Запізнилися до літа: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Дми88 (обговорення | внесок) |
Дми88 (обговорення | внесок) |
||
Рядок 68:
=== «Бляшаний бор» ===
Повість вперше видана в [[Харків|Харкові]] й [[Донецьк]]у в 1996 році в однойменному авторському збірнику під редакцією [[Генрі Лайон Олді|Д. Громова та О. Ладиженського]]. Події розгортаються у 2000 році{{sfn|Лазарчук|2005|с=570}}. За рівнем розвитку світ випередив наш власний, перш за все — технологіями тривимірної передачі та синтезування інформації (наприклад, телебачення не використовує людей-ведучих). Одним з найважливіших видів мистецтва стає голографічна інтерактивна дія — голо. Головний герой — [[поліцмейстер]] Андріс (з «Шляху переможених»), поранений в сутичці з терористами, їде в університетське місто Платібор, щоб пройти сеанс лікування. Тут він зустрічає й закохується в Марину — доньку художника Траяна («Шлях переможених»); в подальшому з'ясовується, що їх зустріч була підлаштована змовниками. Поблизу міста розгорнуто складний біотехногенної комплекс для регулювання [[біоценоз]]у приміського лісу, який став без відома людей насичувати інформаційні мережі незрозумілою інформацією, а атмосферу Бора — [[Феромони|феромонами]], відбираючи відвідувачів за невідомими критеріями. Незабаром серед людей, які відвідували Срібний бор, з'явилися «ельфи» — носії загального свідомості, які взаємодіють з машиною. Головні герої припускають, що Бор був осколком майбутнього, випадково закинутим в наш світ, який відчайдушно намагається вижити. Одночасно в місті готують переворот кристальдовці послідовники ультралівого терористичного режиму сусідньої республіки Ельвер. Армійці, які дізналися про все це, викликають важку артилерію і знищують бор разом з усіма «ельфами», однією з яких була Марина. Андріс виявляє, що шеф контррозвідки Хаппа використовував його як «підсадну качку», й коли поліцмейстеру пропонують евакуацію, він вважає за краще залишитися в місті й загинути.
Критик Василь Володимирський, визнаючи високу літературну цінність повісті, наступнич чином охарактеризував її філософсько-етичну базу:
{{Цитата|... Якщо у вaс депресія, якщо вaм здається, що весь світ продолжaет жити за інерцією, якщо всі вaші ініціативи гинуть в зaродку, якщо ви відчуваєте, що робите непоправну помилку, то у всьому цьому загальнопланетарному хаосі може бути винен хто і що завгодно (тупий і злісний надрозум-Голем, нескінченно далекий й тому aбсолютно нелюдський Бог, спотворена державна системa або клаптик дивне й страшнувате Майбутньє, яке випадково прорвалося в теперішнє — потрібно підкреслити, а відсутнє дописати), але тільки не ви сaмі. Людям, які прониклися цією філософією, залишається одне з двох: або погодитися з визначеним, смиренно схилившись перед Роком, або картинно померти, пішовши від aпріорної жорстокості Світу, в якому й по зaконaми якого вони живуть. І не дивно, що глaвний герой «Бляшаного бору» обирає саме цей сaмий простий вихід — адже іншого виходу, зберегти хоча б видимість людського достоїнствa, герой Андрія Лaзaрчукa знайти просто не здатний<ref>{{cite web|url=http://www.rulit.me/books/esli-1996-07-read-215115-111.html|title=Рецензия на сборник А. Лазарчука «Жестяной бор»|author=Василий Владимирский |work=«[[Если (журнал)|Если]]», 1996, № 7. С. 224—225|accessdate=2016-02-26}}</ref>.}}
=== «Солдати Вавилону» ===
Роман, який завершує всі ідейні лінії циклу, займає приблизно третину його обсягу. Вперше опублікований у [[Красноярськ]]у в однойменному збірнику в 1995 році (з післямовою [[Успенський Михайло Глібович|М. Успенського]]). Час дії основної сюжетної лінії — через чотири роки після подій повісті «Бляшаний бор»{{sfn|Лазарчук|2005|с=697}}. У контексті технологічного розвитку світу, описаного в трьох попередніх повістях, з'являються [[кодон]]и — техногенні активні інформпакети, які впроваджуються в свідомість людини й перехоплюють у нього попередню обробку вхідної інформації. В результаті мозок отримує, можливо, зовсім не ту інформацію, яка сприйнята зором, слухом, дотиком. Боротьбою зі шкідливими кодонами займаються спеціальні служби. Однак ситуація ускладнюється тим, що світ не однорідний, а представляє собою конструкцію з 22 рівнів, названих буквами єврейського алфавіту, в яких співіснують одні й ті ж люди, свідомість яких не завжди здатне розрізняти ці світи. Швидше за все, це тільки інформаційні відображення, а не фізичні сутності{{sfn|Фрумкин|2004|с=179}}. На думку Костянтина Фрумкіна, в романі Лазарчука досягла «свого апогею ідея багатошаровості на грунті російської літератури»{{sfn|Фрумкин|2004|с=179}}.
Лінійний сюжет нарочито ускладнений автором. Події роману одночасно розгортаються на трьох рівнях, де діють одні й ті ж герої, які мають різну самосвідомість:
# [[Хет (літера гебрайської абетки)|Хет]] (королівство Альбаст) — напіву[[фентезі]]йний світ, в якому влада над королівством захопили живі мерці, які перетворюють людей в якусь іншу форму існування. Тут протагоністи зустрічають постарілу пані Моніку з оповідання «Чаклун», яка повідомляє, що під час війни рослини-мутанти розповзлися по всьому світу.
# [[Заїн (літера гебрайської абетки)|Заїн]] — наша Земля, маленьке сибірське містечко Ошеров, в якому, за словами одного з героїв роману, відбувається щось, що нагадує [[кінець світу]], описаний в [[Апокаліпсис|Одкровенні Іоанна Богослова]], але в масштабах одного міста, відрізаного від зовнішнього світу (тут за бар'єром матеріалізуються страхи людей). Події в цьому пласті реальності розгортається в 1989 році, оскільки ще йде [[Війна в Афганістані (1979—1989)|Афганська війна]], але [[Тисячоліття хрещення Русі|святкування тисячоліття хрещення Русі]] згадується в минулому часі.
# [[Вав (літера гебрайської абетки)|Вав]] (порт альбаст) — світ колишньої Гіперборейської імперії, в якому мережеві технології вийшли з-під контролю, відбулося злиття електронних мереж з біологічним інформаційним обміном між людськими особинами. Нелюдські сутності — в тому числі надразум, який використовує як логічні елементи людський мозок, — ведуть між собою війну, не підозрюючи про існування людства, так само як і суспільство не розуміє суті того, що відбувається{{ref+|«З тих же приблизно років, з двадцятих, повільно йде процес, який я назвав виснаженням образності. <…> Це майже неможливо пояснити — але світ спрощується. З нього постійно щось пропадає. Причому ці зникнення немислимо важко помітити. Те, що залишається, тут же затягує пролом. Розумієте, це зникнення не предмету, а поняття. Поняття про предмет. Раз немає поняття, то й втрати не відчуваєш. <…> Ось приклад. Твори тисяча дев'ятсот восьмого і тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого, статистична обробка. Вільна тема. Гімназисти початку століття на сто чоловік використовували сімдесят шість фабул, сумарний словниковий запас — шістнадцять тисяч слів. Гімназисти сімдесят восьмого року — одинадцять фабул на сто пишуть! Словниковий запас — шість тисяч п'ятсот. Твори на теми літературних творів ... Багато переказували зміст, але ніхто не міг сказати, про що, власне, писав класик. І справа не тільки в паскудний викладанні, а просто світ спростився і багато з написаного перестало сполучатися з реальністю. Вимирає поезія — той рівень зв'язків, на якому вона існує, для сучасної людини майже невиразний. Коротше, наш світ збіднів до неможливості ... і, мені здається, став сумнішим. Для опису життя сучасної людини потрібно зовсім небагато слів ...»{{sfn|Лазарчук|2005|с=570—572}}|group="Прим"}}. Шеф військової наукової розвідки Местерс висуває припущення, що людство підійшло до порога практичного всемогутності й майже здогадується про сутність тих процесів, що відбуваються в світі.
Основний конфлікт у романі породжується зіткненням надістот — сайрів та сартасів, які серед іншого здатні генерувати богів як інформпакети, й бачити реальність в її теперішньому вигляді, як наслідок, — маючи можливість змінювати її. Однак їм доступні не всі рівні реальності: ймовірно, на рівні [[Алеф|Алеф]] діють якісь могутні сили, які стали джерелами появи мутантів на рівнях нижче.
На думку С. Бережного, «Солдати Вавилона» — [[філософський роман]]:
{{Цитата|На моє глибоке переконання, Лазарчук побудував роман на єдиною, але всеосяжною ідеєю — проблеми невзаємодіючими людської етики з законами, які керують всесвітом. Закони ці Лазарчук зводить до глобального філософського принципу рівнозначності матерії й свідомості, замінюючи цим постулатом ортодоксальні спроби вирішення основного питання класичної філософії. Такий хід дає йому можливість абсолютно по-новому поглянути на роль інформації в структурі світобудови: навіть бог, з точки зору автора, суто інформаційний пакет, породжений узагальненим свідомістю людства. Такий бог практично неспіввідносний з сучасним розумінням етики, яке й породжує конфлікт між ним і людиною, для якого етика є однією з основ соціального існування<ref>{{cite web|url=http://www.tm-vitim.org/rezonans/search/mode=show_article&a_id=512|title=Стоящие на стенах Вавилона|author=Сергей Бережной|work=Предисловие к второму тому романа Андрея Лазарчука «Опоздавшие к лету» |accessdate=2016-02-26}}</ref>.}}
== Критика ==
На думку [[Бережний Сергій Валерійович|С. Бережного]] (в передмові до повного виданню 1996 року), гіперроман Лазарчука був недооцінений літературними критиками, які не виділяли його із загального потоку фантастичної літератури<ref name="Коридор зеркал" />. Він наводив приклад з внутрішньої рецензії Красноярського книжкового видавництва, куди в 1988 році був поданий на розгляд перший том роману. Рецензент відзначив, що стиль «Ті, що спізнилися до літа» характеризується «з'єднанням стійких клішированних формул з розмитістю контексту»<ref name="Коридор зеркал" />. В. Бабенко також заявив, що роман А. Лазарчука повинен аналізуватися в контексті російської літератури, «а не в контексті <...> виморочної термінології, яке позначається словом "фантастика"», і позначатися як символічна проза<ref name="Бабенко" />.
Аналізуючи поетику А. Лазарчука, С. Бережний стверджував, що вона не пов'язана ні з [[Утопія|утопією]], ні з [[Антиутопія|дистопією (антиутопією)]]. «події його оповідань завжди відбувається між минулим (якого немає в утопії) й майбутнім (якого позбавлені антиутопії), в тому сьогоденні, яке ніколи не стане ні безмежно світлим, ні безнадійно похмурим»<ref name="Коридор зеркал" />. У той же час, в творчому плані А. Лазарчук, на думку С. Бережного, залежав від [[Брати Стругацькі|братів Стругацьких]], оскільки саме вони стали творцями соціально-психологічної фантастики, змоделювавши багатогранні ситуації взаємин особистості й соціуму, але не зважившись рухатися далі. Лазарчук продовжив з цього ж етапу, змоделювавши проблему взаємин особистості й реальності як такої, причому в умовах, коли людина здатна реальність довільно змінювати. Окрім Стругацьких, С. Бережний констатував вплив на Лазарчука ідей та стилю прози [[Філіп Дік|Філіпа Діка]], переклад «[[Убік]]у» якого опублікував в ті роки Андрій Геннадійович<ref name="Коридор зеркал" />.
В. Владимирський у 1996 році стверджував, що роман запізнився з публікацією приблизно на десятиліття. Ця теза була ним розвинена у відгуку на перевидання циклу в 2005 році. Роман характеризується як «класичний» для «четвертої хвилі», що сконцентрував у собі всі переваги й всі недоліки, властиві провідним авторам цього покоління. «Щільно текст, кожне слово, кожна конструкція несуть потужне смислове навантаження — але сюжет за всім за цим проглядається з працею. Навмисна реалістичність характерів, підкреслена правдоподібність ситуацій — і, як неминучий наслідок, ухил в «чорнуху», депресивність, відсутність геппі-ендів... »<ref name="Владимирский 2005">{{cite web|url=http://piterbook.spb.ru/2005/03/club/book_03.shtml|title=Андрей Лазарчук. Опоздавшие к лету.|author=Василий Владимирский|date=2005|publisher=ПИТЕРbook |accessdate=2016-02-26}}</ref>. Схожу думку — обігруючи назву циклу — висунув М. Успенський в післямові до видання «Мосту Ватерло» та «Солдат Вавилону» 1995 року{{sfn|Успенский|1995|с=603}}.
Ф. Капиця й Т. Колядич в навчальному посібнику для філологів «Російська проза на рубежі XX-XXI століть» представили епопею як зразок сучасної фантастичної літератури та її більш вузьких жанрових напрямків, зокрема, [[турбореалізм]]. Автори стверджують, що до «Ті, що спізнилися ...» тематично примикає роман «Інше небо», сюжет якого заснований на припущенні про завоювання Німеччиною Росії. На думку Капиці та Колядича, А. Лазарчук пародіював стиль різних напрямків радянської прози 1940-1950-х років, його «жорсткість» дозволяє говорити про освоєння досвіду західної фантастики, — це стосується й решти творів Лазарчука. Окремої згадки удостоїлася концепція гіперроману, в якій історія рухається по закону петлі, а персонажі можуть потрапляти в паралельні варіанти розвитку світу{{sfn|Капица, Колядич|2011|с=133}}.
== Коментарі ==
| |||