|
У [[1943]] році через село проходили підрозділи партизанського з'єднання [[Ковпак Сидір Артемович|Ковпака]].
[[15 липня]] [[1944]] року село та найближчі його околиці були двічі піддані масованому бомбардуванню радянською авіацією., Підпід час яких село зазнало значних руйнувань, зокрема, згоріла українська плебанія, читальня та було зруйновано багато приватних будинків. Загинуло близько ста місцевих мешканців, на оселі котрих впали авіабомби. Підрозділи німецького окупаційного гарнізону, що знаходилися в селі, не постраждали, оскільки вчасно передислокувалися до найближчого лісу. Такою була ціна визволення Білого Каменя радянськими військами.
Визволення населених пунктів Золочівського району розпочалося операцією, що у історичних джерелах отримала назву «Колтівський коридор», що тривала 13-23 липня 1944 року<ref>[http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=7811 Колтівський коридор і дивізія «Галичина»]</ref>,<ref>''Шанковський Л.'' [http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2008/11/blog-post_14.html Бій під Бродами в насвітленні совєтських джерел]</ref> Створений військами 60-ї армії [[Перший Український фронт|1-го Українського фронту]] під командуванням [[Маршал Радянського Союзу|Маршала Радянського Союзу]] [[Конєв Іван Степанович|І. С. Конєва]] так званий «Колтівський коридор», довжиною 20 км та шириною близько 6 км, завдяки якому в прорив почали просуватися частини 3-ї гвардійської а потім і 4-та танкова армія з метою зламати оборону на лінії [[Сасів]] — [[Золочів]]. Перед наступом радянських танків проводяться інтенсивна артилерійська підготовка й авіаційні удари. Протягом п'яти годин було здійснено 2 000 нальотів, у тому числі 1 500 нальотів бомбардувальників.<ref>[http://narodna.pravda.com.ua/nation/49edf4329be0f/ Бродівська битва — велика битва за Україну]</ref> На лінії між селами [[Колтів]], [[Сасів]], [[Хильчиці]], [[Почапи (Золочівський район)|Почапи]], Білий Камінь було замкнуте кільце «[[Бій під Бродами|Бродівського котла]]» та розгромлено 8 німецьких дивізій.
Після жнив 1944 р. року нова радянська влада мобілізувала до війська понад 40 мешканців Білого Каменя, з яких понад 20-ти осіб загинули або пропали безвісти, а з полів війни повернулося лише шестеро білокам'янців.
=== Закінчення війни та діяльність УПА (1944—1953) ===
У [[1957]] році вийшов перший номер безкоштовної газети «Колгоспна правда» — друкованого органу партійної, комсомольської організацій, правління колгоспу «Серп і Молот», Білокамінської сільської Ради народних депутатів, [[Золочівський район (Львівська область)|Золочівського району]] [[Львівська область|Львівської області]].
На той час за колгоспом було закріплено 4007 гектарів землі. У 1957 р роцір. колгоспник заробляв майже 38 коп. на день, а у [[1962]] р. році — 53 коп. та 1,5 кг зерна. Можна сказати відверто, що наймит на фільварку за Польщі заробляв більше, ніж колгоспник у [[1950-ті|1950-х]] роках. Також колгосп мав 2 млини, один з яких у [[1965]] р. році перестав працювати, а також 2 пилорами та власну електростанцію потужністю 85 кВт.
У [[1964]] р. році колгосп очолив Степан Шкарада. Провідною галуззю було тваринництво й тому не дивно, що станом на [[1 січня]] [[1967]] р. року в колгоспі налічувалося 1448 голів [[Велика рогата худоба|великої рогатої худоби]], 847 голів свиней та 223 коня, а прибутки від цієї галузі становили суму близько 270 тисяч карбованців. Колгоспні поля було засаджені кормовим та цукровим буряком, а прибутки від буряківництва становили суму понад 220 тисяч карбованців.
У вересні [[1969]] р. року на загальних зборах сільськогосподарської артілі колгоспу «Серп і Молот» голова колгоспу Степан Шкарада виступив з промовою, у якій вихваляв Радянську владу, здобутки колгоспу, виконання та перевиконання плану, але у виступі нічого не було сказано про середню колгоспну пенсію, що становила суму трошки більшу за 17 карбованців, про неможливість самовільного виїзду з села на заробітки, вже не кажучи про відсутність внутрішніх паспортів у селян. Сім'ї колгоспника надавалася у користування присадибна ділянка площею до 0,5 гектара, котра могла бути використана під будівництво будинків житлового та сільськогосподарського призначення, а також під город або сад. Сім'я колгоспника могла мати лише одну корову з приплодом до одного року і одну голову молодняка [[Велика рогата худоба|ВРХ]] віком до двох років, одну свиноматку з приплодом віком до трьох місяців або двох свиней на відгодівлі, до 10 овець та кіз разом, бджолосім'ї, птицю та кролів, а ось коней не дозволялося тримати.
У [[1960]] р. році до Білого Каменя приїхала працювати агрономом [[Ложовська Зінаїда Яківна|Зинаїда Ложовська]] (дівоче прізвище — Левченко) і вже за десять років своєї діяльності на цій посаді та досягнувши значних успіхів у розвитку рослинництва їй було присвоєно почесне звання Заслуженого агронома України. А стан справ з тваринництвом був набагато гірший. Зинаїда Яківна Ложовська (Левченко) двічі брала участь у з'їздах [[Комуністична партія України|Компартії України]], як кандидат у члени ЦК Компартії України.<ref>''Лозицький B.'' Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918—1991)… — С. 359-362.</ref> [[8 лютого]] [[1973]] року Зинаїду Яківну призначили на посаду голови колгоспу «Серп і Молот», котрий вона очолювала протягом наступних двадцяти шести років.
Тваринництво було першою великою справою, за яку взялася Зинаїда Яківна і вже перших результатів не довелося довго чекати, а саме за рік надої молока збільшилися вдвічі. У [[1975]] р. році завершене будівництво великого тваринницького комплексу із санпропускником, сауною, зубопротезним (стоматологічним) кабінетом, кімнатами для відпочинку та навчання, пральнею, а також збудовано комплекс будівель під тракторну бригаду. Напрямком у розвитку тваринництва було вирощуваня нетелів, тобто продуктивно запліднених телиць, а за деякий час колгосп реалізовував 1000 нетелів на рік. За особливі досягнення в сільському господарстві Зинаїді Яківні Ложовській було присвоєно звання [[Герой Соціалістичної Праці|Героя Соціалістичної праці]], а також була нагороджена орденами [[Орден Леніна|Леніна]] та [[Орден Трудового Червоного Прапора|Трудового Червоного Прапора]].<ref> Білий Камінь / ІМСУ… — С. 347.</ref>
У [[1978]] р. році до колгоспу «Серп і Молот» приєднано колгосп ім. І. Я. Франка (села Жуличі, Почапи) і в результаті чого, площа земельних угідь колгоспу зросла до 5558 гектарів.
Машинно-тракторний парк колгоспу постійно оновлювався і станом на [[1982]] р. рік у розпорядженні господарства булоналічувалося: 42 трактори, 11 [[Зернозбиральний комбайн|зернозбиральних комбайни]], 6 [[Бурякозбиральний комбайн|бурякозбиральних комбайнів]] КС-6<ref>[http://tractor-server.ru/kombajn-ks-6-korneuborochnaya-mashina/ Корнеуборочный комбайн КС-6] {{ref-ru}}</ref> та гичкозбиральних комбайнів БМ-6<ref>[http://agromania.com.ua/botvouborochnaya-mashina-bm-6-sxema-i-regulirovka/ Ботвоуборочная машина БМ-6: схема и регулировка] {{ref-ru}}</ref>, силосні комбайни.<ref>[http://studall.org/all-28735.html Силосо- і кормозбиральні комбайни]</ref>.
У районних змаганнях колгосп «Серп і Молот» завжди був в числі перших за всіма показниками, зокрема, по намолоті зернових культур, надоях і здачі молока, виробництву м'яса та запасах кормів. [[Рентабельність]] господарства була достатньо високою і у 1984 р. склала 39,4 %. Виручка від реалізації власної сільськогосподарської продукції, у 1982 р. становила трохи більше 3-ох млн. карбованців, а за два роки ця сума сягнула 4-охчотирьох млн. карбованців. По цих резутатах господарство неодноразово нагороджувалося різними почесними грамотами, вимпелами та прапорами. Найпередовішою з шести бригад з [[Рільництво|вирощування польових культур]] району була білокамінська рільнича бригада, яку тривалий час очолював Микола Євдокімов, у [[1967]] р. році удостоєний почесного звання [[Герой Соціалістичної Праці|Героя Соціалістичної праці]].
Зростання прибутків господарства дало можливість розгорнути масштабну забудову села. За затвердженим генеральним планом забудови було вирішено знести історичний квартал у центральній частині села, а на його місці побудувати будівлі соціально-побутового, адміністративного та культурно-освітнього призначення. Залишили лише костел та школу, в котрих, після капітального ремонту, відкрилися музей та дитячий садок відповідно. Так, у [[1979]] р. році відкрилася нова триповерхова школа, а за два роки було здано в експлуатацію 12-ти квартирний житловий будинок для персоналу школи, а також адміністративна будівля, у якій розмістилися керівні органи Білокамінської сільської ради, пошта, телеграф та готель. Також в селі відкрився Будинок культури на 600 місць, де згодом з'явилися різні гуртки, колгоспний хор, ВІА «Білотон», театри мініатюр та «Крива люфа», бібліотека.<ref>[http://zolochiv-crb.edukit.lviv.ua/biblioteki-filii/biblioteka-filiya_sela_bilij_kaminj/ Бібліотека-філія села Білий Камінь]</ref> Площу було освітлено електричними ліхтарями, упорядковано пішохідні доріжки і облаштовано газони з квітами, кущами та іншими зеленими насадженнями.
Восени [[1983]] р. року в центрі села відкрився Білокамінський торговий центр з двома великими магазинами (продукти, канцтовари, галантерея, одяг), рестораном, кондитерським цехом і баром та зданий в експлуатацію 12-квартирний житловий будинок для молодих спеціалістів колгоспу. За зразкову забудову та благоустрій підпорядкованої території село було нагороджене Дипломом ВДНГ СРСР.
У [[1986]] р. році відкрито «Будинок побуту», де були розташовані лікарська амбулаторія, аптека, книжковий та господарський («залізний») магазини, а за три роки відкрито лікарню з трьома відділеннями: офтальмологічним, неврологічним та терапевтичним.
==== Сільський побут ====
Відразу по війні відновлено Олеський район у межах [[1940]] р. року та Білий Камінь разом з навколишніми селами увійшов до складу району.
Було утворено Білокамінську сільську раду, яка «оселилася» у колишньому приватному помешканні, яке до війни належало єврею Манделю. Першим сільським головою у [[1944]] р. році став Василь Юркевич, пізніше його змінив Ярослав Киндзельський, а далі за ним — Павло Шершун. Сільські голови змінювалися, а ось секретарем сільської ради тривалий час був Осип Чернецький.
У [[1952]] р. році створено осередок комуністичної партії. Члени новоствореного осередку розпочали свою «боротьбу» зі знесення кам'яних та дерев'яних [[Фігура|фігур]] святих, яких у Білому Камені було вдосталь. Так було знищено фігури святого [[Ян Непомуцький|Яна Непомук]], [[Діва Марія|Діви Марії]], [[Святий Антоній|Святого Антонія]], а зберіглися, завдяки місцевим мешканцям, дерев'яна фігура [[Святий Миколай|Миколая Мирлікійського]], кам'яні фігури [[Діва Марія|Матері Божої]] та [[Йосип з Назарета|Святого Йосифа]].
У [[1955]] р. році до Білокамінської сільської ради було приєднано села [[Бужок (село)|Бужок]], [[Черемошня|Черемошню]], [[Гавареччина|Гавареччину]], а пізніше і [[Розваж (Золочівський район)|Розваж]] з [[Підлисся]]м були також приєднані до Білокамінської сільської ради.
За 18 років, від часу завершення війни, в селі було збудовано 50 нових будинків і станом на [[1 січня]] [[1963]] р. у Білому Камені налічувалося 290 будинків з загальною чисельністю населення — 876 осіб. Старі вулиці отримали нові назви, так в селі з'явилися вулиці з суто радянськими назвами, зокрема, [[Ленін Володимир Ілліч|Леніна]], [[День міжнародної солідарності трудящих|1 Травня]], Беднарського; [[Кухаренко Степан Денисович|Кухаренка]]<ref>[http://vchilka.in.ua/ippopbb/%D0%9F%D1%80%D1%96%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5+%D0%86.+%D0%BF+%D0%B1.+%D0%A0%D1%96%D0%BA+%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6.+%D0%A0%D1%96%D0%B4+%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%8C.+%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0+%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B0+%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8Cb/main.html Прізвище і. п б. Рік народж. Рід занять. Антинаціоналістична злочинна активність]</ref>; [[Піонерський рух|Піонерська]], Зелена, Колгоспна, [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|Радянська]], [[Жовтневий переворот (1917)|Жовтнева]], [[Шашкевич Маркіян Семенович|Шашкевича]], [[Тудор Степан Йосипович|Тудора]]. Село було повністю електрифіковане, встановлено 180 радіоточок («брехунців»).
За часів панської Польщі у Білому Камені не було жодного медичного закладу. У 1946 р. році, на базі польського проборства, відкривається перша медична установа — лікарня на 25 ліжок, який організував Олексій Зеленов, у майбутньому лікар цієї ж лікарні. Тут також відкрився аптечний кіоск. У пологовий будинок було перетворене приватне помешкання доктора [[Свідерський Володимир Ігнатович|Володимира Свідерського]]. Пізніше побудована нова амбулаторія. Тут працювали медики Я. Павлюх, Я. Малкуш, О. Кацай, які по собі залишили добру пам'ять.
У великих будинках, які до того належали місцевим євреям, було відкрито початкову школу та продовольчий магазин. Також запрацювали швейна та шевська майстерні у будинку Кошілів.
Одразу з після поселення у Білий Камінь молоде та старше покоління білокам'янців потяглися до бібліотеки та клубу. В приміщенні колишнього польського Народного Дому у [[1947]] р. році відкрився сільський магазин, закусочна та клуб. В клубі запрацювали гуртки художньої самодіяльності та величезний кінозал на 180 місць. Місцева бібліотека відчинила свої двері у приміщенні сільської ради. Нею, у різні часи, завідували Євстахія Пиняга, Ганна Зайло, Галина Ожибко, а книжковий фонд становив 4710 примірників. В селі працювали щорічні сезонні дитячі ясла та садок.
У [[1953]] р. році при Білокамінській філії поштового зв'язку відкрилася ощадна каса. Заощадження селян, на кінець 1966 року, становили майже 70 тисяч карбованців.
Станом на [[1 січня]] [[1966]] р. року у Білому Камені налічувалося 279 будинків з загальною чисельністю населення — 1062 особи.
У [[1967]] р. році збудовано лазню, а при сільському клубі відкрито «університет здоров'я».
У [[1979]] р. році почалася газифікація села.
=== В Незалежній Україні ===
У березні [[1991]] р. році на референдумі з питань нового союзного договору переважна більшість виборців казала: «Ні!», таким чином українці отримали давно омріяну волю.
Загальна економічна криза у молодій незалежній державі призвела до того, що сільське господарство перестало бути дотаційним, кількість колгоспів почала невпинно зменшуватися.
==== Замок Вишневецьких ====
{{main|Замок у Білому Камені}}
Замок у поселенні Білий Камінь на рівнині біля річки Західний Буг до 1611 р року. заклав каштелян київський, князь [[Вишневецький Юрій|Юрій Корибут Вишневецький]]. Замок був завдовжки — 58 м, а завширшки — 54 м, тобто мав форму квадрату. По кутах стояли чотири восьмикутних вежі — бастіони. Замок мав дві брами, одна з яких була парадною і являла собою портал з двома коринфськими колонами. Після смерті Вишневецького замок і містечко Білий Камінь перейшли до його племінника князя [[Ярема Вишневецький|Яреми Вишневецького]], одного з найбагатших людей тодішньої [[Україна|України]]. Князь Ярема з дружиною Гризельдою із [[Замойські|Замойських]] розбудував замок, перетворивши на одну з найкращих резиденцій у краї.
У ХІХ ст. столітті замок позбавили обороноздатності, розібравши частину мурів. Рештки будівель замку вигоріли 1848 р. року. Власник, очевидно, не мав коштів чи бажання для проведення недешевого відновлення будівель. НаНаприкінці кінецьXIX XIX ст.століття рештки мурів здіймались ще на декілька метрів над землею. Руїни замку були планомірно знищені в часи [[СРСР]]. Тож на місці замку з допомогою бульдозерів облаштували футбольне поле.
==== Фільварок (не зберігся) ====
На початку [[XIX століття]] управління містечком здійснював магістрат, що відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліційними та судовими справами. Відомо, що в першій чверті XIX століття бурмістрами були Ваврик Кіндзельський, Ян Башлядинський, Семко Конашевич, Юзеф Зельманович, війтами — Матвій Базарніцький, Яцко Батюкевич, а райцями — Іван Кмита, Ведько Зельманович. До володінь власника Білого Каменю належали села Бужок, Ушня, Жуличі, Черемошня. На той час будинки господарського призначення були у надто жахливому стані, млини працювали не на повну потужність, продаж деревини не давав значних прибутків. Білий Камінь разом з Бужком входили до складу одного господарства — [[фільварок|фільварку]], Черемошня з Ушнею (без млина) належали до другого фільварку, а Жуличі з ушнянським млином — третього фільварку.
У 1830 р. власником маєтків білокам'янецьких став львівський адвокат Йосиф Маліш. Слід було виводити панський маєток зі страшного застою. В замку вже неможливо було проживати, тому з будівельних матеріалів із розібраних замкових мурів він побудував будинок, який знаходився на південному заході містечка, де вже поруч стояли млини, цукроварня, хліви. Коли житловий будинок був вже готовий, то він був схожий на панський фільварок [[XVII століття|XVII]]–[[XVIII століття|XVIII]] ст. століть та завдяки цьому новозбудована споруда і отримала свою назву.
У [[1830]]–[[1850]] рр. роках в Білому Камені діяла фабрика бурякового цукру, цукерок та [[цикорій|цикорію]]. Для цього Й. Маліш заохочує місцеве населення до вирощування цукрових буряків і те ж саме робить на своїх землях. Для піднесення нового промислу в Галичині Маліш влаштовує теоретичні та практичні курси на тему: «Обсяги фабрикації цукру з цукрових буряків». З часом цукроварню було переобладнано на ґуральню, де займалися виробництвом спирту та горілки. У дворі займалися також варінням пива з власного хмелю, але з часом цей вид промислу став невигідним і не приносив значних прибутків власнику фільварку. На той час також було розвинуте шовківництво.
У [[1870]] р. помираєроку помер Й. Маліш. Його зять Йосиф Панталеон Шнайдер стає спадкоємцем, а відповідно й власником фільварку. БувШнайдер був активною людиною у господарському та громадському житті, членом золочівсько-перемишлянського відділу господарсько-рільничого товариства, що містилось у Львові, не один рік входив до Ради повітової в Золочеві. Йому належали земельні ділянки загальною площею 2148 га, які були в Білому Камені, Ушні, Черемошні, Бужку, Жуличах. Також належало 1230 га лісів в усій окрузі. Маючи багато лісу, він вирішує на території фільварку поставити лісопильню з використанням енергії падаючої води.
Власник місцевого фільварку Йосиф Панталеон Й. Шнайдер був бездітним, за життя (3 жовтня 1893 р. року) склав заповіт, за яким весь його маєток, після смерті власника, має перейти латинському жіночому монашому ордену Сестер Милосердя св. Вінсента де Поля, за умови, що вони влаштують там монастир, сиротинець, шпиталь.
Подальша історія панського фільварку пов'язана з монастирем, діяльністю сестер-шариток.
У селі знаходиться [[костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (Білий Камінь)|костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії]], в якому переплелися риси архітектури ренесансу і бароко.
Через два роки після закінчення будови замку князь [[Вишневецький Юрій|Юрій Корибут Вишневецький]] та його дружина Тереза Чапличівна вирішили заснувати латинську парафію. Зведений ними скромний однонефний костел із спадистим двосхилим дахом, що закінчувався невеликим ліхтарем, датується [[1613]] р. роком. У [[1618]] р. році помер князь Юрій Корибут Вишневецький, не залишивши спадкоємців, тому Білий Камінь перейшов до князя [[Ярема Вишневецький|Яреми-Михайла Вишневецького]] — нащадка старшого брата його батька [[Михайло Вишневецький (козацький гетьман)|Михайла Вишневецького]].
Ярема Вишневецький разом з дружиною Гризельдою Замойською у [[1640]] році збільшили парафію і сприяли в упорядкуванні та вдосконаленні споруди. Парафія була великою, адже до неї належало, крім Білого Каменя, ще шість сіл: Белзець, Черемошня, Почапи, Скварява, Ушня, Жуличі, а пізніше приєднався ще й Бужок. Внаслідок національно-визвольної війни українського народу [[1648]]–[[1657]] рр. роках, а також подальших нападів татар та турків у [[1667]], [[1672]], [[1675]] рр. роках, забудова містечка, в тому числі костел, зазнали значних руйнувань. Тому не дивно, чому польський історик [[Чоловський-Сас Александер|Александер Чоловський]] писав, що костел збудований у [[1700]] році, а наступна реконструкція відбулася у [[1737]] р. році і [[25 жовтня]] (на порталі західного фасаду викарбована ця дата: ''«Anos Dni MDCCXXXVII Dic XXV octobris»'') цього ж року відновлений костел був освячений в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці.
Костел було декоровано в стилі [[бароко]] і він набуває свого сучасного вигляду. У [[1766]] р. році знов був відновлений та розширений: до апсидиз з півночі було прибудовано [[Ризниця|ризницю]]. Очевидно, в цей час подвір'я було оточене цегляною огорожею з двома кутовими дзвіницями, брамою та капличкою-входом в стіні. Отже після реконструкцій XVIII століття костел, побудований Юрієм Корибутом Вишневецьким у 1613 р. році, остаточно втратив свій первісний вигляд.
В середині XVIII століття польський краєзнавець Е. А. Куропатницький у своїй книзі «Geografia albo dokladne opisanie Krolestw Galicyi i Lodomeryi» описує Костел Успіння Пресвятої Богородиці як «чудовий» і «мурований».
У [[1910-ті|1910-х рр.]] роках будівлю було оновлено, інтер'єр прикрашено настінними розписами.
Авторитетний дослідник [[Українське образотворче мистецтво|українського образотворчого мистецтва]] [[Овсійчук Володимир Антонович|Володимир Антонович Овсійчук]], у своїй праці «Українське мистецтво II половини [[XVI століття]] — I половини [[XVII століття]]» зазначає, що костел у Білому Камені має оборонний вигляд. Він пише, що «більшість храмів рубежу XVI—XVII століть були зведені за консервативними схемами [[Ремісник|ремісниками-мулярами]], не обізнаними з новою програмою [[класицизм]]у. В таких спорудах переважає готичний тип костелу — однонефний, з високим дахом, позбавлений продуманої системи декоративних прикрас, але з практично вираженою обороноздатністю. Вони фундувалися заможними верствами, можновладцями, новоприйнятими в лоно католицької церкви на доказ своєї правовірності. Тому, незважаючи на вкраплення скупих ренесансних декоративних оздоб, готичні риси залишаються визначальними в ряді провінційних костелів». До таких, між іншим, автор відносить і костел у Білому Камені. Ось детальний опис костелу.
Костел Успіння у плані хрестоподібний з п'ятигранною [[Апсида|апсидою]]. Фундамент виконано з [[Бутовий камінь|бутового каменю]] з цоколем із тесаних кам'яних блоків. Стіни муровані з цегли з вкрапленнями білокам'яних тесаних блоків. Фасади костелу розчленовані [[пілястра]]ми [[Композитний ордер|композитного ордеру]], а кути бокових гілок на половині висоти відмічені діамантовим [[Руст (архітектура)|рустом]]. Карниз викладено з [[лекальна цегла|лекальної цегли]]. Головний, західний, вхід костелу оздоблений білокам'яним [[портал]]ом та декорований фігурним бароковим [[фронтон]]ом з пружними [[волюта]]ми. Розчленовані маси споруди утворюють динамічну композицію, що завершується ажурною [[Сиґнатурка (вежа)|сигнатуркою]]. В інтер'єрі внутрішній простір має бокові відгалуження — [[Каплиця|каплиці]]. Будівля перекрита системою хрестових і напівциркулярних [[Склепіння|склепінь]]. Апсида костелу має зімкнуте склепіння з розпалубками, що сходяться у центрі. За розділення фасадів інтер'єрів відповідають пілястри [[Тосканський ордер|тосканського ордеру]]. Облямування більшості вікон — цегляне, нескладне за конфігурацією. Двері дерев'яні оздоблені багатою різьбою. Під костелом знаходиться система підвалів та підземних ходів, які, очевидно, сполучали споруду із [[Замок у Білому Камені|замком]].
Щодо латинської парафії Білого Каменя, то в XVII столітті належала до Золочівського деканату, потім — до Бродівського, а з 1830-х рр. років — знов до Золочівського. Крім Білого Каменя, до римо-католицької парафії належало сім сіл, а з [[1930]] року — десять. Починаючи з [[1903]] р. року, в Білому Камені постійно мешкало три польських священики: [[парох]] та його два помічники — [[диякон]] та [[Вікарій|приходський вікарій]] (капелян), останній призначався для каплиці сестер Милосердя. Всі парафіяльні священики мешкали в садибі пресвітера та звідси виїжджали на обслуговування вірних своєї парафії.
У [[1927]] р. році в Білому Камені, на базі садиби пресвітера, створено монастир отців-місіонерів згромадження [[Вінсент де Поль|Святого Вінсента де Поля]] ([[лазаристи]]) і від того часу, три священики, що піклувалися парафією, обиралися серед послушників монастиря, а колишній парох отець Вільгельм Влодарчик, хоч і мешкав у збудованій ним садибі але працював в Ушні.
У [[1934]] р. році Ушня стала окремою парафією, оскільки мала чисельну польську громаду (в двічі більша за своєю чисельністю від білокам'янецької), свій костел, збудований у 1901 р. році та садибу для священика. Парохом ушнянської парафії був молодший брат Вільгельма отець Юзеф Влодарчик. Напередодні початку II Світової війни отець Юзеф Влодарчик виїжджає до Польщі, а його місце займає отець [[Вільгельм Влодарчик]] і протягом [[1939]]–[[1942]] рр. роках працює парохом ушнянської парафії.
[[19 червня]] [[1942]] р. року отець Вільгельм знов очолив парафію у Білому Камені та залишився вірний своїй пастві до кінця своїх днів. За його сприянням у [[1920-ті|1920-х]]-[[1930-ті|1930-х]] рр. роках був збудований костел у [[Скварява|Скваряві]].
Польський релігійний діяч та публіцист отець [[Анчарський Юзеф|Юзеф Анчарський]], у своїй праці «Kronikarskie zapisy z lat cierpień i grozy w Małopolsce Wschodniej 1939—1946», ось як описує отця Вільгельма Влодарчика у лихолітті війни: «Парохом в Білому Камені є старенький отець Вільгельм Влодарчик, моїм батькам давав шлюб, а мене охрестив. Розповідав мені про трафунки, що трапилися за останніх декілька місяців, і про постійний жах смерті, що нависла над ним і людьми. Цей старий священик, вже близький до смерті — є для мене зразком. Він приймає людей, тому що він знає, що вони дійсно його потребують, так дуже, як зрідка, коли в історії народу, вірні потребували священика».
Під час німецької окупації села, у [[1941]]–[[1944]] рр. роках, богослужіння в храмі припиняються, а сам костел і територія навколо нього перетворюється окупантами на склади зброї та боєприпасів.
У [[1944]] р. році [[Українська повстанська армія|УПА]] влаштувало терористичну акцію проти поляків, у результаті якої загинуло близько 30 осіб, як з польських та з мішаних українсько-польських родин. Це стало останнім приводом для еміграції представників місцевої польської громади з теренів [[Східна Галичина|Східної Галичини]]. У [[1944]]–[[1946]] рр. роках поляки стали масово виїжджати на польські етнічні землі. Так з Білого Каменя виїхало 68 польських сімей, а залишилася тут лише 12 сімей, з яких більша частка належала мішаним, польсько-українським сім'ям. Натомість, на місця вибулих прибули виселені з Надсяння (в результаті [[Операція "Вісла"|операції «Вісла»]]) 31 українська родина.
Після закінчення війни 80-літній отець В. Влодарчик добровільно залишився у [[Львівська архідієцезія|Львівській архидієцезії]] зі своєю нечисельною паствою. У [[1947]] р. році костел остаточно закрили та перетворили на колгоспну комору, а садибу пароха, збудовану на кошти прихожан та особисті збереження В. Влодарчика, було відібрано та у 1946 р. році переобладнане під лікарню, котра проіснувала там до [[1989]] року. Отець був змушений оселитися у приватному будинку парафіян: спочатку в будинку Павліковських, а потім в родині Рибаків. Там же в парафіян відправляв Найсвятішу службу Божу та виконував всі обов'язки священика. Важко тепер сказати, чи проводив реєстрацію хрещень та інших [[Таїнство|таїнств]]. Помер В. Влодарчик 19 грудня 1950 р. року у віці 82 років. Траурну церемонію від будинку померлого до місця поховання очолював о. Ян Цеський, парох Золочева.
У повоєнні роки культову споруду перетворили як колгоспну комору, а прилеглу до костелу територію перетворено на склад [[Штучні добрива|міндобрив]] та гаражі.
Лише в [[1963]] р. році костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії отримав статус [[Пам'ятки архітектури Золочівського району (Львівська область)|пам'ятки архітектури]] зпід охоронним номером 430.
[[9 квітня]] [[1975]] р. році обласна комісія констатувала, що технічний стан споруди був жахливим: тиньк на значній площі поверхні стін відшарувався та відлетів, склепіння будівлі впали або пошкоджені, тобто в аварійному стані, віконні цегляні обрамлення пошкоджені, віконне скло повністю відсутнє, дверне полотно вимагає значного ремонту, частина карнизу втрачена, а та, що залишилася, в аварійному стані. У такому ж становищі покрівля, елементи внутрішнього оздоблення цілком втрачені. Реставрацію здійснювала [[Укрзахідпроектреставрація|Львівська міжобласна спеціалізована науково-реставраційна виробнича майстерня]]. В процесі реставрації костелу в [[1977]]–[[1982]] рр. роках під керівництвом архітектора І. Піхурко було розібрано прибудову, відновлено декор, прибито арочні отвори в огорожі, в них вставлено металеві решітки. Та найбільше ремонтно-реставраційних робіт проведено на даху: замінено частину поперечних балок, стінок, відкосів, крокв, повністю замінено всі опорні елементи під дерев'яними конструкціями даху, конструкції [[Сиґнатурка (вежа)|сиґнатурки]] та запроектовано втрачену верхню її частину, поміняно більшу частину покрівельної бляхи. В інтер'єрі сильно знищені розписи було замальовано білим вапном, встановлено парове опалення. Проведено впорядкування території.<ref>Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР... — С. 134.</ref>
Так пам'ятку архітектури було пристосовано до філіалу Львівської картинної галереї. Виставковий зал тут було відкрито наприкінці грудня 1982 р. року. Виступаючи на мітингу з нагоди його відкриття, заступник голови Львівського облвиконкому І. Алаєва, директор [[Львівська національна галерея мистецтв|Львівської картинної галереї]] [[Возницький Борис Григорович|Б. Возницький]], місцева мешканка Галина Бохонко казали про важливість відновлення костелу та створення в ньому музею. Після перерізання червоної стрічки присутні оглянули виставку творів радянських художників, присвячену [[Договір про утворення СРСР|60-літтю утворення СРСР]]. Першими відвідувачами музею стали мешканці Білого Каменя та навколишніх сіл, учні місцевою школи ім. [[Конєв Іван Степанович|І. С. Конєва]]. Експозиція виставкового залу змінювалася чотири рази на рік, а загальна площа експозиції становила 500 м². Завідувала музеєм колишня вчителька О. Куйбіда, а пізніше — Я. Куйбіда.
Згодом Білий Камінь було внесено до туристичного маршруту по історичних, архітектурних та культурних пам'ятках Львівщини. За 14 років існування тут виставкового залу його відвідали багато зарубіжних делегацій та залишили схвальні записи в книзі відгуків. У [[1987]] р. році село відвідав колишній директор Білокамінської школи, доцент Львівського університету А. Кухта, і в книзі відгуків зробив запис: «Хорошу справу зробила Львівська картинна галерея, відкривши філію у славному Білому Камені. Щира подяка правлінню колгоспу та селянам за турботу про популяризацію творів мистецтва серед народу».
А ось які враження залишили учні однієї зі львівських шкіл: «Село і картинна галерея — таке диво на нашій землі. Це її незвищеність, вічність… Ось такі радісні думки будить Білий Камінь. Уклін Вам, люди».
У червні [[1996]] р. році виставковий зал було зачинено. Відтоді споруда ніяк не використовується, тому що римо-католицької громади у Білому Камені немає. Пам'ятка поступово руйнується природою і часом.
==== Монастир згромадження Сестер Милосердя св. Вінсента де Поля (не зберігся) ====
Монастир згромадження [[Дочки милосердя|Сестер Милосердя]] св. [[Вінсент де Поль|Вінсента де Поля]] не мав довгої історії. Власник місцевого фільварку Йосиф Панталеон Шнайдер був бездітним, за життя ([[3 жовтня]] [[1893]] р. року) склав заповіт, за яким весь його маєток після смерті мав перейти латинському жіночому монашому ордену Сестер Милосердя св. Вінсента де Поля за умови облаштування монастиря, сиротинця, [[Госпіталь|шпиталю]].
1893 р. року Й. Шнайдер помер, а [[1899]] р. шариткироку сюди прибули сюди,шаритки та взяли під свою опіку 20 сиріт. Пізніше кількість зросла до 63 дівчат-сиріт, для котрих тут проводилося навчання. Дівчата до 7 років виховувалися безпосередньо в монастирі, старші відвідували місцеву школу. По закінченні школи дівчата мешкали в монастирі, доти, доки не визначилися зі своїм майбутнім: продовжити навчання і стати [[черниця|черницею]] або ж вийти заміж. В останньому випадку монастир давав за своїх вихованок придане.
У [[1901]] р. році при монастирі відкрито шпиталь для убогих, приміщення котрого вміщувало 60 ліжок. При шпиталі функціонувала аптека, де ліки для убогих видавалися безкоштовно. Також в монастирі було відкрито бібліотеку.
Господарки, що була за життя Шнайдера в Білому Камені монахині не занедбали. Усе, що працювало тоді продовжувало працювати й надалі, а саме турбінно-водяний млин, ґуральня, деревообробний цех. Дещо біло віддане в оренду місцевим євреям. Сестри мали великі земельні наділи, багато худоби, для обробки і догляду з ними, використовувалася праця наймитів. Також законниці успадкували всі території, де ще були руїни замку та доглядали за колишнім замковим парком. Управляючим монастирським господарством тривалий час був Вайгерт, будинок котрого знаходився на території фільварку, а всі фінансові справи провадив Людвіг Чеховський — рідний брат директора школи Антонія Чеховського.
Для доповнення до існуючих будівель на території монастиря було побудовано [[Каплиця|каплицю]] для монахинь, котру у [[1903]] р. році освятив єпископ-помічник Йосиф Вебер. В архітектурному плані каплиця була зведена на зразок костелу, але значно менших розмірів. Інтер'єр був розписаний, і всередині вигляд був кращим, ніж у костелі. Підлога була викладена помаранчевою та синьою плиткою. На вежі був вмонтований годинник, що відбивав години та чверті, його бій було чути на все село.
Поруч з каплицею був ритуальний зал, де відспівували своїх, також найбідніших, людей, яких неможливо було ховати з дому, або й таких, що того дому не мали, тобто безпритульних.
У міжвоєнний період в Білому Камені постійно перебувало 13 черниць. Крім шпиталю та сиротинця сестри утримували також і дитячі ясла. У [[1911]] р. році додатково заснували школу для малих господинь, але діяльність школи перервав вибух [[Перша світова війна|першої світової війни]]. Під час бойових дій в монастирі розмістився штаб, а до шпиталю привозили хворих та поранених вояків. Також сестри готували їжу для військ, дислокованих в Білому Камені. Нормалізація настала в період між двома світовими війнами.
В Білому Камені мешканки монастиря користувалися великою повагою серед місцевих мешканців. На свята монашки готували для найбідніших продовольчі подарунки. В монастирі також мешкали дівчата-послушниці, що відбували [[Новіціат|послуху]], тобто певні випробування для вступу в чернечий орден. Черниці вміли прекрасно вишивати, [[гаптування|гаптувати]], шити різні речі. Щороку, влітку при монастирі влаштовували дитячий табір (садок), котрий відвідувало більше пів сотні дітей.
З початком [[Друга світова війна|другої світової війни]], восени [[1939]] р. року, в монастирських стінах було знову влаштовано штаб військової частини, але радянської. Сиротинець та школу закрито, а вихованців розігнано, але декількох дівчат взяли на виховання місцеві мешканці. Законницям було виділено одне крило будівлі з невеликою кількістю кімнат та кухнею. Все решта, в тому числі землі та господарку було відібрано, тобто вони залишилися без засобів для існування та й самі стали прохачами. Місцеві мешканці, як представники польської, української чи єврейської громад Білого Каменя, не були байдужими до них, оскільки пам'ятали про їх недавню доброчинність, допомагали, як і чим могли.
Під час наступу радянських військ, влітку [[1944]] р. року, будівля монастиря постраждала від частих бомбардувань авіації наступаючої армії, але ще була придатною для проживання в ній. Знову приміщення зайняли радянські війська і [[22 червня]] 1944 р. року примусили законниць покинути монастир. Цього ж року черниці, що залишалися в Білому Камені, були вимушені виїхати до Польщі.
У [[1947]] р. році упівці вимушені були підпалити будівлю, щоби викурити звідти військовий гарнізон, який там перебував та використовувався для боротьби з загонами [[Українська повстанська армія|УПА]]. Те, що залишилося від колишнього фільварку, розібрали місцеві мешканці для власних потреб. Така ж сама доля спіткала і саму каплицю, яка простояла там понад 40 років.
В наш час про велич панського фільварку нагадують фундаментні рештки млина, 2 вцілілих каштани.
Ще при заснуванні монастиря, на місцевому цвинтарі монахиням було відведено ділянку для поховань. Обгорожена була ділянка низенькою залізобетонною огорожею, а всередині неї було встановлено постать Божої Матері на кургані з каменю, заввишки два метри. Але за весь час існування монастиря лише дві законниці були поховані у білокам'янецькій землі. На цій же ділянці у [[1950]] р. році було поховано останнього польського священика Вільгельма Влодарчика.
==== Церква Святої Трійці ====
|
