія. Укр. P., гол. залізничники, належали до УСДП, менше — до Укр. Радикальної Партії; на Буковині до УСДП.
 
У 1918 — 20 політично свідомі українські і польські робітники стали на боці своїх новопосталих держав. Укр. P., особливо залізничники, активно боролися за ЗУНР-УНР; їхні представники входили до складу Укр. Національної Ради та урядів обох українських держав.
 
Укр. землі, що в 1920 — 39 входили до окладу Польщі, Чехо-Словаччини і Румунії, були далі економічно недорозвиненими, аграрне перенаселеними країнами, слабо індустріалізованими (див. стор. 309, 349, 725). Для укр. населення в Галичині й на Волині екон. відносини навіть погіршилися, бо, крім зменшення еміграції за океан, тут припливали поль. колоністи, українців майже не брали на працю в промисловості, а індустріалізація, яку провадила Польща на своїх корінних землях («Польща А»), не заторкнула укр. земель («Польща Б.»). Дві госп. кризи 1921 — 23 і 1929 — 33 pp. вдарили Зах. Україну й Закарпаття значно сильніше, ніж центр Польщі і Чехо-Словаччину. Тому чисельність промислових робітників в Галичині й на Волині (без транспортних і будівельних робітників, ремісників, обслуги і безробітних) мінялися за приблизними підрахунками на підставі офіц. статистики так (у тис.): 1913 — 210, 1925 — 147, 1928 — 221, 1931 — 123, 1932 — 123, 1934 — — 141, 1936 — 163, 1938 — 201, 1939 — 219. Одночасно росла кількість безробітних; за офіційними даними (особи, які одержували допомогу) в Галичині й на Волині — з 11200 осіб у 1923 до 33000 у 1937, фактично далеко більше. На Закарпатті під час кризи було офіц. 22 000 безробітних, на Буковині приблизно 25 — 30 000.
 
За переписом 1931, у Галичині й на Волині було таке ч. робітників (у тис.;: пром. 393,7, с.-г. — 341,4. Разом з с.-г. P., ремісниками і тими, що не були затруднені, а також з робітників Закарпаття й Буковини все робітників Зах. України (в кордонах 1945) у 1930 — 31 становило бл. 1 260 000 (15% всього населення).
 
Роб. класа Зах. України поповнювалася дітьми робітників і ремісниками та у незначній мірі селянами, що працювали переважно на укр. підприємствах, але їх ч. було незначне. Плинність поміж промислових робітників була велика: 1936 в Галичині 45%, на Волині 68%. Найбільше кадрових робітників працювало в залізничних майстернях, нафтовій і деревообробній промисловості; великий відсоток робітників ще не порвав остаточно з сіль. господарством. Зокрема серед укр. робітників було відносно мало постійних і спадкових.
 
Як до 1914, так і в 1920 — 30-их pp. нац. склад робітників на Західній Україні був строкатий, хоч відсоток укр. робітників збільшився. За переписом 1931 нац. склад робітників (без робітників у сіль. господарстві) у трьох гал. (разом з поль. частиною Львівського) і Волинському воєводствах був такий (за українців вважаємо гр.-кат. і правос., за поляків рим.кат., за євреїв осіб Мойсеєвої віри):
 
| у тис. | у%
 
Українці | 134,3 | 34,1
 
Поляки | 192,0 | 48,8
 
Євреї | 59,9 | 15,2
 
Інші | 7,5 | 1,9
 
Разом | 393,7 | 100,0
 
Серед робітників с.-г. припадало у тис.: на [[українці]]в 204,6 (61,8%) [[Поляки|поляків]] 116,5 (35,2%), євреїв 4,1 (1,2%), ін. 6,2 (1,8%). Українці переважали також у ліс. промисловості, більший відсоток становили у будів., нафтовій, на цегельнях.
 
Час праці робітників (крім с.-г.) — 48 — 56 год. на тиждень, з 1936 — 48 годин; [[відпустка]] — 8 — 15 днів на рік. Трудові спори між робітників і працедавцями мали вирішувати суди праці, декрет 1933 ввів колективні договори праці. У Польщі була свобода страйків (обмежена в 1938).
 
Проф. рух у Польщі буйно розвинувся у 1920-их pp., але: після 1929 його значення було обмежене. Українці в ньому ролі не відігравали (див. стор. 2 382).
 
Більшість робітників Зах. України жила досить злиденно. У 1928, що був найкращим p., тижневий дохід родини робітників становив 45 золотих. Під час кризи 1929 — 33 — реальна зарплатня промислових робітників на Західній Україні впала на 45% і навіть у 1939 становила лише 90% рівня 1913; реальна зарплатня в «Польщі В» була завжди на 15 — 20% нижча, ніж у «Польщі А». У сіль. господарстві робітників заробляв ½ того, що в промисловості. Однак, за нашими приблизними підрахунками, життєвий рівень робітників у Львові в 1939 був на 20% вищий, ніж робітників у Києві. На підставі офіційних даних, структура видатків місячного бюджету родини робітників виглядала приблизно так:
 
| Львів 1938 | Київ 1939
 
Разом витрат
 
у тому числі | 291 золотих | 377 карб.
 
Харчування | 58,0% | 55,3%
 
Помешкання | 12,2 | 7,9
 
Одяг і взуття | 16,9 | 14,7
 
Прямі податки тощо | 5,2 | 19,2
 
Ін. потреби | 7,7 | 2,9
 
Весь час існувала скрутна нестача житла Соц. забезпечення робітників стояло вище, ніж до 1914. У випадку хвороби пов. каси хворих (вони виникли ще у 1880-их pp.) давали чл. безкоштовну лікарську допомогу впродовж 26 тижнів і 40 — 60% зарплатні; їхні кошти на ⅔ утримували P., на ⅓ — працедавці. Існував держ. інспекторат праці, що наглядав за правами P., безпекою праці тощо, але не дуже пильно.
 
Політ. активними серед укр. робітників були гол. УСДП і УСРЛ, невеликі були впливи «Сельробу», КПЗУ і ОУН. На Закарпатті робітників було лід впливом соц.-дем. і ком. партій (більшість з них становили євреї й угорці); на Буковині — УСДП, а після її ліквідації — ком. чужинецьких нелегальних організацій.
 
=== Література ===
 
* {{ЕУ}}
* Русов С. Донецкие углекопы. ж. Вестник Європы. ч. VI. П. 1888;
* Гехтер М. До історії робочої класи в Україні рос. Студії з поля суспільних наук і статистики, ч. І. Л. 1909;
* Порш М. Робітництво України: нарис по статистиці праці. ЗНТК. X — XII. К. 1912 — 13;
* Левинський В. Нариси розвитку роб. руху в Галичині. К. 1914;
* Равич-Черкаський М. Роб. організації в Україні, ж. Червоний Шлях, ч. 8. X. 1923;
* Балабанов М. К истории рабочего движения на Украине. X. 1925;
* Пажитнов К. Очерки по истории рабочего класса на Украине. X. 1927;
* Слабченко М. До методології історії роб. класи. ж. Червоний Шлях, ч. 5. X. 1927;
* Садовський В. Праця в УССробітників Праці Укр. Наук. Інституту. т. VII. В. 1932;
* УНГО УСРробітників Праця в УСРробітників Статистичний зб. К. 1937;
* GUS R. P. Statystyka przemyslowa za 1937 І. В. 1938;
* GUS R. P. Statystyka pracy. 1931; z. І. В 1938;
* Нестеренко А. Очерки истории промышленности и положения пролстариата Украины. М. 1954;
* Гуржій І. Зародження роб. класи України. К. 1958;
* Яцкевич Е. Становище роб. класи Галичини в період капіталізму. К. 1958;
* Кравець М. Нариси роб. руху в Західній Україні в 1921 — 1939 pp. K. 1950;
* Фіґоль Д. До історії побуту робітників Львова в кін. XIX — на початку XX ст. Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, ч. IV. К. 1959;
* Становище робітників Львова Документи та матеріалм. Л. 1961; Развитие рабочего класса в национальных республиках СССробітників Сборник статей. М. 1962;
* [[Лось Федір Євдокимович|Лось Ф.]] Роб. класа України в 1907 — 1913 pp. K. 1962;
* Слуцкий А. Рабочий класе Украины в борьбе за создание фундамента социалистической экономики. К. 1963;
* Потолов С. Рабочие Донбасса в XIX веке. П. 1963;
* Лугова О. Сіль.-госп. пролетаріат Півдня України в період капіталізму. К. 1965;
* Гошко Ю. Гром. побут робітників Зах. України (1920 — 1939). К. 1967;
* АН УРСробітників Інститут історії. Історія роб. класи УРСробітників 2 тт. К. 1967;
* ЦСУ СРСробітників Труд в СССробітників Статистический сборник. М. 1968;
* Епштейн А. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-техн. бази соціалізму (1928 — 1932). X. 1968;
* Макаєв В. Роб. класа Галичини в останній третині XIX ст. Л. 1988;
* Кирьянов Ю. Рабочие Юга России. М. 1971;
* Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен, 1971;
* Landau Z., Tomaszewski J. Robotnicy przoniyslowi w Polsce: materialne warunki bytu 1918 — 1939. В. 1971;
* Lewytzkyj B. Politische Opposition in der Sowjetunion 1960 — 1972. Мюнхен 1972;
* Кізченко В. Культ.-осв. рівень роб. класи України напередодні революції 1905 — 1907 pp. К. 1972;
* Гордієнко Л. Про ліквідацію безробіття в УРСР (1921 — 1930). Укр 1ст. Журнал, ч. 9. к. 1973.
 
== Див. також ==
 
* [[Селяни]]
 
{{sociology-stub|date=14 січня 2010}}
{{Poli-stub}}
 
<nowiki>[[Категорія:Суспільство]]
[[Категорія:Соціальні стани]]
[[Категорія:Політика]]
[[Категорія:Демографія]]</nowiki>
 
[[ast:Clase obrera]]
[[cs:Dělnická třída]]
[[cy:Dosbarth gweithiol]]
[[da:Arbejderklasse]]
[[de:Arbeiterklasse]]
[[en:Working class]]
[[eo:Laborista klaso]]
[[es:Clase obrera]]
[[fa:طبقه کارگر]]
[[fr:Classe ouvrière]]
[[ga:Lucht oibre]]
[[hi:कामगार वर्ग]]
[[hr:Radnička klasa]]
[[id:Buruh]]
[[it:Classe lavoratrice]]
[[ja:労働者階級]]
[[jv:Buruh]]
[[kk:Жұмысшылар]]
[[mk:Работничка класа]]
[[nn:Arbeidarklassen]]
[[no:Arbeiderklasse]]
[[pt:Classe trabalhadora]]
[[qu:Llamk'aq]]
[[ru:Рабочий класс]]
[[sh:Radnička klasa]]
[[simple:Working class]]
[[sk:Robotnícka trieda]]
[[sr:Радничка класа]]
[[sv:Arbetarklass]]
[[te:శ్రామిక వర్గం]]
[[tr:İşçi sınıfı]]
[[tt:Эшче сыйныф]]
[[vi:Giai cấp công nhân]]
[[zh:工人阶级]]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Користувач:Monolit/Чернетка