Вікіпедія

Українська революція (1917—1921): відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м Відкинуто редагування 31.43.56.7 (обговорення) до зробленого Yukh68
Мітка: Відкіт
м кірылічная «с»
Рядок 3:
{{Революція
|назва = <big>Українська революція</big>
|конфлікт = З Радянською Росією
|зображення = Mityng.jpg
|підпис = Маніфестація прихильників [[Українська Народна Республіка|Української Народної Республіки]] на [[Софійський собор (Київ)|Софійській площі]] у Києві, 1917 рік.
|дата = [[7 березня]] [[1917]]<ref>Верстюк В. Українська Центральна Рада: період становлення / Український історичний журнал.&nbsp;— 2007.&nbsp;— № 2.&nbsp;— CС. 23-46.</ref> — [[17 листопада]] [[1921]]
|місце = [[Україна]]
|привід =
Рядок 48:
Поштовхом до початку Української революції стала [[Лютнева революція]] в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади&nbsp;— [[Українська Центральна Рада]] (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайло Грушевський]].
 
У період 1917—1921 років Україна пережила різні форми національної державності ([[Українська Народна Республіка|УНР]], [[Українська Держава]], [[Західноукраїнська Народна Республіка|ЗУНР]], [[Кубанська Народна Республіка|Кубанська НР]], а також [[Кримська Народна Республіка|Кримська НР]]. Українські етнічні території були розділені між [[Українська Радянська Соціалістична Республіка|Українською СРР]], [[Польська Республіка (1918—1939)|Польською Республікою]], [[Королівство Румунія|Королівством Румунія]] та [[Перша Чехословацька Республіка|Чехо-CловацькоюСловацькою Республікою]]. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 5.</ref>. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 908.</ref>.
 
== Хід Революції ==
Рядок 58:
23 лютого (8 березня) 1917 року в [[Петроград]]і, столиці [[Російська імперія|Російської імперії]], почалися масові страйки. У наступні дні Державна дума стала в опозицію до уряду, до страйкуючих приєдналися частини столичного гарнізону. 27 лютого (12 березня) вся повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 (15) березня члени цього комітету прийняли від монарха акт про зречення, сформували [[Тимчасовий уряд]]. Паралельно з Тимчасовим урядом в Петрограді утворилася Рада робітничих і солдатських депутатів, яка згодом мала вплив на формування та діяльність уряду.
 
На початку березня в Петрограді українці створили Тимчасовий український революційний комітет, який 2 (15) березня звернувся до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів»<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 184.</ref>. Через десять днів Комітет провів багатотисячну маніфестацію в центрі Петрограда<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 94.</ref>.
 
3—5 (16—18) березня на території України практично були ліквідовані органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 91.</ref>. Як і в Росії, в Україні почали формуватися Ради об'єднаних організацій, а також Ради робітничих і солдатських депутатів.
[[Файл:Mityng.jpg|thumb|left|200px|Віче на Софійській площі в Києві 19 березня 1917 року]]
На початку березня в клубі «Родина» [[Товариство українських поступовців|Товариства українських поступовців]] зібралися близько 100 представників українських організацій. На цих зборах народилася ідея створення спеціальної організації для координації національного руху<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 134.</ref>. Однак принципи її творення викликали гостру полеміку. Члени ТУП ([[Сергій Єфремов|С. Єфремов]], [[Дмитро Дорошенко|Д. Дорошенко]], [[Людмила Старицька-Черняхівська|Л. Старицька-Черняхівська]] та інші) вважали, що саме їхня організація мала стати центром єднання національних сил. Такий підхід не знайшов підтримки у більшості учасників зборів. З ініціативи соціал-демократа [[Антонович Дмитро Володимирович|Д. Антоновича]] та інших учасників зборів новий орган було вирішено формувати на коаліційній основі<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 134.</ref><ref name="ReferenceA">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 185.</ref>. 7 березня пройшли вибори керівного ядра [[Українська Центральна Рада|Центральної Ради]]. Головою УЦР був обраний відомий історик і громадський діяч [[Михайло Грушевський|М. Грушевський]], який в цей час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання.
 
У перших декадах березня Центральна Рада була одним з лівофлангових гравців у суспільно-політичному житті країни, поступаючись ініціативою російським політичним партіям та організаціям<ref name="ReferenceA"/>. Ситуація змінилася, коли в Києві відбулася ініційована Центральною Радою 100-тисячна [[Свято Свободи у Києві 19 березня 1917 року|маніфестація]], що скінчилася віче, яке підтримало резолюцію про автономію України<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 136.</ref>. 6—8 (19—21) квітня в Києві пройшов [[Всеукраїнський національний конгрес|Всеукраїнський національний з'їзд]]<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 146.</ref>, на якому були присутні близько 900 депутатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. На з'їзді депутати обговорили різні аспекти національно-територіальної автономії України, прийняли рішення про створення крайової влади й вироблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради, у тому числі М. Грушевського&nbsp;— головою УЦР, [[Володимир Винниченко|В. Винниченка]] і С. Єфремова&nbsp;— заступниками голови<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 147—150.</ref>. Мандати членів Ради отримали відомі українські громадські та політичні діячі: Д. Дорошенко, [[Микола Міхновський|М. Міхновський]], [[В'ячеслав Прокопович|В. Прокопович]], [[Євген Чикаленко|Є. Чикаленко]], [[Олександр Шульгін|О. Шульгін]], [[Андрій Ніковський|А. Ніковський]], [[Софія Русова|С. Русова]], [[Володимир Леонтович|В. Леонтович]], Л. Старицька-Черняхівська та ін.
 
=== Перший універсал УЦР ===
[[Файл:1st Universal.jpg|thumb|200px|Перший Універсал УЦР]]
{{seealso|Перший Універсал Української Центральної Ради}}
Резолюції Національного конгресу отримали широкий розголос. Вимога національно-територіальної автономії Україні містили і резолюції [[I Всеукраїнський військовий з'їзд|Першого Всеукраїнського військового з'їзду]] (5—8 (18—21) травня), на якому були присутні більше 700 делегатів, що представляли 993 тисяч українців-військових армії і тилу<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 221.</ref>. Військовий з'їзд також висловився за реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 222.</ref>. Для керівництва процесами формування збройних сил при Центральній Раді був створений [[Український Генеральний військовий комітет]].
 
16 (29) травня до Петрограда прибула делегація УЦР на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим. Не знайшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів щодо справи автономії України, делегація наприкінці травня повернулася до Києва.
Рядок 82:
2 (15) липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де говорилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд прихильно поставиться до розробки українською Радою проекту національно-політичного статуту України<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С.189.</ref>.
 
У відповідь Центральна Рада 3 (16) липня проголосила [[Другий Універсал Української Центральної Ради|Другий Універсал]], в якому йшлося про прийняття УЦР заклику уряду до єдності, про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її в єдиний вищий орган революційної демократії України<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 251.</ref>.
[[Файл:Polubotkivtsi.jpg|thumb|left|200px|Полуботківці в Києві]]
На початку липня в Києві близько 5 тисяч солдатів зажадали від влади дозволу сформуватися в окрему військову частину, а саме&nbsp;— в полк ім. гетьмана П. Полуботка. За свідченням учасників подій, до цього солдатського виступу були причетні члени українського військового [[Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка|клубу ім. П. Полуботка]] в Києві, зокрема поручик М. Міхновський<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 257.</ref>. Солдати, за свідченням П. Мілюкова, планували захопити всі найважливіші пункти Києва і «всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скинути з їх постів силою»<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 257—258.</ref>. Захопивши в ніч на 5 липня зброю в казармах 1-го запасного Українського полку, солдати в Києві захопили штаб міліції, заарештували коменданта міста, зайняли інтендантські склади, намагалися захопити казну і банк, затіяли перестрілку з юнкерами та солдатами 2-го запасного понтонного батальйону, висланими проти них штабом КВО<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 258.</ref>. Уранці 5 (18) липня Генеральний військовий комітет вжив рішучих заходів проти полуботківців, а полковник [[Юрій Капкан|Ю. Капкан]], мобілізувавши полк ім. Богдана Хмельницького, приступив до повернення захоплених повсталими пунктів. Зрештою бунтівні солдати були роззброєні і відправлені на фронт.
[[Файл:UNR 17.08.1917.png|thumb|250пкс|
{{legend|#D3F47B|Українська автономія, [[:uk:Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні|визнана]] Російською республікою.}}
Рядок 93:
{{legend|#DFBF9F|Румунське королівство}}
{{legend|#FFE17F|Сербія}}]]
В середині липня українська делегація прибула до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. Делегація привезла з собою Статут вищого управління Україною (в остаточному варіанті&nbsp;— Статут Генерального секретаріату), в преамбулі якого говорилося, що Центральна Рада є органом революційної демократії всіх народів України, її ціль&nbsp;— остаточне введення автономії України, підготовка Всеукраїнських та Всеросійських установчих зборів. Урядова комісія відкинула Статут Генерального секретаріату і 4 (17) серпня замінила його на «[[Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові|Тимчасову інструкцію]]», згідно з якою Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його повноваження поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній, він втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошти і телеграфів. Тиск Тимчасового уряду на українську делегацію не обмежився затвердженням урядової «Інструкції», так, 26 липня (8 серпня) в Києві донські козаки і кірасирський полк вчинили збройну провокацію проти полку ім. Богдана Хмельницького, у результаті якої було убито 16 і поранено 30 богданівців<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 261.</ref>.
{| class="wikitable"
|-
Рядок 109:
=== Утворення Української Народної Республіки ===
{{seealso|Третій Універсал Української Центральної Ради|Українська Народна Республіка}}
20 жовтня (2 листопада) в Києві розпочав роботу [[III Всеукраїнський військовий з'їзд|Третій Всеукраїнський військовий з'їзд]]. На з'їзді один з лідерів українських есерів виступив з критикою з приводу компромісної політики Центральної Ради, а також закликав «утворити власними силами Українську Демократичну Республіку»<ref>Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції.&nbsp;— Відень, 1921.&nbsp;— Т. II.&nbsp;— С. 40.</ref>; В. Винниченко заявив, що генеральні секретарі не є чиновниками Тимчасового уряду, а сам Генеральний секретаріат непідзвітний Тимчасовому уряду, а лише українській демократії, що його породила<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 160.</ref>.
 
25 жовтня (7 листопада) в Києві стало відомо про [[Жовтневий переворот|повстання в Петрограді]]. Організаторами повстання були [[Більшовики|члени Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків)]]. РСДРП (б) сформувалася навесні 1917 року на базі лівоекстремістського крила РСДРП. Керівництво партії влітку 1917 року було звинувачено у зв'язках з німецьким урядом. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не мали<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 198.</ref>. 26 жовтня (8 листопада) на засіданні Малої Ради за участі представників різних політичних та громадських організацій був створений [[Крайовий комітет з охорони революції в Україні|Крайовий комітет охорони революції]], відповідальний перед УЦР. Комітету мали підкорятися всі органи влади і всі сили революційної демократії в Україні<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 317.</ref>.
 
Командування штабу КВО засудило створення Крайового комітету охорони революції. 27 жовтня (9 листопада) Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в країні, де підкреслювалася необхідність переходу влади «до рук всієї революційної демократії», але не до Рад робітничих і солдатських депутатів, а також засуджувалося повстання в Петрограді<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 199.</ref>. Того ж дня більшовики заявили про вихід з Малої Ради і на засіданні Рад робітничих і солдатських депутатів створили військово-революційний комітет. 29—31 жовтня (11—13 листопада) в Києві в районі Печерська між більшовиками і частинами КВО сталося збройне зіткнення, що скінчилося капітуляцією більшовиків<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 200—201.</ref>.
 
28 жовтня (10 листопада) Центральна рада наділила Генеральний секретаріат функціями ліквідованого Крайового комітету охорони революції. 29 жовтня (11 листопада) Генеральний секретаріат узяв в свої руки справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. 31 жовтня (13 листопада) загальні збори Центральної Ради поширили владу Генерального секретаріату на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Холмську і частково Таврійську, Курську та Воронезьку губернії<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 202.</ref><ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 332.</ref>. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого військами КВО підполковника В. Павленка.
 
В таких умовах Центральна Рада 7 (20) листопада прийняла [[Третій Універсал Української Центральної Ради|Третій Універсал]], в якому йшлося про створення [[Українська Народна Республіка|Української Народної Республіки]] в федеративному зв'язку з Російською республікою, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи та житла, скасування смертної кари<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 204.</ref>.
 
=== Конфлікт між Центральною радою і більшовиками. Проголошення незалежності УНР ===
{{seealso|Українсько-більшовицька війна|Четвертий Універсал Української Центральної Ради}}
У листопаді—грудні 1917 року пройшли [[Вибори до Всеросійських установчих зборів|вибори]] до [[Всеросійські установчі збори|Всеросійських установчих зборів]], які показали, що есерів підтримують близько 40&nbsp;% виборців, більшовиків&nbsp;— до 25&nbsp;%; в Україні українські соціалістичні партії зібрали дві третини голосів, більшовики&nbsp;— більше 10&nbsp;%. Однак більшовики продовжували утримувати владу в Центральній Росії. Отримавши владу в Петрограді, [[Володимир Ленін|В. Ленін]] був переконаний, що для її збереження контроль над армією куди важливіше результатів виборів в Установчі збори. Хоча, до середини листопада на підтримку більшовиків висловилися лише 3 з 15 російських армій<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 215.</ref>. 9 (22) листопада [[Раднарком]] видав наказ про заміну верховного головнокомандувача генерала М. Духоніна, який відмовився підкорятися більшовикам, прапорщиком М. Криленком. Одночасно по радіо і телеграфу Раднарком звернувся до армії, повідомивши, що надає право полковим та дивізійним комітетам вести переговори з супротивником про перемир'я на своїх ділянках оборони. Практика «братання» з ворогом швидко поширювалася по лінії фронту. Таким чином, повалення більшовиками Тимчасового уряду, вихід зі світової війни шляхом «братання» з ворогом підривали правопорядок та соціальні підвалини. А після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демократичним шляхом впливати на владу<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 216.</ref>. Отже, виникало питання легітимності влади більшовиків.
[[Файл:Grushevskiy parad.jpg|thumb|250px|right|Михайло Грушевський на військовому параді в Києві]]
Уряд УНР засудив політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату з 30 листопада більшовики були названі «безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя». Центральна Рада і Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні і недопущення анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд<ref name="ReferenceB">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 196.</ref>. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 листопада Південно-Західний і Румунський фронти були об'єднані в один&nbsp;— Український.
Рядок 127:
27 листопада (10 грудня) більшовики в Могилеві при Ставці створили революційний польовий штаб для боротьби з «контрреволюційними» військами Каледіна, Дугова та Центральної Ради. У відповідь на дії більшовиків Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, які перебували за межами України, передислокуватися на територію УНР, а 30 листопада (13 грудня) роззброїв і вислав з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського гарнізону<ref name="ReferenceB"/>.
 
4 (17) грудня Раднарком оприлюднив «[[Ультиматум Раднаркому|Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради]]». Вимоги більшовиків зводилися до того, що УЦР повинна відмовитися від дезорганізації загального фронту і пропуску військових частин на Дон, Урал, в інші місця, припинити роззброєння радянських, червоногвардійських частин, а також сприяти боротьбі з «контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням»<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 384.</ref> 4 (17) грудня в Києві відкрився Всеукраїнський з'їзд Рад, в роботі якого взяли участь більше 2 тисяч делегатів. З'їзд висловив підтримку Центральній Раді<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 222.</ref>. Більшовики, опинившись на з'їзді в значній меншості, наступного дня покинули з'їзд. 5 (18) грудня Центральна рада відхилила «ультимативні вимоги» більшовиків.
 
9 (22) грудня до Харкова прибули ешелони з більшовицькими військами. У ніч на 10 (23) грудня більшовицькі частини роззброїли українізовані частини. У цей же час до Харкова приїхала і група делегатів, що покинула Всеукраїнський з'їзд Рад. 11—13 (24—26) грудня більшовики інсценували альтернативний [[Всеукраїнський з'їзд рад (Харків)|Всеукраїнський з'їзд Рад]]. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад і військово-революційних комітетів, у той час як в Україні існувало тільки рад більше 300<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 224.</ref>. Цей з'їзд схвалив повстання в Петрограді і політику Раднаркома, проголосив встановлення радянської влади в УНР й обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який в свою чергу створив Народний секретаріат. 17 (30) грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Більшовицькі війська почали наступ на Донбас і південь України.
 
Тим часом Центральна Рада і Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення більшовицької агресії. 15 (28) грудня був створений Особливий комітет оборони України. Генеральний секретаріат 18 (31) грудня призначив полковника Ю. Капкана командувачем усіх українських військ для боротьби з більшовиками, а 26 грудня (8 січня) прийняв постанову про створення [[Армія УНР|армії УНР]]. Однак при формуванні боєздатних частин уряд УНР зіткнувся з низкою проблем. Якщо в кінці листопада&nbsp;— на початку грудня 1917 уряд УНР міг розраховувати на близько 400 тис. вояків<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 383.</ref>, то до кінця грудня&nbsp;— січня процеси розкладання армії призвели до того, що проти 12-тисячного більшовицького війська, що наступало на Київ, уряд УНР спромігся виставити дислоковані в різних місцях частини загальною чисельністю близько 15 тисяч бійців<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 415—416.</ref>.
 
11 (24) січня 1918 року [[Мала Рада]] ухвалила [[Четвертий Універсал Української Центральної Ради|Четвертий Універсал]], який проголосив незалежність Української Народної Республіки. В документі говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу»<ref>Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: В 2-х т.&nbsp;— К.: Наукова думка, 1997.&nbsp;— T. II.&nbsp;— CС. 103.</ref>. Також в Четвертому Універсалі говорилося про формування [[Рада Народних Міністрів УНР|Ради Народних Міністрів]], переговори про мир з Центральними державами, розпуск регулярної армії і формування «народної міліції», був заклик до боротьби з більшовиками.
 
У ніч на 16 (29) січня в Києві почався збройний виступ окремих частин міського гарнізону та робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. 22 січня збройні сили УНР придушили цей заколот. Тим часом наступ більшовицьких військ на території України тривав. Наприкінці січня члени Малої Ради і Ради Народних Міністрів були вимушені перебратися з Києва до Житомира. 26 січня більшовицькі війська захопили Київ. У місті почався «[[червоний терор]]», жертвами якого стали кілька тисяч осіб<ref name="ReferenceC">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 204.</ref>.
Рядок 158:
Наприкінці грудня делегація УНР у складі В. Голубовича, М. Полоза, М. Левитського, М. Любинського, О. Севрюка прибула до Брест-Литовська. Українська делегація на переговорах виступила з вимогою територіальної цілісності УНР, тобто включення до складу УНР [[Холмщина|Холмщини]], [[Підляшшя]], [[Східна Галичина|Східної Галичини]], [[Північна Буковина|Північної Буковини]] та [[Закарпаття]]. Такий підхід української делегації викликав заперечення австрійської делегації. Урешті німці та австрійці погодилися на обговорення таких вимог української сторони: визнання УНР; визначення українських границь з включенням Холмщини до складу УНР; поставка 100 тисяч вагонів зерна до червня 1918 року; підписання окремого договору щодо Східної Галичини<ref>Fedyshyn, Oleh S. Germany's Drive to the East and the Ukrainian Revolution 1917—1918. p.76.</ref>.
 
22 січня (4 лютого) Дев'ятий загальний з'їзд Центральної Ради 220 голосами «за» («проти»&nbsp;— 1, «утрималися»&nbsp;— 16) надав право Раді Народних Міністрів підписати договір. 27 січня (9 лютого) УНР і Центральні держави підписали [[Берестейський мир|мирний договір]]. Границі між УНР і [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщиною]] збігалися з довоєнними між Російською імперією і Австро-Угорщиною, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визнати спільна комісія на підставі «етнографічних відносин і з узгодненням бажань населення»<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 240—241.</ref>. Сторони висловили бажання жити в мирі та дружбі, відмовилися від взаємних претензій на відшкодування збитків, завданих війною, зобов'язалися відновити економічні зносини, встановлювати паритетні курси національних валют, провести обмін військовополоненими та надлишками сільськогосподарських, промислових товарів. Також була підписана секретна декларація про об'єднання Східної Галичини та Північної Буковини в окремий коронний край.
 
=== УНР після Берестейського миру ===
 
30 січня (12 лютого) Рада Народних Міністрів УНР обговорила питання про військову допомогу. Думки розійшлися. Однак коли дійшло до голосування, то більшість міністрів проголосували за «допомогу»<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 241.</ref>. У лютому на територію України вступили німецькі та австро-угорські війська. Вони поступово просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи значного опору з боку більшовицьких військ. До кінця квітня територія УНР опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій.
 
1 березня 1918 року в Житомирі Центральна Рада прийняла ряд законів, так, в УНР запроваджувався григоріанський календар, запроваджувалася національна грошова одиниця&nbsp;— гривня, було визначено державний герб УНР&nbsp;— «тризуб з часів Володимира Великого», був прийнятий закон про громадянство в УНР<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 458.</ref>.
 
На початку березня до Києва повернулися Рада Народних Міністрів та Центральна Рада. У столиці їх зустріли стримано. Кияни, переживши жах «червоного терору» під час перебування в місті війська М.&nbsp;Муравйова, не знали, чого чекати від німців та австрійців, усю відповідальність за їхній прихід покладали на УЦР<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 242.</ref>.
 
Тим часом в Бресті більшовики підписали мирний договір з Центральними державами. РРФСР визнала суверенітет України і зобов'язалася «негайно підписати мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою і державами [[Четверний союз|Четверного союзу]]». 17—19 березня більшовики в Катеринославі провели Другий Всеукраїнський з'їзд Рад. 21 березня новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога. 18 квітня більшовики на сесії комітету ліквідували Народний секретаріат і створили [[Повстанбюро|Бюро для керівництва повстанською боротьбою]], так звану «дев'ятку»<ref name="ReferenceC"/>.
 
Навесні в УНР активізувалися правоконсервативні кола. Так, в Києві була створена [[Українська народна громада]], яка об'єднала у своїх рядах землевласників та колишніх військових. Значну частину членів УНГ становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки Вільного козацтва, а її головою став [[Павло Скоропадський|П. Скоропадський]]. Громада налагодила тісні зв'язки з Українською демократично-хліборобською партією, Союзом земельних власників<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 248.</ref>. Керівництво УНГ поставило перед собою завдання змінити соціалістичний уряд на консервативніший.
 
У зв'язку з досить радикальною соціалістичною політикою Центральної Ради в УНР усе більше загострювалося [[Аграрне питання в українській революції 1917-1921|аграрне питання]]. Ще в січні 1918 року Центральна Рада прийняла земельний закон, в основу якого був закладений принцип соціалізації землі. Цей закон не сприяв стабілізації політичної ситуації в країні, бо не тільки розпалював революційні пристрасті серед найбіднішого селянства, підштовхуючи його до погромів маєтків поміщиків, а й налаштовував проти влади великих землевласників і заможних селян. Командування німецьких та австро-угорських військ хоч і декларувало своє невтручання у внутрішні справи УНР, було роздратоване неспроможністю уряду забезпечити вивезення продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 205.</ref>.
Рядок 177:
[[Файл:Skoropadsky - 1918 (3).jpg|thumb|200px|right|Павло Скоропадський]]
{{seealso|Українська держава}}
23 квітня 1918 року тристороння комісія підготувала господарський договір між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною. УНР зобов'язалася поставити Центральним державам 60&nbsp;млн пудів зерна, 400&nbsp;млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію. Цей договір підштовхнув німців та австрійців до прийняття рішення змінити уряд в країні<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 250.</ref>. 24 квітня генерал В. Гренер зустрівся з делегацією Української народної громади. Сторони досягли взаєморозуміння у питанні зміни уряду. 25 квітня наказом фельдмаршала Г. Ейхгорна в УНР були введені німецькі військово-польові суди<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 466.</ref>. 26 квітня Центральна рада висловила протест. 28 квітня німецький військовий підрозділ увірвався в будинок, де засідала Центральна Рада, заарештував кілька членів Центральної Ради і закрив засідання. 29 квітня (1918 року) Центральна Рада утвердила «[[Статут про державний устрій, права і вольності УНР]]». У той самий день на Всеукраїнському з'їзді хліборобів, який зібрав близько 6,5 тисяч делегатів, [[Скоропадський Павло Петрович|П. Скоропадський був проголошений гетьманом України]].
[[Файл:Prayer for Hetman Skoropadsky 1918.jpg|thumb|200px|left|Молебень на Софійській площі в Києві з нагоди проголошення Павла Скоропадського гетьманом]]
Павло Скоропадський походив з старшинського роду, був великим землевласником, в армії Російської імперії дослужився до генерал-лейтенанта, влітку 1917 року створив 1-й Український корпус шляхом українізації 4-го армійського корпусу VII армії Південно-Західного фронту, восени 1917 року був обраний почесним отаманом Вільного козацтва. З приводу своїх основних цілей на посту глави держави Скоропадський писав:<blockquote>''Створити сильний уряд для відновлення, перш за все, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, якого на той час фактично не існувало, і провести дійсно здорові демократичні реформи''<ref>Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917&nbsp;— грудень 1918.&nbsp;— К.; Філадельфія, 1995.&nbsp;— С. 145—146.</ref>.</blockquote>У більшовизмі Скоропадський убачав велику загрозу для країни, так, у своїх «Спогадах» він писав:<blockquote>''Я не сумніваюся, як і не сумнівався раніше, що всякі соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичним, повели б негайно до того, що вся країна в 6 тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоха-більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся би капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м'якотілий, що тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого буде валятись і плазувати той самий народ''<ref name="skoropadskyj">Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917&nbsp;— грудень 1918.&nbsp;— К.; Філадельфія, 1995.&nbsp;— С. 146.</ref>.</blockquote>У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові установи. У Києві була поширена підписана гетьманом «[[Грамота до всього українського народу]]», в якій говорилося про перехід повноважень глави держави до «гетьмана всієї України» П. Скоропадського, перейменування УНР в Українську державу, формування виконавчого органу Української держави&nbsp;— Ради Міністрів, відновлення «Права приватної власності&nbsp;— як фундаменту культури й цивілізації», оголошення свободи купівлі та продажу землі<ref name="ReferenceD">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 208.</ref>. Прерогативи влади гетьмана були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій України». Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував і звільняв склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Таким чином, в Україні на зміну парламентській демократії прийшов авторитарний режим<ref name="ReferenceD" />.
Рядок 187:
Першими указами гетьмана було скасовано чинність законів Центральної Ради і Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади губернських і повітових комісарів, замість яких вводилися посади губернських і повітових старост. До влади на місцях прийшли консервативні сили: землевласники, старі земські діячі, військові. Про цей нюанс досить детально пише і сам Скоропадський в своїх спогадах. Як людині поміркованій йому не подобалися деякі занадто консервативні або занадто праві особистості, залучені до гетьманського уряду. Але в країні був дефіцит кадрів управлінців-держслужбовців, і треба було будувати держапарат з допомогою людей, акі мали відповідні фахові знання. Тому Скоропадський вимушений був йті на певні компроміси, аби досягти поставленої мети створення функціонуючої незалежної держави<ref name="skoropadskyj"/>.
 
Гетьман почав наступ на революційну демократію. Було заборонено проведення з'їзду представників міст, з'їздів УПСР, УСДРП, а також селянського і робітничого з'їздів<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 525—526.</ref>. У травні було зупинено випуск низки революційно-демократичних видань, а ті, що продовжували виходити, потрапили під прес цензури<ref name="ReferenceE">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 212.</ref>.
 
Спершись на землевласницькі та підприємницькі кола, а також праві консервативні політичні сили<ref>Головною соціально-політичною опорою гетьманського режиму були дві потужні групи буржуазії&nbsp;— аграрна і промислово-фінансова, які на політичній сцені були представлені Всеукраїнським союзом земельних власників і Союзом промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства.</ref>, гетьман проводив належну внутрішню політику. Так, гетьманський уряд не визнав того статус-кво в земельних відносинах, який склався навесні 1918 року. Оголосивши відновлення приватної власності, він створив правові підстави для повернення землі та майна поміщикам. 15 травня гетьман запровадив тимчасові правила відшкодування збитків. Замість скасованих [[земельні комітети|земельних комітетів]] Центральної Ради створювалися тимчасові земельні комісії, на які покладалося завдання повернути майно «законним» власникам<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 533.</ref>. 18 травня Ф. Лизогуб видав циркуляр, яким зобов'язав губернських старост оповістити населення про негайне повернення власникам усього відібраного у них рухомого майна. Паралельно з цим уряд гетьмана, який ясно розумів необхідність вирішення фундаментального питання про землю, готовив відповідну аграрну реформу. Вона повинна була розпочатися у зимку 1918—1919&nbsp;рр. Після досліджень стосовно розмірів землеволодіннь, їх характеру, площі земель, що потенційно могли бути передані селянам-біднякам, ефективності методів сільського господарства міністри розпочали розробку конкретних планів<ref name="skoropadskyj"/>. 27 травня гетьман затвердив закон про право на врожай 1918 року, який визнавав право власників землі на озимі посіви 1917 року. Указами Міністерства праці значно обмежувалися функції профспілок, їм заборонялося втручатися в дії адміністрації, що стосуються питань найму та звільнення робітників, фінансування, економічної діяльності. Комплекс заходів був прийнятий для реанімації національної промисловості й торгівлі.
 
Гетьманський уряд доклав чимало зусиль для зміцнення грошової системи. Був створений [[Український державний банк]], а також Державний земельний банк<ref>Дорошенко Д. Історія України 1917—1923&nbsp;рр.&nbsp;— Т. II.&nbsp;— Ужгород, 1930.&nbsp;— С. 275.</ref>.
 
Урядом були зроблені кроки для відродження української культури і духовності. Так, були створені національна нижча початкова школа та національна вища початкова школа. По всій країні було відкрито близько 100 нових українських гімназій. В Києві і Кам'янці-Подільському були відкриті українські державні університети<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 312.</ref>. 20 червня&nbsp;— 11 липня в Києві пройшов Всеукраїнський Церковний Собор, на якому було розглянуто питання про автокефалію української церкви<ref>Дорошенко Д. Історія України 1917—1923&nbsp;рр.&nbsp;— Т. II.&nbsp;— Ужгород, 1930.&nbsp;— С. 326—330.</ref>. У листопаді 1918 року нарешті була відкрита [[Українська Академія Наук]]. Першим президентом УАН став відомий учений [[Володимир Вернадський|В.&nbsp;Вернадський]].
 
Крім того, гетьманський уряд провів судову реформу, розробив і затвердив план організації української армії, зробив спробу відродити козацький стан.
Рядок 215:
{{legend|#FFE17F|[[:uk:Королівство Сербія|Королівство Сербія]]}}
{{legend|#F5AAA5|Радянська [[:uk:Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка|Росія]]}}]]
Після державного перевороту склалася напружена ситуація у сільській місцевості. Контрреволюційні настрої у землевласницьких колах, політика консервативного уряду призвели до масового руху поміщиків за відшкодування завданої їх господарствам під час революції збитків. Цей рух вилився у форму каральних експедицій проти селянства<ref name="ReferenceE"/>. Поміщики або самі створювали власні загони, або зверталися за допомогою до окупаційних військ. Селяни відповідали поміщикам повстаннями. Наприкінці травня розпочалося [[Канізьке повстання|повстання в Єлисаветградському повіті]] Херсонщини. 3 червня ліві есери підняли повстання в Звенигородському та Таращанському повітах Київщини. В середині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Селянське повстання у червні—серпні охопило Лубенський, Старокостянтинівський та Кременецький повіти Волинської губернії, а в середині серпня&nbsp;— значну частину території Подільської губернії, зокрема Могилів-Подільський та Ямпільський повіти<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 364.</ref>. На півдні України восени почали орудувати збройні загони селян під проводом [[Нестор Махно|Н. Махна]].
 
Улітку в країні великого розмаху набрав [[страйк|страйковий рух]]. Попереду цього руху були залізничники, незадоволені наступом на їхні соціальні права, утиском профспілок. Страйк, який 15 липня розпочали робітники і службовці станцій Здолбуново, Сарни, Коростень та Одеського товарного вузла, вже наступного дня підтримали робітники київських головних майстерень. Страйк залізничників охопив близько 200 тисяч робітників і службовців<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 530.</ref>. За прикладом залізничників у боротьбу втягувалися робітники інших галузей, у першу чергу металісти. Тільки в липні—серпні відбулося 11 страйків металістів.
 
У такій ситуації гетьманові Скоропадському довелося шукати компроміс з опозиційно настроєною до влади частиною суспільства. За порадою німців він спробував залучити в уряд представників української демократії. Переговори з демократичними політиками вів Д.&nbsp;Дорошенко. Тривалий час ці переговори були безрезультатними. Гетьмана приваблювала національно-державна частина програми демократичних партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм.
Рядок 234:
Наприкінці жовтня Український національний союз з ініціативи партії хліборобів-демократів призначив на 17 листопада відкриття Національного конгресу, у порядку денному якого опинилися питання міжнародного становища України, легітимності влади гетьмана, економічної політики. Питання про дозвіл проведення конгресу розглянула Рада Міністрів. Голоси в уряді розділилися майже порівну: 7 міністрів (представники Національного союзу) голосували за проведення конгресу, 8 висловилися проти. Тоді 5 міністрів-представників УНС подали в відставку. Гетьман відправив у відставку весь уряд.
 
До середини листопада Центральні держави зазнали поразки у [[Перша світова війна|Першій світовій війні]]. Переможна Антанта не визнавала незалежність України<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— CС. 368.</ref> і активно допомагала Білому рухові. Крихкий компроміс між владою і опозицією в Українській державі був зруйнований. В таких умовах Скоропадський 14 листопада видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Того ж дня гетьман затвердив новий склад уряду на чолі з [[Сергій Гербель|С. Гербелем]].
 
13 листопада на засіданні Українського національного союзу було сформовано [[Директорія Української Народної Республіки|Директорію]] у складі В. Винниченка (голова), [[Симон Петлюра|С. Петлюри]], [[Федір Швець|Ф. Швеця]], [[Андрій Макаренко|А. Макаренка]] та [[Панас Андрієвський|П. Андрієвського]]. На оголошення гетьманом нового державного курсу УНС оголосив про повстання проти влади гетьмана<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 218.</ref>. У Києві з 14 листопада розпочав роботу Український революційний комітет, перед яким стояло завдання об'єднати усі демократичні профспілки, готувати міське повстання. Німецькі війська, які після листопадової революції в Німеччині знаходилися у стані розкладу, за угодою, підписаної 17 листопада між представниками Великої німецької солдатської ради і Директорією, додержувалися нейтралітету у конфлікті. 14 грудня гетьман зрікся влади. Того ж дня до Києва вступили війська Директорії. До середини грудня війська Директорії зайняли всю територію України, крім східного Донбасу та міст Приазов'я.
Рядок 244:
На початку грудня почалася інтервенція військ Антанти. 2 грудня в Одесі з'явився перший французький військовий корабель, а 15 грудня почалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони за підтримки французьких військ вступили в бій з українським гарнізоном в Одесі й змусили його покинути місто. У січні 1919 року війська Антанти вступили до Миколаєва.
 
З інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних границях УНР з'явилися більшовицькі війська. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, які повстали проти гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямках: Ворожба&nbsp;— Суми&nbsp;— Харків і Гомель —Чернігів&nbsp;— Київ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням РНК РРФСР Берестейського мирного договору від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну суверенною державою. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважилися, а діяли через створений в Курську наприкінці листопада 1918 року маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 16 січня Директорія оголосила про стан війни між УНР і РСФРР. На північно-західних границях армія УНР вела бої з військами щойно поставшої польської держави<ref>Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919&nbsp;рр.&nbsp;— Львів, 1998.&nbsp;— С. 311—322.</ref>. На півдні України діяли повстанські частини Н. Махна<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 589.</ref>. Так, наприкінці грудня махновці захопили Катеринослав, через що у перших числах січня військам УНР довелося вибивати повстанців з міста.
 
Становище УНР ускладнювалося втратою боєздатності армії. Так, дивізія отамана Зеленого ([[Данило Терпило|Д. Терпила]]), що стала на радянські позиції, у січні відмовилася виконувати накази вищого командування. Її приклад наслідували підрозділи отамана [[Матвій Григорієв|М. Григорієва]]. Україна занурювалася в анархію, яка виливалася в «отаманщину», єврейські погроми.
Рядок 250:
22 січня в Києві, на Софійській площі, було проголошено [[Акт Злуки|Акт соборності]]&nbsp;— возз'єднання УНР і ЗУНР. Хоч Західноукраїнська Народна Республіка і перетворювалася на Західну область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Представники ЗУНР наполягли на тому, що лише спільні Установчі збори остаточно утвердять закон про форму включення західних земель до складу УНР.
 
23 січня в Києві відкрився [[Трудовий конгрес України|Трудовий конгрес]]. У перший день роботи Конгрес ратифікував акти соборності<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 611.</ref>. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Також Конгрес до наступної своєї сесії наділив Директорію верховною владою в республіці.
 
Тим часом більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України переїхав з РСФРР до Харкова. 6 січня 1919 року своїм декретом він проголосив [[Українська Соціалістична Радянська Республіка|Українську Соціалістичну Радянську Республіку]]. Більшовицькі війська на території Україні просувалися у двох напрямках: на південь через Харків&nbsp;— Донбас і на Київ.
Рядок 258:
==== Орієнтація на Антанту. Продовження війни на декілька фронтів. Перемир'я з Польщею. Внутрішні усобиці ====
 
2 лютого через наступ більшовиків Директорія перебралася до Вінниці. 6 лютого С. Остапенко від імені Директорії домагався визнання Антантою суверенітету України, допомоги в боротьбі з більшовиками та допуску делегації УНР до участі у роботі Паризької мирної конференції. Начальник штабу французьких військ полковник А. Фрейденберг зажадав реорганізації Директорії та уряду, вважаючи їх «більшовицькими». 9 лютого ЦК УСДРП відкликав з уряду та Директорії своїх представників<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 701.</ref>. В. Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії. 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради Народних Міністрів. Її очолив на той час безпартійний [[Сергій Остапенко|С. Остапенко]].
 
Тим часом під впливом більшовицької агітації, спрямованої, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її зрівняльний поділ, в Україні швидко поширювалися прорадянські настрої. Вони охопили й армію УНР. Так, 21 березня у Вапнярці командування Південно-Західного фронту, відрізаного від решти армій УНР, створило революційний комітет, який заявив про свій перехід на радянську платформу. За кілька місяців війни з більшовиками та поляками збройні сили УНР скоротилася з більш 100 тисяч до 30 тисяч бійців.
[[Файл:Simon Petljura.jpg|thumb|200px|left|Симон Петлюра]]
У березні війська Антанти під тиском повстанських частин отамана Григорієва та більшовицьких частин залишили Херсон та Миколаїв, а на початку квітня&nbsp;— Одесу. 9 квітня члени Директорії С. Петлюра і А. Макаренко санкціонували створення нового (знову соціалістичного) уряду УНР на чолі з [[Борис Мартос|Б. Мартосом]]. 12 квітня уряд Мартоса оголосив свою «програмну декларацію». У ній йшлося про те, що суверенному життю українського народу заважають два вороги: «польське панство» та «російське комуністичне більшовицьке військо». Новий уряд УНР закликав усі українські політичні та соціальні сили встати на боротьбу за вільну і незалежну Україну. Призначення Мартоса призвело до протистояння в самій УНР<ref name="ReferenceF">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 225.</ref>. Члени Директорії П. Андрієвський та [[Євген Петрушевич|Є. Петрушевич]] були незадоволені новим урядом. А командувач Волинської групи армії УНР [[Володимир Оскілко|В. Оскілко]], що розділяв погляди Андрієвського, 29 квітня спробував здійснити в УНР державний переворот: заарештувавши членів уряду, він проголосив себе головним отаманом армії УНР. Заколот провалився<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 723.</ref>. 9 травня [[Симон Петлюра|С. Петлюра]] був обраний головою Директорії, а 13 травня на нараді з урядом П. Андрієвський був виведений з її складу. 9 червня в Проскурові отаман [[Петро Болбочан|П. Болбочан]] спробував заволодіти Запорізьким корпусом й з його допомогою здійснити заколот проти Петлюри. На наступний день Болбочан був заарештований, а 28 червня розстріляний.
 
Навесні розгорнувся антикомуністичний рух селян, розлютованих політикою «[[воєнний комунізм|воєнного комунізму]]». У березні антибільшовицьке повстання підняв отаман Зелений. 1 квітня 1919 уряд УРСР оголосив його «поза законом». Через кілька днів більшовики оголосили «поза законом» отаманів Соколовського, Гончара, Орловського. Кількість антикомуністичних виступів селян зростала. У квітні, за даними органів НКВС, їх було більше 90. Спочатку повстання розгорнулися в Київській, Чернігівській та Полтавській губерніях, а згодом охопили всю ту територію України, яку контролювали більшовики. Влітку велике антибільшовицьке повстання підняв Григорієв.
Рядок 270:
20 червня військова делегація УНР на чолі з генералом [[Сергій Дельвіг|С. Дельвігом]] підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про припинення військових дій, встановлення між польською і українською арміями демаркаційної лінії. Директорія отримала можливість зосередити всі збройні сили на більшовицькому фронті.
 
У червні Українська Національна Рада проголосила Є. Петрушевича диктатором ЗОУНР, що викликало негативну реакцію з боку Директорії<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 779.</ref>. 4 липня Директорія видала постанову про створення у складі уряду УНР спеціального Міністерства в справах ЗОУНР, а Є. Петрушевича вивела зі складу Директорії. Зі свого боку, Петрушевич не визнав підписаного делегацією генерала Дельвіга договору про перемир'я з поляками, бо на початку червня [[Галицька армія]] успішно почала Чортківську операцію.
 
У середині червня командування Червоної армії, зміцнивши свої підрозділи в районі Проскурова, зупинило армію УНР й перейшло у контрнаступ. Тоді ж ГА, зазнавши поразки від поляків, відступило на Поділля. Директорія розраховувала на близько 80 тисяч воїнів, з них 45 тисяч припадало на ГА. Після об'єднання армій розгорнувся успішний наступ на більшовиків. У липні Червона армія, яка також вела бої з білими арміями, залишила Проскурів, Нову Ушицю, Вапнярку. На початку серпня українські частини зайняли Жмеринку та Вінницю.
Рядок 297:
11 березня 1920 у Варшаві відновилися українсько-польські переговори, які розпочалися наприкінці 1919 року. 28 квітня було підписано [[Варшавський договір 1920|договір]] між УНР і Польщею, за яким Польща визнавала незалежність України, зобов'язувалася не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими Україні, визнавала за УНР право на територію східніше від границь Речі Посполитої 1772 року<ref name="ReferenceG">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 229.</ref>. Отже, УНР за визнання незалежності довелося заплатити ціною територіальних поступок. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся та сім повітів Волині.
 
Крім політичної конвенції, Варшавський договір містив ще й військову, за якою 25 квітня 1920 об'єднані збройні сили Польщі та УНР перейшли у наступ на Червону армію<ref name="ReferenceG"/>. 6 травня польсько-українські війська оволоділи Києвом. 26 травня було сформовано новий уряд УНР на чолі з [[В'ячеслав Прокопович|В. Прокоповичем]]. На фронті тим часом йшли позиційні бої, бо поляки, діставшись до границь 1772 року, не хотіли продовжувати наступ. Сама армія УНР не мала для цього достатніх сил. Її загальна чисельність ледь сягала 20 тисяч бійців, а зброї і спорядження вистачало лише для половини з них<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 852.</ref>.
 
На початку червня радянське командування перегрупувало й зміцнило свої сили, передислокувавши з Кавказу 1-у Кінну армію С. Будьонного. 13 червня, після прориву будьонівцями фронту 1-ї польської армії, армія УНР розпочала відступ. У вересні відновився наступ польсько-українських військ. Форсувавши в середині місяця Дністер, армія оволоділа територією між Дністром і Збручем. 19 вересня польсько-українські війська захопили Тернопіль, а 27 вересня&nbsp;— Проскурів.
Рядок 324:
11 листопада українські війська змушені були залишити Перемишль. Стратегічний плацдарм цього міста став базою для подальшого наступу польських військ на Львів. В середині листопада румунські війська захопили Північну Буковину. 22 листопада війська ЗУНР під натиском польських військ залишили Львів.
 
Державний секретаріат ЗУНР спочатку переїхав до Тернополя, а згодом&nbsp;— до Станіслава. 1 грудня в Фастові делегація ЗУНР підписала попередній договір про об'єднання ЗУНР з УНР. УНРада 3 січня затвердила Ухвалу про Злуку ЗУНР з УНР<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 606.</ref>, а 4 січня затвердила новий склад уряду на чолі з [[Сидір Голубович|С. Голубовичем]]. 22 січня на Софійській площі в Києві відбувся [[Акт Злуки|акт возз'єднання УНР і ЗУНР]]. Формально ЗУНР увійшла до складу УНР як Західна область УНР. Правда, остаточне об'єднання держав відкладалося до проведення Установчих зборів<ref>Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919&nbsp;рр.&nbsp;— Львів, 1998.&nbsp;— С. 302.</ref>.
 
В середині січня відбувся похід військ ЗУНР на [[Закарпаття]]. 21 січня в Хусті пройшли Всенародні збори угорських українців, які прийняли декларацію про приєднання Закарпаття до соборної України<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— CС. 602.</ref>. На Закарпаття також претендувала визнана Антантою Чехословаччина. 12 січня Антанта дала свою згоду на окупацію Закарпаття чехословацькими військами.
 
У січні в Східну Галичину прибула миротворча місія Антанти на чолі з генералом Ю. Бартелемі. Бартелемі запропонував посередництво у врегулюванні конфлікту зі сторони Паризької мирної конференції. Місія нав'язувала ворогуючим сторонам свою лінію розділення Східної Галичини. 27 лютого в Ходорові відбулася зустріч місії з делегаціями ворогуючих сторін. Переговори проходили за участю члена Директорії С. Петлюри. Петлюра попередив західноукраїнських політиків про формування Ю. Галлером армії у Франції і намагався умовити керівництво ЗУНР (ЗОУНР) піти на певні територіальні поступки для збереження республіки і набуття допомоги Антанти. Але керівництво ЗУНР (ЗОУНР) не погодилося з доводами Петлюри й відкинуло «лінію Бартелемі»<ref>Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919&nbsp;рр.&nbsp;— Львів, 1998.&nbsp;— С. 267—268.</ref>.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_революція_(1917—1921)