Краєзнавство в Україні: відмінності між версіями

[перевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
Рядок 133:
Через це почали формуватися два табори краєзнавців: з одного боку, історики-марксисти та аматори, що оволодівали основами історичних знань за новою методологією, а з іншого — наукова інтелігенція. Другий табір вважався «антисоціалістичним» і «шкідницьким», через що постійно переслідувався [[СРСР|радянською]] владою. Гостро стояло питання щодо тем досліджень. Воно широко обговорювалося на конференціях, у краєзнавчих об'єднаннях і періодиці.
 
Місце, яке радянська історія відвела робітничому класу, призвело до необхідносінеобхідності вивчення історії міст та навіть окремих підприємств. Головними його напрямками стали:
* історія виникнення і розвитку;
* значення у загальному процессіпроцесі заселення та освоєння краю;
* місце в регіональному розвитку.
 
Рядок 146:
Актуальними були і дослідження історії революційної боротьби в певних регіонах, в основному сільських, бо попередні етнографічні дослідження не задовольняли нові вимоги, оскільки політичною необхідністю було визначити процеси соціалістичної кооперації. Тому вже з кінця [[1920-ті|1920-х]] років з'являються перші матеріали з історії окремих [[колгосп|колективних господарств]], де описується ліквідація соціально-класового розшарування і повністю замовчуються методи примусової колективізації та утиски інтересів селян.
 
Організація краєзнавчих досліджень цього періоду мала суттєві недоліки. Серйозно відчувався брак нових наукових кадрів, особливо в регіонах, оскільки старше покоління поступово відходило від роботи, а молодих, які б прийшли на їх місце, не було досить довго. Це призвело до того, що дослідженнями в УкраїнїУкраїні стали займатися дослідники з інших [[СРСР|радянських]] республік, причому навіть не узгоджуючи свої дії з українськими організаціями. Внаслідок цього частина досліджень не потрапляли у поле зору українських науковців і залишалися невідомими широкомшироким колам населення. Крім того, був помітний цілковитий брак грошових дотацій. Крайові музеї зі значним науковим потенціалом ([[Полтавський краєзнавчий музей|Полтавський]], [[Дніпропетровський_історичний_музей|Катеринославський]] та ін.) взагалі не мали грошей на дослідження, а такі найбільші музеї як [[Чернігівський державний історичний музей|Чернігівський]] і [[Національний музей історії України|Київський]] проводили лише не більше кількох експедиційних виїздів на рік.
 
Широко поставало питання відсутності спеціальної літератури. Виходило мало періодики, нова монографічна література лише починала з'являтися, оскільки більшість з них видавалися відомими вченими на іноземних мовах за кордоном, а в [[СРСР]] були відомі лише в неповних та недосконалих перекладах.<ref>Десять лет советской науки: Сб. ст. / Под общ. ред. Петрова Ф. Н.&nbsp;— М.-Л.: Госиздат, 1927.&nbsp;— С.433.</ref> Досвід досліджень накопичувався потроху, повільно. Робота на місцях була організована ще слабко та епізодично.