Звичай: відмінності між версіями

Правова традиція та звичаєві норми є невід'ємними елементами етнонаціональної культури. [[Звичаєве право]] (звичаєве — це стосовне до звичаю) — сукупність звичаїв, які стали нормами права.

На українських землях звичай відігравав значну роль упродовж усього дорадянського періоду. З найдавніших часів відомі договори Русі із Візантією (911, 944, 971 рр.), що грунтувалися на «законі руському» (неписаному [[Звичаєве право|звичаєвому праві]] [[Київська Русь|Київської Русі]]), нормативно закріплювали стародавні звичаї у сфері цивільного права, а саме: майнові правовідносини між членами сім'ї, звичаї [[спадкування]], торгівельні звичаї тощо. [[Руська правда]] — визначна збірка права Київської Русі ХІ–ХІІ ст., так само грунтувалася на звичаєвому праві. У часи панування на українських землях литовської та польської влади, у ХVІ – ХV ст., давньоруське звичаєве право залишалося основним джерелом регулювання суспільних відносин. [[Козаки]] Запорозької Січі всі свої правовідносини грунтували виключно на звичаєвому праві, яке називали «козацьким правом» або «вольностями». Радянська правова доктрина заперечувала можливість застосування звичаєвого як джерела правового регулювання суспільних відносин, допускаючи його використання лише у міжнародному праві.<ref> Толкачова Н.Є. Правовий звичай, узвичаєність, звичай ділового обороту – форми права сучасної України: проблеми застосування / Н.Є. Толкачова // Соціологія права. – 2011. – № 2. – Доступ: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/socpr/2011_2/Tolkachova.pdf</ref> Після набрання Україною незалежності, у процесі глибинного реформування всіх галузей права звичаєве право знову набуває все більшого значення у національній системі права.