Міфи щодо української мови: відмінності між версіями

'''Міфи щодо української мови''' — поширені хибні уявлення про [[Українська мова|українську мову]], науково необґрунтовані твердження. Їх використовують, наприклад, щоб показати вторинний статус української щодо [[Російська мова|російської]] або [[Польська мова|польської]] мов, довести — як у випадку твердження, що українська мова є [[діалект]]ом російської, або твердження, що українська мова виникла внаслідок [[Полонізація|сполячення]] російської мови ([[#Українська мова начебто виникла внаслідок полонізації (ополячення) російської мови|див. нижче]]), — що [[українці]] не мають права на власну [[Держава|державу]].

[[9 листопада]] [[2010]]&nbsp;р. під час прес-конференції, присвяченій «[[День української писемності та мови|Дню української писемності та мови]]» [[Народний депутат України|народний депутат]] від «[[Партія регіонів|Партії регіонів]]» [[Колесніченко Вадим Васильович|В.&nbsp;Колесніченко]] (автор альтернативної доповіді у Раду Європи про «порушення прав російськомовного населення України», голова Правозахисного громадського руху «Російськомовна Україна») заявив, що стараннями націоналістів «українська мова перетворилася на звалище [[суржик]]у, в яке влізло все що завгодно, і тому літературної мови ми сьогодні не маємо».<ref>[http://www.ukrinform.info/kolesnichenko-ukraїnska-mova-peretvorivsya-na-zvalishhe-surzhiku-14584.html Колесніченко: українська мова перетворився на звалище суржику]{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}</ref><ref>[http://micro-news.com.ua/politika/17224-regonala-dratuye-ukrayinskiy-surzhik.html Регіонала дратує український суржик]{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}</ref>

Насправді кожна зі слов'янських літературних мов, включаючи [[Польська мова|польську]], [[Російська мова|російську]], [[Білоруська мова|білоруську]], [[Словацька мова|словацьку]], [[Болгарська мова|болгарську]] (тобто географічно найближчі до української мови) та інші [[слов'янські мови]] формувалися за тими самими законами, що й сучасна українська літературна мова, сформована у [[XVIII століття|XVIII]] ст. на основі [[Середньонаддніпрянський говір|середньонаддніпрянського говору]] [[південно-східне наріччя української мови|південно-східного наріччя української мови]].

Ще до виходу друком «[[Енеїда (Котляревський)|Енеїди]]» [[Котляревський Іван Петрович|І. Котляревського]], що вважається моментом становлення [[Сучасна українська мова|нової української літературної мови]], яка замінила [[Староукраїнська мова|староукраїнську літературну мову]], [[Славенороська мова|славенороську літературну мову]] (та [[Російська мова|російську мову]], що використовувалася як [[Літературна мова|літературна]], українцями у [[Російська імперія|Російській імперії]] в [[XVIII століття|XVIII]] ст. та частково у [[XIX століття|XIX]] ст.), а на [[Західна Україна|Західній Україні]] й «[[язичіє]]», в українську мову було запозичено велику кількість слів з різних споріднених та неспоріднених мов.

* Запозичення з [[Тюркські мови|тюркських мов]] [[8 століття|VIII]]—[[12 століття|XII]]VIII—XII ст.&nbsp;— «боярин» {{lang-uk|боярин}}, «шатёр» {{lang-uk|шатро}}, «богатырь» {{lang-uk|богатир, велет, силань}}, «жемчуг» {{lang-uk|перли}}, «кумыс» {{lang-uk|кумиз, кумис}}, «ватага» {{lang-uk|гурт, зграя, ватага}}, «телега» {{lang-uk|віз}}, «орда» {{lang-uk|орда, горда}}.

* Запозичення з [[Грецька мова|грецької мови]] [[10 століття|X]]—[[17 століття|XVII]]X—XVII ст.&nbsp;— «анафема» {{lang-uk|анатема, анахтема}}, «ангел» {{lang-uk|янгол}}, «епископ» {{lang-uk|єпископ}}, «демон» {{lang-uk|демон}}, «икона» {{lang-uk|ікона}}, «монах» {{lang-uk|монах}}, «монастырь» {{lang-uk|монастир, манастир}}, «лампада» {{lang-uk|лампада}}, «пономарь» {{lang-uk|паламар}}, «математика» {{lang-uk|математика}}, «философия» {{lang-uk|філософія}}, «история» {{lang-uk|історія}}, «грамматика» {{lang-uk|граматика}}, «известь» {{lang-uk|вапно}}, «сахар» {{lang-uk|цукор}}, «скамья» {{lang-uk|лавка, ослін}}, «тетрадь» {{lang-uk|зошит}}, «фонарь» {{lang-uk|ліхтар}}, «буйвол» {{lang-uk|буйвіл}}, «фасоль» {{lang-uk|квасоля}}, «свекла» {{lang-uk|буряк}}, «хорей» {{lang-uk|хорей}}, «комедия» {{lang-uk|комедія}}, «мантия» {{lang-uk|мантія}}, «стих» {{lang-uk|вірш}}, «логика» {{lang-uk|логіка}}, «аналогия» {{lang-uk|аналогія}} тощо.

[[Файл:Yuri Shevelov.jpg|міні|праворуч|250пкс|''[[Шевельов Юрій Володимирович|Ю. Шевельов]], професор Гарвардського та Колумбійського університетів, іноземний член НАН України з 1991&nbsp;р., член «Американського лінгвістичного товариства» та «Польського інституту мистецтв і науки в США», почесний доктор Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії&nbsp;— обґрунтував самостійний розвиток української мови безпосередньо з [[Праслов'янська мова|праслов'янської]].'']]

[[Файл:Shakhmatov 1.jpg|міні|праворуч|250пкс|''[[Шахматов Олексій Олександрович|О. Шахматов]]&nbsp;— російський філолог, який висунув гіпотезу походження української мови від «спільноруської прамови».'']]

Насправді українська мова походить безпосередньо з [[Праслов'янська мова|праслов'янської мови]]<ref name="tyshchenko01">[http://journal.mandrivets.com/images/file/Tyshchenko_2010_3.pdf проф. Тищенко К. Всеслов'янські складники української мови. «Мандрівець», 3 (2010)]</ref>. Після початку розпаду праслов'янської мови (з [[7 століття|VII]] ст.) у [[Слов'янські мови|слов'янських мовах]], що поступово народжувалися, виникали нові фонетичні явища, які були притаманні різним діалектам. Окремі [[ізоглоса|ізоглоси]] по-різному відокремлювали слов'янські діалекти від сусідніх.

В українській мові як на ранньому етапі розвитку, так і тепер мало фонетичних явищ, що притаманні лише їй, але вони сполучаються між собою таким чином, що сукупність цих явищ утворює окрему мову як від [[Східнослов'янські мови|східнослов'янських]] [[Російська мова|російської]] та [[Білоруська мова|білоруської]], так і від [[Західнослов'янські мови|західнослов'янських]] [[Польська мова|польської]] та [[Словацька мова|словацької]] та від [[Південнослов'янські мови|південнослов'янської]] [[Болгарська мова|болгарської]] (тобто від тих слов'янських мов, у контакті з якими від початку знаходилася українська мова).

На ранньому етапі розвитку, тобто від [[7 століття|VII]] до [[11 століття|XI]] ст., сукупність українських розмовних діалектів (або майбутня українська мова, [[Шевельов Юрій Володимирович|Ю. Шевельов]] називає її «протоукраїнською») відокремлювалася від сусідніх мов (діалектів) такими рисами:

* в усіх українських діалектах [dj] переходило у [d͡ʒ] без винятків у [[8 століття|VIII]] ст.&nbsp;— тепер цей звук зберігся лише в дієсловах ''ходити → ходжу'' (надалі у [[9 століття|IX]]-[[16 століття|XVI]]IX—XVI ст. звук [d͡ʒ] поступово перейшов у [ʒ]&nbsp;— ''їдять → їж!'', а у деяких південно-східних діалектах у [[18 століття|XVIII]]-[[19 століття|XIX]]XVIII—XIX ст. цей звук перейшов в [dʲ]&nbsp;— ''ходжу → ходю''). У проторосійських діалектах відбувся перехід лише у [ʒ]: ''ходить → хожу''.

Окрім того перехід задньоязикових приголосних [g], [k], [x] перед '''ѣ''' у [d͡zʲ] (а пізніше у [zʲ]), [t͡sʲ], [sʲ] (в українській це чергування приголосних штибу: ''нога → на нозі, рука → в руці, муха → мусі''), який відбувся ще у [[Праслов'янська мова|праслов'янській мові]] протягом [[2 століття|II]]—[[3 століття|III]]II—III ст.&nbsp;н. e., на відміну від української мови у російській мові зник.

* розвиток приблизно у [[8 століття|VIII]]&nbsp;— на початку [[9 століття|IX]] ст. повноголосся, тобто перехід праслов'янських сполучень '''-or-''', '''-ol-''', '''-er-''', '''-el-''' між приголосними в '''-оро-''', '''-оло-''', '''-ере-''', '''-еле-''': ''*korva → корова, *golsъ → голос, *dervo → дерево'': ця риса є притаманною протоукраїнським, проторосійським, протобілоруським та деяким сучасним польськім діалектам,

* завершення (кін. [[9 століття|IX]]&nbsp;— поч. [[10 століття|X]] ст.) переходу праслов'янських носових голосних '''ǫ''', '''ę''' (на письмі '''ѫ, ѧ''') у голосні [u] ([ju]), [a] ([ja]): ''*rǫka'' → українське, російське, білоруське ''рука'', ''*męso'' → українське ''м'ясо'', російське ''мясо'', білоруське ''мяса''. Ця риса притаманна також деяким західнослов'янським мовам: верхньолужицька мова ''ruka'', ''mjaso''.

* початок (приблизно з [[6 століття|VI]] ст.) тенденції до кількісного скорочення [ъ] і [ь] у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні [ъ^o], [ь^e] у сильній позиції (те саме у верхньолужицькій, македонській і, частково, в словацькій мовах: верхньолужицька ''moch, dźen'', македонська ''мохъ → мов'', ''ден'', словацька ''moch, den'').

* оформлення на кін. [[10 століття|X]] ст. основних особливостей східнослов'янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов'янських діалектах.

Дослідникам української мови сукупність рис українських діалектів (як притаманних лише українській мові, так і особливо таких рис, що були спільними з іншими слов'янськими мовами) дає підставу стверджувати, що українська мова виникла самостійно від [[Російська мова|російської]] й одночасно з російською, [[Білоруська мова|білоруською]], [[Польська мова|польською]], [[Болгарська мова|болгарською]], [[Словацька мова|словацькою]] та іншими слов'янськими мовами з протослов'янської мови<ref name="tyshchenko01"/>. Цей процес був не одномоментним&nbsp;— нагромадження специфічних рис в усіх слов'янських мовах проходило поступово з [[7 століття|VII]] ст., тому, ґрунтуючись лише на фонологічних змінах або змінах у лексиці чи морфології, дуже важко назвати час, коли українська, російська, польська, білоруська, болгарська, словацька та інші сусідні слов'янські мови стали повністю самостійними.

На час існування [[Київська Русь|Русі]] як держави немає підстав говорити, що розмовна мова була єдиною на півдні (майбутня [[Україна]]) та півночі й північному сході (майбутня [[Росія]])&nbsp;— існувало принаймні 5 великих діалектних груп, що згодом «переформатувалися» в українську, російську та білоруську мови<ref name="tyshchenko01"/><ref>[http://www.youtube.com/watch?v=8HtXo41GCTs&feature=relmfu К.Тищенко про справжніх «родичів» української мови]</ref>. Відсутність єдиної розмовної мови на Русі у фонології підтверджується ще й тим, що у цей період не було жодної звукозміни, притаманної всім діалектам Русі&nbsp;— вони розвивалися до [[10 століття|X]] ст. за власними фонологічними законами й продовжили розвиток після [[10 століття|X]] та [[14 століття|XIV]] ст. так само за власними фонологічними законами.

Варіантом такого твердження є класифікація [[Українська мова|української мови]] як одного з «руських діалектів», поряд з білоруським та (велико)російським «діалектами».

Теорія про те, що «малоросійське наріччя» (так у [[19 століття|XIX]] ст. в [[Російська імперія|Російській імперії]] називали українську мову) є частиною російської мови (разом з білоруським, великоросійським народним наріччями та загальноросійською літературною мовою) була офіційною у Російській імперії (у свою чергу великоросійське народне наріччя, білоруське наріччя та малоросійське наріччя розпадалися на власні піднаріччя).

* зміна статусу етнічної спільноти, що користується ідіомою (приклад сойотів у [[Бурятія|Бурятії]], яких вважали субетносом [[тувинці]]в, а з [[1993]]&nbsp;р.&nbsp;— окремим етносом),

* українці та росіяни використовують різні писемно-літературні форми&nbsp;— українську літературну (на основі [[Середньонаддніпрянський говір|середньонаддніпрянського говору]] [[Південно-східне наріччя української мови|південно-східного наріччя української мови]]&nbsp;— від [[1798]]&nbsp;р.) та російську літературну мови, з відмінною графікою (хоча так було не завжди&nbsp;— «[[славенороська мова]]» як літературна мова Східної України (мова творів [[Сковорода Григорій Савич|Г. Сковороди]]) була близькою до російської літературної мови [[18 століття|XVIII]] ст.),

* [[українці]] усвідомлюють, що вони говорять іншою від російської мовою (за переписом [[2001]]&nbsp;р. рідною українську мову вважають 67,5&nbsp;% населення України, російську мову&nbsp;— 29,6&nbsp;% населення<ref name="ukrcensus.gov.ua">[http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001&nbsp;р.] {{ref-uk}}</ref>),

* українська мова визначається окремим від «російської мови» лінгвонімом (хоча до середини [[19 століття|XIX]] ст. україномовці визначали її здебільшого як «руська мова», що практично збігається з оригінальною самоназвою російської мови&nbsp;— «русский языкъ», яка вживається з початку [[18 століття|XVIII]] ст.),

Переклад «Заповіту» [[Шевченко Тарас Григорович|Т. Шевченка]]<br />[[Твардовський Олександр Трифонович|О. Твардовським]], у газеті «Красный флот», [[6 березня]] [[1939]]&nbsp;р.<br />та журналі «Молодая гвардия», [[1939]]&nbsp;р., № 1, с. 115

Самовизначення русько-українського населення цих регіонів саме як «[[українці]]вукраїнців» та прийняття ним як писемної сучасної літературної української мови на основі [[Середньонаддніпрянський говір|середньонаддніпрянського говору]] [[Південно-східне наріччя української мови|південно-східного наріччя]] є, насамперед, результатом внутрішніх процесів на західноукраїнських землях.

Зокрема це стверджував колишній [[Президенти України|Президент України]] [[Янукович Віктор Федорович|В. Янукович]]<ref name="gazeta.ua"/>:

Насправді українська мова, як окрема [[Слов'янські мови|слов'янська мова]], має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов&nbsp;— [[Польська мова|польської]], [[Білоруська мова|білоруської]], [[Російська мова|російської]], [[Болгарська мова|болгарської]], [[Хорватська мова|хорватської]] та [[Словацька мова|словацької]].

З точки зору лексики найближчою до української є [[білоруська мова]] (84&nbsp;% спільної лексики), потім [[Польська мова|польська]] (70&nbsp;% спільної лексики), [[Словацька мова|словацька]] (68&nbsp;% спільної лексики) та лише на четвертому місці&nbsp;— [[російська мова]] (62&nbsp;% спільної лексики)<ref name="Топ-5 міфів про українську мову">{{Cite news|url=https://tsn.ua/blogi/themes/politics/top-5-mifiv-pro-ukrayinsku-movu-1034590.html|title=Топ-5 міфів про українську мову|date=2017-11-09|language=uk|work=ТСН.ua|accessdate=2018-12-04}}</ref>. Для прикладу, за своїм лексичним складом [[англійська мова]] та [[Голландська мова|голландська]] мають 63&nbsp;% спільної лексики, а [[Шведська мова|шведська]] та [[Норвезька мова|норвезька]]&nbsp;— 84&nbsp;%.

Українці розуміють російську мову оскільки за часів [[Російська імперія|Російської імперії]], [[СРСР]], а в значній мірі й після [[1991]]&nbsp;р. російська мова широко вивчалася у школі, в [[Україна|Україні]] проживає значна російськомовна меншина (за переписом [[2001]]&nbsp;р. рідною українську мову вважають 67,5&nbsp;% населення України, російську мову&nbsp;— 29,6&nbsp;% населення<ref name="ukrcensus.gov.ua"/>), більшість ЗМІ в Україні є російськомовними, значна частина українців є білінгвами. У той самий час [[росіяни]], які ніколи не вивчали або не чули української мови, не розуміють українську, розуміють не повністю або розуміють неправильно. Наприклад, просте питання «а ви сваритесь на роботі?» збиває росіянина з пантелику.

У часи, коли мовних контактів між українцями та росіянами не було, мовці української та російської мов не розуміли (або не добре розуміли) одне одного&nbsp;— були потрібні перекладачі. [[9 жовтня]] [[1653]]&nbsp;р., на виконання рішення [[Земський собор|Земського собору]], московський уряд послав в Україну надзвичайну дипломатичну місію&nbsp;— велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського [[Бутурлін Василь Васильович|В.&nbsp;В.&nbsp;Бутурліна]], околичного намісника муромського І.&nbsp;В.&nbsp;Алфер'єва, думного дяка Л.&nbsp;Д.&nbsp;Лопухіна. Кожен член посольства мав свій почет: В. Бутурлін сім стольників, одного стряпчого, трьох дворян, І. Алфер'єв&nbsp;— стольника, стряпчого і чотирьох дворян, Л. Лопухін&nbsp;— стольника. Посольство супроводжували голова московських стрільців&nbsp;— Артемон Матвеєв, три сотники, двоє товмачів (перекладачів) і 200 стрільців.

Пізніше, під час обговорення та ухвалення «[[Переяславські статті|Переяславських статей]]», українцями до московського Посольського приказу було передано дві версії документу&nbsp;— з 23 та 11 пунктів. З української на російську мову версію з 11 пунктів перекладали троє українських перекладачів, що працювали у Посольському приказі з [[16 вересня|16 (6) вересня]] [[1651]]&nbsp;р. (вони перекладали на російську з української, польської, латинської та грецької мов різні документи й «книжки»<ref name="Топ-5 міфів про українську мову"/>)&nbsp;— Степан Кольчинський, колишній студент Києво-Братської (Могилянської) колегії, Тимофій Топоровський та Михайло Кульчицький (Кульчинський, Кольчинський)<ref>[О.Апанович, Українсько-російський договір 1651&nbsp;р. Міфи та реальність]. {{ref-uk}}</ref><ref>[http://docs.google.com/viewer?a=v&q=cache:um4CEJufvJQJ:www.history.org.ua/JournALL/journal/2003/6/8.pdf+як+обговорювалися+Переяславські+статті+перекладач&hl=uk&gl=ua&pid=bl&srcid=ADGEESinpT7Rn645sNu9If1ikOOpJqeXrkUK3sAy0uvICVIETEvzkD-Zagu4MJFf1DbzUEzaTnVOSPxF3xBI_x8-8GO3uF19bDMOmDIVtEL_3YJg3VFDQaktiMtrM9wO28Hib9GEE0H1&sig=AHIEtbR93UFYLjgv-AqXHubYvSbRV52rEQ Ю.&nbsp;А.&nbsp;Мицик, «З досліджень історії Переяславської Ради 1654&nbsp;р.»]</ref>.

Як докази, що начебто раніше [[Українці|український народ]] розмовляв російською мовою, вони покликаються на письмові документи, написані за часів Київської Русі та козаччини. При цьому вони не зважають на те, що ці документи написано не народною розмовною мовою, а [[Церковнослов'янська мова|церковнослов'янською мовою]] чи діловою писемною [[Давньоруська мова|давньоруською мовою]], яка поєднувала в собі як старослов'янську основу так і деякі риси місцевих діалектів<ref>[http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine42-18.pdf Г. П. ПІВТОРАК ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В СТАРОДАВНЬОМУ КИЄВІ?]</ref><ref>[http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt.htm Григорій Петрович ПІВТОРАК ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ, РОСІЯН, БІЛОРУСІВ ТА ЇХНІХ МОВ]</ref><ref>[http://trypillia.narod.ru/articles/k1.htm Ю. Мосенкіс Як розмовляли в Києві тисячу років тому?]</ref><ref>[http://konovchenko.blox.ua/2012/12/Povist-vremennih-lit-davnoruskoyu-ta.html «Повість временних літ» давньоруською та церковнослов'янською мовами]</ref><ref>{{Cite web |url=http://statty.pp.ua/yakoyu-zh-movoyu-rozmovlyaly-kyjivski-knyazi/ |title=Василь ЯРЕМЕНКО Якою ж мовою розмовляли київські князі? |accessdate=20 жовтень 2013 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20131020181333/http://statty.pp.ua/yakoyu-zh-movoyu-rozmovlyaly-kyjivski-knyazi/ |archivedate=20 жовтень 2013 |deadurl=yes }}</ref> і яка є відносно подібною та близькою до сучасної російської літературної мови, створеній на основі церковнослов'янської мови. Крім того, слова церковнослов'янського походження в російській літературній мові складають ледь не половину всього словникового запасу.<ref>[http://www.philology.ru/linguistics2/unbegaun-71.htm Унбегаун Б. Русский литературный язык: проблемы и задачи его изучения. с. 329—333.]{{ref-ru}}</ref><ref>[http://gumilevica.kulichki.com/TNS/tns10.htm Трубецкой Н.&nbsp;С.&nbsp;Общеславянский элемент в русской культуре]{{ref-ru}}</ref><ref>[http://www.kirsoft.com.ru/freedom/KSNews_338.htm Б.&nbsp;М.&nbsp;Ляпунов. Единство русского языка в его наречиях] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160425140551/http://kirsoft.com.ru/freedom/KSNews_338.htm |date=25 квітень 2016 }}{{ref-ru}}</ref><ref>[http://www.orthedu.ru/nev/2-63-07/pushkin.htm Л.&nbsp;Г.&nbsp;Панин К 170-летию со дня кончины А.&nbsp;С.&nbsp;Пушкина]{{ref-ru}}</ref><ref>[https://www.twirpx.com/file/294761/ Шахматов А.&nbsp;А.&nbsp;Очерк современного русского литературного языка]{{ref-ru}}</ref><ref>{{Стаття|автор=Татьяна Николаева |посилання_на_автора= |назва=Проблема происхождения русского литературного языка в свете концепций европейских ученых |посилання=http://bazhum.muzhp.pl/media//files/Studia_Rossica_Posnaniensia/Studia_Rossica_Posnaniensia-r1993-t25/Studia_Rossica_Posnaniensia-r1993-t25-s207-216/Studia_Rossica_Posnaniensia-r1993-t25-s207-216.pdf |відповідальний= |видання=Studia Rossica Posnaniensia |видання посилання= |тип= |рік=1993 |місяць= |том=25 |випуск= |номер= |сторінки=207-216 |issn=0081-6884 |мова= }}{{ref-ru}}</ref> У Росії російська літературна мова виникла насамперед на основі церковнослов'янської мови, а в Україні українська літературна мова створена на базі місцевих стародавніх слов'янських діалектів. Через це значна церковнослов'янська складова сучасної російської мови, а не надуманий фактор польського впливу є однією із причин відмінностей між російською та українською мовами.

Адепти [[Концепція|концепції]] «виникнення української мови в результаті полонізації (сполячення) російського народу» для підтвердження власної концепції часто вдаються до відвертих [[Фальсифікація|фальсифікацій]]. Вони стверджують, що польсько-литовське панування в Русі з [[XIV століття|чотирнадцятого століття (ХIV&nbsp;ст.)]] сприяло сполячуванню<ref>[http://russian.kiev.ua/books/kraskar/dus/dus01.shtml Александр Каревин, Евгений Красняков. "Чертовщина под украинским соусом (Кому родная «рідна мова»?)]{{ref-ru}}</ref> і з чотирнадцятого століття (XIV&nbsp;ст.) відбувалося сполячення<ref>[http://russian.kiev.ua/books/orlov/ukrmatrix/ukrmatrix03.shtml Алексей Орлов. Украинская «Матрица». Перезагрузка Часть 3. Как, когда и с какой целью появилась «украинская мова»]{{ref-ru}}</ref><ref>[http://russian.kiev.ua/books/rodin/chimera/chimera2.shtml Сергей РОДИН. «ХИМЕРА». Историческое расследование («украинцы»: их происхождение, подлинная история и реальное настоящее). Глава 2. Еще одна загадка: укрмова]{{ref-ru}}</ref> та в [[XV століття|п'ятнадцятому столітті (XV&nbsp;ст.)]], яке тривало з 1400 року по 1499 рік, вже йшов процес «полонізації (сполячення) російського народу» та мова письмових документів-пам'ятників, складених у п'ятнадцятому столітті, містить явні «полонізми» (українські слова)<ref name="russian.kiev.ua"/>, попри те, що більшість українських земель попало під владу [[Річ Посполита|Речі Посполитої]] тільки в другій половині [[XVI століття|шіснадцятого століття (XVI&nbsp;ст.)]] внаслідок [[Люблінська унія|Люблінської унії]] укладеної між [[Велике князівство Литовське|Великим князівством Литовським]] та [[Королівство Польське|королівством Польським]] у місті Любліні 1 липня [[1569]] року.

Вчений [[Костомаров Микола Іванович|Микола Костомаров]] детально проаналізував фонетичні й граматичні особливості української мови та показав її відмінність від [[Російська мова|великоруської]] та [[Польська мова|польської]].<ref>[http://az.lib.ru/k/kostomarow_n_i/text_1863_o_nekotoryh_foneticheskih.shtml Костомаров Николай Иванович. О некоторых фонетических и грамматических особенностях южнорусского (малорусского) языка, не сходных с великорусским и польским]{{ref-ru}}</ref><ref>[http://litopys.org.ua/kostomar/kos12.htm Костомаров Н. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке]{{ref-ru}}</ref> Український мовознавець [[Півторак Григорій Петрович|Григорій Півторак]] показав, що українська мова на фонетичному і граматичному рівнях зовсім не зазнала впливу польської мови.<ref name="litopys.org.ua"/>

Лексичних запозичень з польської мови до сучасної літературної української мови також порівняно небагато, більше [[Латинська мова|латинських]] та [[Німецька мова|німецьких]] слів, що прийшли в українську мову за посередництвом польської (польська в свій час відігравала таку ж роль мови-посередника для української, як і російська з [[18 століття|XVIII]] ст.).

[[Полонізм]]и, поряд з запозиченнями з [[Чеська мова|чеської]], німецької та латинської мов, широко вживалися у [[Староукраїнська мова|староукраїнській мові]]. До розмовної мови вони хоча й потрапляли, але у значно меншій кількості. З занепадом староукраїнської мови як літературної, з переходом на [[Славенороська мова|славенороську мову]], а потім на [[Російська мова|російську мову]] як літературну мову українців у [[Російська імперія|Російській імперії]] у [[18 століття|XVIII]] ст. більшість полонізмів стала [[архаїзм]]ами та перестала вживатися.

Аналогічний процес&nbsp;— широке запозичення полонізмів та чеських слів&nbsp;— відбувався і в російській літературній мові [[17 століття|XVII]] ст.

За приблизними підрахунками, у російських азбуковниках [[17 століття|XVII]] ст. містилося не менше 200 західнослов'янських&nbsp;— польських та чеських&nbsp;— слів. Азбуковники були необхідні російським книжникам [[17 століття|XVII]] ст. у своїй діяльності. Як вказував В.&nbsp;В.&nbsp;Виноградов, «польська мова у [[17 століття|XVII]] ст. виступає у ролі постачальника європейських наукових, юридичних, адміністративних, технічних і світсько-побутових слів і понять»<ref>Виноградов&nbsp;В.&nbsp;В. Вопросы образования русского национального языка // Виноградов В.&nbsp;В.&nbsp;История русского литературного языка. М., 1979. С. 190. {{ref-ru}}</ref>.

Існувала велика кількість перекладених у цей час з польської мови книжок, причому не завжди їхня мова була вільною від полонізмів<ref>Соболевский&nbsp;А.&nbsp;И. Переводная литература…; Бартошевич А. История русского литературного языка. Варшава, 1979. С. 116. {{ref-ru}}</ref>. Спорідненість мов, яка усвідомлювалося перекладачами, створювала ілюзію того, що польські слова мали бути зрозумілі російському читачеві. Насправді все було не так&nbsp;— необхідність пояснення незрозумілої західнослов'янської лексики й призвела до занесення до складу азбуковников польських та чеських слів. У [[18 століття|XVIII]] ст. інтерес російської держави до польської культури й літератури як до посередників між російською і західною цивілізаціями зникає&nbsp;— велика частина західнослов'янських слів виходить з активного вжитку і зникає з російського словника<ref>[http://www.philology.ru/linguistics2/dyachok-shapoval-90.htm Западнославянская лексика в древнерусских азбуковниках. М.&nbsp;Т.&nbsp;Дьячок, В.&nbsp;В.&nbsp;Шаповал, 1990&nbsp;р.]</ref>.

Як приклад польських слів, що використовувалися у російській літературній мові [[17 століття|XVII]] ст. а потім вийшли з ужитку, можна навести:

[[Файл:Kubanskiy govor - Piotr Tkachenko.jpg|міні|праворуч|250пкс|''Перший словник кубанської балачки «Кубанський говір. Спроба авторського словника» ({{lang-ru|«Кубанский говор. Опыт авторского словаря»}}), Петро Ткаченко, [[1998]]&nbsp;р. '']]

Вперше українці з'явилися на [[Тамань|Тамані]] [[7 вересня]] [[1792]]&nbsp;р.&nbsp;— на [[Кубань]] висадилося 3.8473847 стройових козаків-запорожців під командуванням полковника [[Білий Сидір Гнатович|Сидора Білого]]. З [[1794]]&nbsp;р., коли почалася основна міграція на [[Чорноморія (регіон)|Чорноморію]], до [[1865]]&nbsp;р. з України на Кубань переселили 158.843 українці. Найбільше до Кубанської області емігрувало вихідців з [[Харківська губернія|Харківської]], [[Полтавська губернія|Полтавської]], [[Катеринославська губернія|Катеринославської]] та [[Чернігівська губернія|Чернігівської]] губерній. Друга хвиля переселень козаків&nbsp;— з [[Задунайська Січ|Задунайської Січі]], [[Реєстрове козацтво|реєстрового козацтва]] з Полтавщини та Чернігівщини&nbsp;— відбувалася упродовж [[1802]]—[[1811]]1802—1811&nbsp;рр. Від [[1809]]&nbsp;р. до [[1849]]&nbsp;р. на Кубань з України було переселено майже 109 тисяч осіб.

Відомим класичним кубанським письменником, що писав українською мовою, є [[Мова Василь Семенович|Василь Мова (Лиманський)]]. У [[18 століття|XVIII]]-[[20 століття|XX]]XVIII—XX ст. українською писали наказний отаман [[Чорноморське козацьке військо|Чорноморського Війська]] та друг [[Шевченко Тарас Григорович|Т. Шевченка]] [[Кухаренко Яків Герасимович|Яків Кухаренко]] ([[1799]]—[[1862]]&nbsp;рр.), голова Верховного суду [[Кубанське козацьке військо|Кубанського козачого війська]] [[Щербина Федір Андрійович|Федір Щербина]] ([[1849]]—[[1936]]&nbsp;рр.), Василь Вареник ([[1816]]—[[1893]]&nbsp;рр., «кубанський Ціцерон»&nbsp;— збереглися його промови, наприклад «Мова про хузию» («Розповідь про рушницю»), «Великая пятниця», «Мова, як видкрылы зализный шлях, збудованный вид станыци Тихорецькой до города Катеринодара»)<ref>[http://www.rg.ru/2010/02/04/reg-kuban/dialekt.html Дзвінок на балачку]. {{ref-ru}}</ref>, Олександр Півень (збирач місцевого фольклору&nbsp;— «Сим кип брехеньок», «Торба смиху та мишок реготу», «Чорноморськи вытребеньки», «Козацкы жарты та смихи усым людям для втихы»), український та російський фольклорист, член [[Наукове товариство імені Шевченка|НТШ]] [[Дикарев Митрофан Олексійович|Митрофан Дикарев]] («Толки народа: Антихрист, Мышиный царь, Гадюки», «Я давно вже по свиту блукаю»), письменники Степан Шарапа («Козачи кости»), [[Варавва Іван Федорович|Іван Варавва]] (перший збірник кубанських пісень «Пісні козаків Кубані: Запис текстів», [[1966]]&nbsp;р.)

Сьогодні балачкою зрідка з'являються заголовки у кубанській пресі, зазвичай у жартівливих матеріалах або коли мова йде про фольклорні колективи. До Міжнародного дня рідної мови [[21 лютого]] [[2008]]&nbsp;р. один з матеріалів газети «Краснодарские известия» вийшов під заголовком «Ну шо тоби казать, моя дытына?»<ref name="izvestia">[http://www.ki-gazeta.ru/rubrics/archiv/2008/2/21/12440.html «Ну шо тоби казать, моя дытына?»]. Газета «Краснодарские Известия». {{ref-ru}}, {{ref-uk}}</ref>. На балачку іноді переходить президент [[Адигея|Адигеї]] Аслан Тхакушинов (на одній з прес-конференцій було сказано: «Щоб усі зрозуміли, ''шо цэ такэ Адыгея'', і де вона знаходиться»&nbsp;— {{lang-ru|«Чтобы все поняли, шо цэ такэ Адыгея и где она находится»}}<ref>[http://ngkub.ru/index.php?a=article&id=26 Аслан Тхакушинов: «Не плутайте адигейця з удегейцем»]. {{ref-ru}}</ref>).

Ще за [[Російська імперія|Російської імперії]] переписом [[1897]]&nbsp;р. кубанський говір був зарахований до «малоросійської мови». З [[1906]]&nbsp;р. у [[Краснодар|Катеринодарі]] засновано відділення «[[Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка|Просвіти]]». Після [[Лютнева революція 1917|Лютневої революції]] [[1917]]&nbsp;р. у кубанських школах викладання почали вести українською&nbsp;— у Катеринодарі відкрилися дві українські середні школи, у станиці Полтавській&nbsp;— семінарія для вчителів, стали виходити українські газети (як-от «Кубанська зоря») та абетки.

[[Файл:Рябовіл М.GIF|міні|праворуч|250пкс|''[[Рябовіл Микола Степанович|Микола Степанович Рябовіл]], голова [[Кубанська Законодавча Рада|Кубанської крайової військової Ради]] [[Кубанська Народна Республіка|Самостійної Кубанської Народної Республіки]], [[1918]]&nbsp;р.&nbsp;— [[13 червня]] [[1919]]&nbsp;р.'']]

З [[1920]]&nbsp;р. до [[1932]]&nbsp;р. радянське керівництво на Кубані проводило [[коренізація|коренізацію]]: відкрито сотні українських шкіл, [[виш]]і та технікуми (як-от «Кубанський педагогічний український технікум» у [[Полтавська (станиця)|станиці Полтавській]]), виходило понад 20 україномовних газет (як-от «[[Червона Газета]]» з [[1926]]&nbsp;р.), діяла українська секція при письменницькій організації та три професійні театри, у [[1923]]&nbsp;р. виникла організація українських кубанських письменників «Гарт» («Кубфільгарт»), філії «Союзу українських пролетарських і сільських письменників Російської Федерації» («Село і Місто») було відкрито у Краснодарі та станиці Полтавській<ref>[http://www.rbardalzo.narod.ru/7/balachka.html Чому Кубань не республіка?]. {{ref-ru}}</ref>.

Від 30-х рр. [[20 століття|XX]] ст. українська мова знаходилася на периферії культурного життя Кубані. Офіційно, українську мову заборонено вживати на Кубані з кінця [[1932]]&nbsp;р. зі згортанням українізації (постанова [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталіна]] та [[Молотов В'ячеслав Михайлович|Молотова]] «Про припинення українізації»)<ref>[http://www.kuban-ukraine.org/ru/nauka_links_1.shtml «Різні обличчя Кубані. З експедиційного щоденника». Галина Бондаренко]. {{ref-uk}}</ref>.

Телеграма ЦК про українізацію [[18 грудня]] [[1932]]&nbsp;р.

Наприкінці 501950-х рр. [[20 століття|XX]] ст. припинив існування у [[Краснодар]]і останній український театральний гурток. На Кубані немає жодної української школи. Українську мову&nbsp;— під назвою «кубанське наріччя»&nbsp;— факультативно вивчають лише в крайовій експериментальній школі народного мистецтва при [[Кубанський козачий хор|Кубанському козачому хорі]].

Ще у 501950-601960-х рр. [[20 століття|XX]] ст. кубанські станиці були україномовними, діти шкільного віку розмовляли лише українською мовою за повної відсутності українських навчальних закладів<!--<ref name="bondarenko" /> -->. Тепер розмовна українська мова вживається лише у станицях, що розташовані на території історичного [[Чорноморське козацьке військо|Чорноморського війська]], виключно старшим поколінням («станишниками»). Середнє покоління знає українську мову, але спілкується між собою російською, молодь української мови не знає і часто не розуміє. У закубанських станицях зі змішаним українським та російським населенням усна українська мова тепер майже не вживається. У [[Краснодарський край|Краснодарському краї]] можуть говорити балачкою півмільйона осіб з 5-ти мільйонного населення<ref name="forum">[http://forum.fstanitsa.ru/viewtopic.php?f=34&t=897 Форум: «У школах Кубані можуть почати викладати балачку»]. {{ref-ru}}</ref>.

Таке ставлення до назви «український» пояснюється тим, що кубанці віддавна вважають себе окремою від українців етнічною спільнотою (запорожці, що переселилися на Кубань, часто одружувалися з черкесками; також, воюючи з народами Північного Кавказу, кубанці були представниками центральної російської влади, ототожнювали себе з Росією). Окрім того, після 301930-х рр. [[20 століття|XX]] ст. населення Кубані у паспортах було записане як росіяни, замість українців.

Імперська позиція російського уряду, підтримувана крайовим керівництвом та російськими науковцями, сприяла поширенню серед населення ідеї про кубанців, як окремого субетносу з «особливим діалектом російської мови» й абсолютної його непричетності до української культурно-історичної традиції&nbsp;— ще на початку [[20 століття|XX]] ст., за часів існування [[Кубанська Народна Республіка|Самостійної Кубанської Народної Республіки]], кубанці вважали себе окремою, але спорідненою з українцями етнічною групою ([[Кубанська Законодавча Рада]] ухвалила резолюцію про приєднання Кубані на федеративних умовах до України, але через агресію [[Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка|Радянської Росії]] це об'єднання не відбулося.

Дослідженням українських кубанських говорів займаються вчені філологічного факультету «Кубанського державного університету». Інформацію про українську мову Кубані можна знайти у книжках Петра Ткаченка «Кубанський говір. Спроба авторського словника» ({{lang-ru|«Кубанский говор. Опыт авторского словаря»}}), [[1998]]&nbsp;р., Ольги Борисової «Кубанські говори: матеріали до словника» ({{lang-ru|«Кубанские говоры: материалы к словарю»}}), [[2005]]&nbsp;р., у спеціальному кубанському номері журналу «[[Пам'ятки України (журнал)|Пам'ятки України]]» за [[2006]]&nbsp;р. (статті довоєнних кубанських мовознавців Івана Шалі та Михайла Садиленка).

Фактично кубанська говірка (як і розмовна мова [[Стародубщина|Стародубщини]], [[Курщина|Курщини]], [[Східна Слобожанщина|Подоння]], [[Ставропольщина|Ставропольщини]], [[Терщина|Терщини]], [[Жовтий Клин|Надволжя]] або Жовтого Клину, Надуралля, [[Тюменська область|Тюмені]], [[Омська область|Омщина]], [[Зелений Клин|Зеленої України]]&nbsp;— українських територій поза межами України) є українсько-російським суржиком<ref name="proza.ru">[http://www.proza.ru/2010/02/25/752 «Койне. Піджин. Суржик». Валентин Лученко]. {{ref-uk}}</ref>. Цей суржик спочатку виконував роль засобу побутового спілкування між кубанцями, а згодом перетворився на діалект української мови в рамках степового говору південно-східного наріччя та став обласним койне, яким до 301930-х рр. [[20 століття|XX]] ст. користувалися не лише етнічні українці, а й представники інших етносів, які мешкали в українських станицях та хуторах. [[Українізація 1920—30-х|Українізація]] 20-х рр. на Кубані мала певний вплив на балачку, збагативши її деякими термінами, але з огляду на свою короткотерміновість помітного сліду не залишила. Кубанська говірка має усталену форму (на відміну від суржику в Україні) і до 601960-х&nbsp;— 70х—1970-х рр. [[20 століття|XX]] ст. була засобом внутрішньо-етнічного спілкування.

Ідея кодифікувати балачку вперше з'явилася у [[2004]]&nbsp;р.&nbsp;— краснодарські філологи пропонували почати використовувати балачку у місцевих ЗМІ, адже багато хто з мешканців краю живе у селі, отже інформація на балачці (включаючи офіційні розпорядження губернатора) буде краще засвоюватися кубанцями<ref>[http://www.rg.ru/2010/01/13/kazak.html І. Карасьов, «Заїсти цеглиною»] // «Российская газета», №&nbsp;5082 (3) від 13 січня 2010&nbsp;р. {{ref-ru}}</ref>. У [[1998]]&nbsp;р. на [[НТК (телеканал, Росія)|Новому телебаченні Кубані]] (НТК), найбільшій місцевій телерадіокомпанії, регулярно виходила десятихвилинна передача балачкою: диктор на фоні відеоряду озвучував історичні анекдоти та цікаві розповіді, пов'язані з Кубанню<ref>[http://www.rg.ru/2010/02/04/reg-kuban/dialekt.html І. Карасьов, «Дзвоник на балачку» // «Российская газета-Неделя»&nbsp;— Кубань-Кавказ №&nbsp;5102 від 4 лбтого 2010&nbsp;р.] {{ref-ru}}</ref>.

[[12 вересня]] [[2010]]&nbsp;р. в етнотуристичному комплексі козачої станиці [[Атамань]] уперше з великим розмахом пройшов конкурс балачки та «День балачки»<ref>[http://www.livekuban.ru/node/201850 Фестиваль вареників і день балачки пройдуть на «Атамані»] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20140714222925/http://www.livekuban.ru/node/201850 |date=14 липень 2014 }} // «Живая Кубань» {{ref-ru}}</ref><ref>[http://gelpriboy.ru/new/legendy_tamani_na_atamani/ Спирина О., «Легенди Тамані на Атамані» // «Прибой», 15 вересня 2010&nbsp;р.]{{Недоступне посилання|date=квітень 2019 |bot=InternetArchiveBot }} {{ref-ru}}</ref>.

[[Файл:Grammatica slavo-ruthena Lutskay stor VIII.png|міні|праворуч|250пкс|''«Grammatica slavo-ruthena: seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» («Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом») [[Лучкай Михайло Михайлович|М. Лучкая]], [[1830]]&nbsp;р. На стор. VIII визначаються межі поширення «руської або карпато-руської мови» («ruthenica, aut карпато-рускаѧ»)&nbsp;— «крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, на Волині, на Буковині, і звідси через південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш, нею говорить кожен у мукачівському та пряшівському єпископстві, у частині єпархії Орадя-Маре до пів мільйона осіб».<ref name="Lutskay">[http://babel.hathitrust.org/cgi/pt?view=image;id=nyp.33433051573859;size=100;page=root;seq=7 «Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом» М. Лучкай, 1830&nbsp;р.], оцифрована копія з «New York Public Library»</ref>'']]

[[Файл:Austria hungary 1911.jpg|міні|праворуч|250пкс|''Національності [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]] у [[1911]]&nbsp;р., «Historical Atlas» В. Шеферда&nbsp;— зона проживання «русинів» ({{lang-en|Ruthenians}}) позначена однаковим світло-зеленим кольором у Східній Галичині, Закарпатті, Пряшівщині, Північній Лемківщині та Північній Буковині.'']]

[[Файл:Greater austria ethnic.svg|міні|праворуч|250пкс|''Пропозиція поділу [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]] на автономні регіони за національним принципом, [[1906]]&nbsp;р. Всі землі з українсько-русинським населенням&nbsp;— [[Східна Галичина]], [[Закарпаття]], [[Пряшівщина]], [[Лемківщина|Північна Лемківщина]] та [[Північна Буковина]]&nbsp;— мали увійти до одного національного регіону «Ost-Galizien».'']]

Русинська мова&nbsp;— це група діалектів, що ними розмовляють етнографічні групи [[Сербія|Сербії]], [[Словаччина|Словаччини]], [[Польща|Польщі]] та [[Україна|України]] (ті мовці, що визначають себе не як «[[українці]]» або «русини-українці» / «лемки-українці» (тобто частиною української нації), а як «[[Русини (етнографічна група)|русини]]» чи «лемки» («лемлемки»)&nbsp;— окремим народом). В Україні мовці цих діалектів живуть переважно на [[Закарпаття|Закарпатті]]. Деякі науковці виділяють ці діалекти в окрему мову, в той час як більшість філологів з України та інших країн, що досліджували ці говірки,<ref>[http://litopys.org.ua/ukrmova/um87.htm Русинська мова]. {{ref-uk}}</ref> вважають її кодифікованою або не кодифікованою групою говорів [[українська мова|української мови]].

Насправді існує чотири «русинські» мікромови, три з яких&nbsp;— [[Бачвансько-русинська мова|бачвансько-сремська або паннонська / бачвансько-русинська]], [[Русинська мова на Пряшівщині|лемківсько-пряшівська або русинська на Пряшівщині / шарисько-пряшівська]] та [[Лемківська мова|лемківська у Польщі або лемківсько-горлицька]]&nbsp;— є кодифікованими у 901990-х рр. [[20 століття|XX]] ст., а «підкарпаторусинська» або русинська на Закарпатті не є кодифікованою і являє собою масив українських говорів Закарпатської області.

Сучасне використання кодифікованих діалектів (лемківської мови у Польщі, русинської мови на Пряшівщині, намагання використовувати русинську мову на Закарпатті) замість літературної української пояснюється як політичними чинниками (відсутність культурних зв'язків з Україною, відсутність державної політики України щодо українсько-русинського населення Польщі, Словаччини, Румунії, відповідна державна політика інших країн, направлена на послаблення українського етносу), так і відродженням старої політичної ідеї початку [[20 століття|XX]] ст. про існування русинів, як окремого від українців народу&nbsp;— після того, як населення [[Східна Галичина|Східної Галичини]] у 301930-х рр. [[20 століття|XX]] ст. змінило етнонім «русин» на «українець», русинами продовжувало називати себе лише населення околичних українських територій, що згодом не увійшли до української держави. У Закарпатті з загальної кількості населення 1,255&nbsp;млн осіб (українців&nbsp;— 1,010&nbsp;млн осіб), русинами продовжують називати себе 10,1 тис. осіб<ref>[http://ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/zakarpatia/ Про кількість та склад населення Закарпатської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20090430050457/http://ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/zakarpatia/ |date=30 квітень 2009 }}. {{ref-uk}}</ref>.

Серед чотирьох «русинських» мікромов три&nbsp;— [[Бачвансько-русинська мова|бачвансько-русинська (бачвансько-сримська, паннонська)]], [[Русинська мова на Пряшівщині|русинська на Пряшівщині (лемківсько-пряшівська, шарисько-пряшівська)]] та [[Лемківська мова|лемківська у Польщі (лемківсько-горлицька)]]&nbsp;— є кодифікованими у 90-х рр. [[20 століття|XX]] ст., а «підкарпаторусинська» (русинська на Закарпатті) не є кодифікованою і являє собою масив українських говорів&nbsp;— [[Середньозакарпатські говірки|середньозакарпатського]], [[Лемківський говір|лемківського]], [[Бойківський говір|бойківського]] (верховинський діалект) та [[Гуцульський говір|гуцульського]]).

Належність різних говорів Закарпаття та [[Пряшівщина|Пряшівщини]] ([[Гуцульський говір|гуцульського]], [[Бойківський говір|бойківського]], [[Середньозакарпатські говірки|середньозакарпатського]] та [[Лемківський говір|лемківського]]) до [[Південно-західне наріччя української мови|південно-західного наріччя]] української мови є науково визнаним. Зокрема «Чеська академія наук і мистецтв» у своїй постанові №&nbsp;62756/19 від [[20 грудня]] [[1919]]&nbsp;р. зазначала: «Оскільки місцеве руське наріччя в Карпатській Русі, про котре говорить Генеральний статут, є незаперечно наріччям малоруським, треба писемною мовою тамтешнього населення визнати мову малоруську, тобто українську»<ref>11. Могорита М. Боротьба закарпатських українців за рідну мову у XX столітті // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам'яті Івана Панькевича (23-24 жовтня 1992&nbsp;р.).&nbsp;— Ужгород, 1992.&nbsp;— стор.259-262.</ref> ([[Закарпаття]] та Пряшівщина у міжвоєнний час входили до складу [[Чехословаччина|Чехо-Словаччини]]).

Самі закарпатці у [[19 століття|XIX]] ст. визначали свою мову як частину руської / української мови. Наприклад, [[Лучкай Михайло Михайлович|М. Лучкай]] у [[Латинська мова|латиномовній]] «Grammatica slavo-ruthena: seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» («Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом»), опублікованій у [[1830]]&nbsp;р., таким чином визначає межі поширення мови, якою говорять закарпатці (називаючи її паралельно «lingua ruthenica» та «lingua ruthena»&nbsp;— руська мова, «lingua parvo-russica»&nbsp;— малоросійська мова)<ref name="Lutskay" /><ref>М. Лучкай у своїй «Граматиці слов'яно-руській» описав не розмовну українську мову, а староукраїнську писемну у закарпатському варіанті. Серед прикладів мови є приклади живого мовлення XIX&nbsp;ст. різних закарпатських говорів.</ref>:

Проникнення до літературної української мови слів зі [[Східна Галичина|Східної Галичини]] почалося на початку [[20 століття|XX]] ст.&nbsp;— вихідці з Галичини працювали у [[Київ|Києві]] в декількох літературних організаціях та часописах: «[[Літературно-науковий вістник|Літературно-науковому віснику]]», «Записках Київського наукового товариства», журналах «[[Село (видання)|Село]]» та «[[Українська хата (часопис)|Українська хата]]». Введення деяких слів з галицьких говорів у єдину літературну мову підтримував [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайло Грушевський]], який таким чином намагався об'єднати дві літературні традиції&nbsp;— східноукраїнську та західноукраїнську.

Серед слів та словоформ, що на початку [[20 століття|XX]] ст. сприймалися як галицькі, [[Нечуй-Левицький Іван Семенович|І. Нечуй-Левицький]] відзначає такі<ref>«Криве дзеркало української мови», І. Нечуй-Левицький, Київ, 1912&nbsp;р. {{ref-uk}}</ref>:

Західноукраїнська літературна традиція остаточно припинилася з приєднанням [[Західна Україна|Західної України]] до [[УРСР]].

Мовна практика [[Східна Галичина|Галичини]] цікава тим, що вона витворює питомо українські слова&nbsp;— не схожі на польські чи російські. Це можна віддалено порівняти з тими традиціями пуризму, що існують в [[Чеська мова|чеській]] чи [[Ісландська мова|ісландській]] мовах. Це також свідчить про те, що українська мова є жива, і здатна не лише запозичувати іноземні поняття, але й створювати нові слова.