Вікіпедія

Гармата: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
доповнення, уточнення
→‎Історія: обумовити вживається лише в значенні обговорити, встановити умови
Рядок 42:
Протягом всіх цих століть єдиною метальною [[Вибухові речовини|вибуховою речовиною]] залишався [[чорний порох]]. Його виготовлення було технологічно простим, адже це була механічна суміш трьох компонентів. Але з іншого боку чорний порох має відносно низьку [[теплота вибуху|теплоту вибуху]] та виділяє великі об'єми диму, що ускладнювало спостереження на полі битви та управління військами. Крім того ця вибухова речовина легкозапальна, має низьку [[вологостійкість]] та при згорянні залишає тверді тліючі частинки. Тому гармаші після пострілу з гармати проводили обов'язкову процедуру так званого банення, тобто канал ствола протирався вологим [[Банник (артилерія)|банником]]. Цей додатковий крок у процесі заряджання у свою чергу уповільнював скорострільність гармат того часу. З середини XIX століття вчені вели дослідження та пошуки альтернативи димному пороху. У другій половині XIX століття це цілком вдалося, чорний порох замінено у відносно короткий час (2-3 десятиліття) різноманітними типами [[Бездимний порох|бездимних порохів]], що мали вищу [[теплота вибуху|теплоту вибуху]], не утворювали при згорянні диму та твердих тліючих частинок.
 
На межі ХІХ та ХХ століть з початком застосування більш потужніших типів пороху виникла технічно обумовленазумовлена необхідність компенсувати силу [[відбій|відбою]] та [[відкіт|відкоту]] гармати у момент пострілу. Інженери розпочали розробку та виготовлення відповідних пристроїв, як-от [[буфер (артилерія)|буферів лафетів]] для пом'якшення сили відбою на станок та ходову частину лафета, [[Дулове гальмо|дулових гальм]] для зменшення сили відбою, механічних, гідравлічних або гідропневматичних [[Противідкотний пристрій|противідкотних пристроїв]] для зменшення ударних навантажень на лафет при відбої.
 
Іншим аспектом у еволюції гармати стали механізми наведення. Окрім військової необхідності якомога швидше влучити у ціль, технічні (збільшення дальності пострілу, вага гарматного стволу) та економічні (значне підвищення ціни набоїв) фактори вимагали покращити керування вогнем. Промисловість у той же час розпочала виробництво різноманітних механізмів [[наведення гармати]], до яких відносяться [[далекомір]], оптичний приціл, [[інклінометр]], [[артилерійська панорама|панорамний приціл]].
 
Спеціалізація та технічні параметри гармат обумовилизумовили також зміну у процесі заряджання. Якщо напочатку ХІХ століття [[артилерійський постріл]] був виключно картузного заряджання, то на межі ХІХ та ХХ столітть промисловість була здатна виготовляти так звані [[набій|унітарні патрони]], у яких [[артилерійський снаряд|снаряд]] або [[картеч]], заряд пороху та запальний елемент ([[капсуль]]-запальник) з'єднані в одне ціле за допомогою [[гільза|гільзи]], та які заряджаються в один ({{lang-la|unitas}} — «єдність») прийом. Такий тип набоїв характерний для артилерийських систем калібру менше 76 — 88 мм. Для калібрів від 100 мм типовим є роздільне гільзове заряджання — незмінний за вагою пороховий заряд у гільзі не з'єднаний зі снарядом, а гармата заряджається в два прийоми (снаряд, заряд) — або ж роздільне картузне заряджання, коли елементи містяться роздільно, а заряджання гармати здійснюється в кілька прийомів.
 
[[Файл:Parisgesch1.JPG|thumb|left|<center>Німецька «[[Паризька гармата]]» з дальністю пострілу у 130 кілометрів, 1914—1918 роки.</center>]]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Гармата