Зайченко Ілля Леонтійович: відмінності між версіями

Після закінчення медичної освіти в 1926 році працює в науково-дослідних установах та лікарнях міст Харкова, Києва, Одеси, Мукачева, Ужгорода, Львова. В повоєння Другої Світової війни був обласним хірургом в семи областях.<br/>

Напружена праця дарувала Іллі Леонтійовичу багатолітню щиросердну дружбу з колегами-професорами [[Новаченко Микола Петрович|Миколою Петровичем Новаченко]], [[Шуринок Андрій Романович|Андрієм Романовичем Шуринком]], Станіславом Яковичем Долецьким [https://ru.wikipedia.org/wiki/Долецкий,_Станислав_Яковлевич] {{ref-ru}}, М. І. Кокочашвілі, [[Бабич Борис Карлович|Борисом Карловичем Бабичем]] та доцентом [[Алексеєнко Іван Пименович|Іваном Піменовичем Алексеєнком]].<br/>

Був змушений повернутися в листопаді 1941 року в м. Київ, бо сім'ю не було евакуйовано, а пацієнтам та лікарям, уцілілим під час розбомблення санітарного поїзда, яким керував, на той момент вже допоміг прилаштуватися на місці. У аналогічній скруті, не евакуйованими, з сім'ями в окупованому нацистами Києві, залишилося чимало колег – і тому організував їх на відновлення роботи з надання медичної допомоги мирному населенню (фактично очолював Київський науково-дослідний інститут ортопедії і травматології з листопада 1941 року по жовтень 1943 року, про що потім в радіопередачі «Біля партизанського вогнища» згадувала проф. [[Меженіна Єлизавета Петрівна|Єлізавета Петрівна Меженіна]]) та налагодив співпрацю з підпіллям та партизанами загону ім.&nbsp;Сталіна, з якими і перебазувався пізніше до міста Одеси.<br/>

Після звільнення міста Одеси налагоджував там та в сусідніх областях хірургічну медичну допомогу ветеранам-інвалідам війни та мирному населенню.<br/>