Аббасидський халіфат: відмінності між версіями

Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного [[Рабство|рабовласницького ладу]]. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в [[Хузестан]]і для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували [[зіндж]]ів — рабів зі Східної Африки. У [[869]]–[[883]] роках відбулося могутнє [[повстання зінджів]], яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.

 

 

Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф [[аль-Мутасім]] ([[833]]–[[842]]) став формувати гвардію з рабів тюрків. В другій половині IX на початку X сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В [[945]] році західноіранські [[шиїти|шиїтські]] шахіншахи Бувейхіди ([[Буїди]]), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі [[Сунізм|суніти]]. Після захоплення Багдада сельджуками в [[1055]] році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвящениками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.