Відкрити головне меню

Зміни

м
вікіфікація
| combatant1 = {{USA48}}
| combatant2 = {{flagicon|Japan|alt}} [[Японія]]
| commander1 = {{flagicon|United States|1912}} [[Честер Німіц]]<br />{{flagicon|United States|1912}} [[Голланд Сміт]]
| commander2 = {{flagicon|Japan|alt}} [[Койсо Абе]]<br />{{flagicon|Japan|alt}} [[Канемітсу]]
|strength1= 22,000 чоловік на початок операції
|strength2=
|casualties2= 17,000 загиблих,<br />141 полонених
|casualties1= 3,300 загиблих,<br />4,800 поранених.<br />Всього -&nbsp;— 8,100
}}
{{Театри військових дій Другої світової війни}}
Всупереч побоюванням [[австралійці]]в, а також тому, що сили [[Антигітлерівська коаліція|союзників]] на півдні вже вели бої з відступаючим супротивником, начальники штабів запропонували продовжувати наступ в напрямку Нова Гвінея&nbsp;— Мінданао, вважаючи його допоміжним по відношенню до наступу через Тихий океан.
 
У січні 1943 року адмірал [[Ернест Кінг]] виклав ідею про новий напрямок наступу на конференції в [[Касабланка|Касабланці]]. Британські військові керівники запротестували, вважаючи, що такий великий наступ на Японію може зменшити розмах операцій на [[Західноєвропейський театр воєнних дій Другої світової війни|Європейському театрі]], який був і залишається найважливішим. Однак генералу [[Джордж Маршалл|Джорджу Маршаллу]] вдалося домовитися з [[англійці|англійцями]], запевнивши їх, що новий наступ на Тихому океані додаткових сил і засобів не потребуватиме. Після цього комітет начальників штабів розробив «Стратегічний план розгрому Японії», який був схвалений об'єднаним англо-американським комітетом начальників штабів на конференції у [[Вашингтон]]і в травні 1943 року. Спочатку цей план передбачав участь англійських і китайських сил, однак остаточний стратегічний план на 1943–19441943—1944 роки передбачав лише наступне:
 
# силам північної частини Тихого океану вигнати японців з [[Алеутські острови|Алеутських островів]];
 
Рухливі загони служби тилу, що складалися з плавучих баз, майстерень і доків, дозволяли постачати бойові кораблі всім необхідним і виробляти в морі або поблизу острівних баз ремонт всіх кораблів, за винятком тих, які мали важкі пошкодження і вимагали заводського ремонту. У міру просування сил флоту на захід рухливі загони служби тилу переходили в інші придатні для базування місця і організовували там нові передові бази в безпосередній близькості від зон бойових дій.
 
В подальшому вхід кораблів у передові бази авіаносного оперативного з'єднання ставав все більш рідкісним явищем, так як їх запаси поповнювалися в морі спеціально створеними групами поповнення запасів (танкери, транспортери і охорона). До кінця війни встановився порядок, при якому одна авіаносна оперативна група йшла з району бойових дій на добу в точку рандеву(обумовлене місце зустрічі кораблів, що плавають нарізно) з групою поповнення запасів, у той час як інша продовжувала вести бойові дії.
 
Для плановиків штабу, зваживши всі «за» і «проти», стало очевидним, що сили в центральній частині Тихого океану ще слабкі і не мають достатнього досвіду, щоб захопити Маршаллові острови в 1943 році. Хоча 5-й флот США швидко збільшувався і ставав все потужнішим, він був ще далекий від того, який був потрібний для наступу. Враховуючи все це, штаби в Вашингтоні і Перл-Гарборі прийшли до висновку, що захоплення. Маршаллових островів, подібно операції проти Рабаула, потрібно проводити поступово, крок за кроком, що дозволить використовувати авіацію берегового базування для надійної розвідки і для підтримки дій авіаносної авіації.
 
В середині червня 1943 [[Честер Німіц|Ч.Німіц]] отримав директиву комітету начальників штабів приступити до підготовки операції проти островів Гілберта.
 
== Початок компанії в центрі Тихого океану ==
Влітку 1943 &nbsp;р. відбувся наступ на північну оборонну лінію океанської фортеці японців -&nbsp;— [[острів Вейк]], щодо якого військові сили США почали серію підготовчих дій. 24 і 27 липня літаки з авіаносців здійснили нальоти на острів Вейк, а [[31 серпня]] -&nbsp;— на острів Маркус, важливу японську повітряну базу, що служила перевалочним пунктом на лінії постачання японських підмандатних островів на ключові пункти в групі Маршаллових островів. Острів [[Бейкер (острів)|Бейкера]] в групі островів [[Острови Фенікс|Фенікс]], острови Нуку, Фета та [[Нанумеа]] в групі островів Елліс (колишня назва островів [[Тувалу]]) були зайняті на початку вересня. 4 і 6 жовтня острів [[Вейк (острів)|Вейк]] знову піддався сильному бомбардуванню.
 
=== Захоплення островів Гілберта ===
На першому етапі кампанії передбачалася висадка на острів Макін, на атоли Тарава (Бетіо) і атол Абемама в групі островів Гілберта. Десанти успішно висадилися на перших двох островах 1 листопада, а на третій в наступний день. Макін був узятий 23 листопада, Тарава -&nbsp;— 24 листопада, десант, що висадився на Абемаме, не зустрів опору.
 
Для захоплення атолу Макін з [[Перл-Гарбор]]у підійшла північна ударна група, що доставила посилений піхотний полк 27-ї піхотної дивізії. Решта кораблів 5-го з'єднання десантних сил Тернера, що входили в південну ударну групу, взяли в Веллінгтоні (Нова Зеландія) 2-ю дивізію морської піхоти і попрямували для захоплення атолу Тарава. Рота морської піхоти, доставлена ​​[[Підводний човен|підводним човном]] «Наутілус», провела розвідку слабо оборонного атолу Абемама, який треба було атакувати після захоплення атолів Макін і [[Південна Тарава|Тарава]]. Захоплення островів Гілберта, як і всі інші операції в центральній частині Тихого океану, здійснювалося виключно американськими силами.
Чотири групи швидкохідного авіаносного оперативного з'єднання вийшли (дві&nbsp;— з Перл-Гарбора, дві&nbsp;— з південної частини Тихого океану), щоб зайняти позиції для підтримки і прикриття десантних сил. У той час як авіаносні групи вже знаходилися недалеко від островів Гілберта та інших укріплених пунктів противника, північна і південна десантні групи зустрілися в морі і паралельними курсами попрямували на Макін і Тарава з розрахунком одночасно висадити війська вранці 20 листопада 1943 року.
 
Японська авіація при обороні Рабаула була ослаблена настільки, що американські авіаносці опинилися в стані прикрити операцію по захопленню островів Гілберта від всіх повітряних атак. Під час боїв за атол Макін над ним не з'явився жоден японський літак, а дві незначні атаки японських літаків проти Тарава були малоефективними. Єдиний потужний повітряний наліт протягом шести днів бойових дій було розпочато 16-ма японськими торпедоносцями з Маршаллових островів. Увечері 20 листопада ці літаки завдали удару по південній авіаносній групі адмірала Монтгомері, що знаходилася в цей час в 30 милях на захід від Тарава. 11 японських літаків було збито. Одному літаку вдалося скинути [[Торпеда|торпеду]], яка потрапила в легкий авіаносець «Індепенденс». Підвал, котельне відділення, а пізніше і машинне відділення корабля були затоплені, «Індепенденс» пішов на Фанафуті, а після аварійного ремонту своїм ходом дійшов до [[Перл-Гарбор]]а. Увечері 25 листопада, отримавши підкріплення з островів [[Чуук|Трук]], японська авіація атакувала безрезультатно у атолу Макін північну ударну групу Тернера і північну авіаносну групу контр-адмірала [[Артур Редфорд|А.Редфорда]]. Під час іншої атаки ввечері наступного дня супротивник відчув атаку, коли вперше проти нього було направлено три патрульні винищувача, оснащених радіолокаторами. Таким чином, під час атак 25-26 листопада супротивнику не вдалося добитися жодного влучання в американські кораблі.
 
В операції по захопленню островів Гілберта найбільшу цікавість становлять дії проти атолу Тарава, бо тут ціною важких втрат американці навчилися вести десантні операції, що дозволило їм висаджувати десанти в сильно укріплених місцях під час наступу через [[Тихий океан]].
 
Основним об'єктом атаки ударної групи контр-адмірала Хілла був вузький, довжиною 2 милі, сильно укріплений острів Бетіо. На ньому знаходилося близько 2600 чоловік добре підготовленої японської морської піхоти, 1000 японських і корейських 1200 робітників. Оскільки певна частина будівельних підрозділів була навчена і озброєна для бою, слід вважати, що на острові знаходилося близько 3000 бійців. Для висадки була призначена посилена 2-а дивізія морської піхоти, що налічує близько 16000 осіб, з яких більшість було ветеранами [[Гуадалканал|Гуадалканалу]]у. Один посилений полк виділявся в резерв, який передбачалося використовувати на Макін або Тараву, залежно від обставин. Дві бойові групи були призначені для висадки на атол Тарава. З них три десантних батальйони становили ударну групу першого ешелону, а інші три являли другий ешелон, який перебував в полковому і дивізійному резерві. Кожен десантний загін мав близько 900 піхотинців.
 
Американське командування, вивчивши дані розвідки, вирішило щоб уникнути неприпустимих втрат і підтримки високих темпів наступу зруйнувати всі оборонні споруди раніше, ніж почнеться висадка військ. Досвідчені в цій справі офіцери не розраховували на ефективність бомбардування острова літаками В-24 протягом тижня перед висадкою або нальотів авіації авіаносного оперативного з'єднання напередодні висадки. Всі свої надії вони покладали на артилерійський вогонь трьох старих лінійних кораблів і п'яти крейсерів з близьких дистанцій безпосередньо перед висадкою.
 
{{Цитата|''Низький рівень води затримував десантні засоби, але в той же час завдяки йому з'явилася піщана смуга, на якій морська піхота могла збиратися під прикриттям дерев'яної стіни на березі. На правому фланзі висадки морська піхота швидко захопила північно-західний край острова. На лівофланговій ділянці був прорив в стіні за 200 м на схід від пірса, далеко виступаючого в лагуну. Через цей прорив пройшли два транспортера і 50 морських піхотинців. За ними пішли інші і, незважаючи на сильний фланговий вогонь, розширили свої позиції на південь і захід.''}}
 
З 5000 американців, яким вдалося досягти берега острова Бетіо до настання темряви 20 листопада, близько однієї третини були поранені або вбиті. До настання темряви більшість солдатів морської піхоти, яким вдалося висадитися неподалік від укріплених позицій японців, була або вбита, або притиснута вогнем до берега. Однак майже половина західного берега була вже в руках американців, які пробилися на 150 &nbsp;м в глиб острова. На середній ділянці висадки морська піхота зайняла плацдарм 300 &nbsp;м завдовжки і 500 &nbsp;м завширшки. Контратака противника, яку чекали вночі, так і не пішла, очевидно тому, що противник не зміг встановити зв'язок між окремими підрозділами своїх військ. Вночі противник готував снайперів для стрільби з укриттів на наступний день, вони займали відповідні для цього позиції на березі або вбрід добиралися до підбитих танків і плавучих гусеничних транспортерів на рифах. Весь цей час рівень води залишався низьким, і десантні судна як і раніше не могли пройти рифи, але залишилися в строю плавучі транспортери, які перевозили легку артилерію, в той час як частина танків своїм ходом добиралася до берега.
 
Вдень 21 листопада заявки на підтримку авіаносної авіацією і артилерійськими кораблями виконувалися більш точно. На правому фланзі висадки вогонь есмінця, коректований із берега, був настільки точним, що наступаючі частини могли просуватися вздовж усього західного берега острова Бетіо, не зустрічаючи великого опору. На цій ділянці берега висадився батальйон з корпусного резерву. На кінець дня позиції у пірса також були розширені у південному напрямку. 22 листопада на західний берег висадився другий резервний батальйон.
 
У ніч на 23 листопада японці, які були відтиснуті до вузької частини острова, тричі переходили в контратаку. При цьому вони понесли такі важкі втрати, що на наступний день американська морська піхота змогла успішно просунутися до східного краю острова. До того часу всі японські позиції були остаточно подавлені наполегливим наступом з усіх сторін, включаючи фронтальний наступ піхоти з артилерією з боку берега. З 18 300 американців морської піхоти і флоту, що брали участь у занятті атолу Тарава, було виведено з ладу понад 3000 чоловік. З них більше 1000 було вбито.
 
Ціною великих втрат протягом всього декількох днів було завойоване панування над величезною зоною. Втрати, яких зазнали американці під час швидкого захоплення островів Гілберта, не були такими великими, як при шестимісячної кампанії на Гуадалканалі, зате досягнуті результати виявилися майже рівноцінними, С захопленням островів Гілберта усувалася небезпека, яка загрожувала американським морським шляхам з південної, південно-західної і центральної частин Тихого океану, і забезпечувалося створення баз для подальшого наступу на Маршаллові острови.
 
=== Вторгнення на Маршаллові острови ===
 
==== Підготовка ====
Операція за [[Маршаллові острови]] планувалася ще до захоплення островів Гілберта. За попереднім планом [[адмірал]]а [[Честер Німіц|Німіца]], розробленому в середині [[жовтень|жовтня]] [[1943]] року, передбачався одночасний наступ на атоли Малоелап і Вотье&nbsp;— дві найближчі до [[Перл-Гарбор]]у японські бази на Маршаллових островах&nbsp;— і на атол [[Кваджалейн]] в центрі архіпелагу, на якому знаходився штаб японських сил цього району.
 
==== Захоплення атолу Кваджалейн ====
30 січня північне ударне з'єднання під командуванням контр-адмірала Коноллі і південне ударне з'єднання під безпосереднім командуванням адмірала Тернера підійшли до атолу Кваджалейн, щоб корабельна артилерія і літаки з ескортних авіаносців взяли участь в інтенсивній триденній підготовці до висадки десанту. Вивчення флотом досвіду, отриманого при захопленні атолу Тарава, принесло свої плоди. Перші об'єкти в цій кампанії Рой і Намур, два острови в північній частині лагуни, пов'язані між собою дамбою, а також острів Кваджалейн (в 44 милях на південь) були піддані інтенсивному бомбардуванню з повітря і обстрілу з моря. Літаки пікірували на цілі і вражали їх з великою точністю. Артилерійські кораблі вели обстріл з різних дистанцій, використовуючи різні снаряди -&nbsp;— від осколково-фугасних до бронебійних залежно від характеру цілей.
 
'''Ось як генерал Річардсон пише про ці військові операції:'''
Есмінці протягом всієї ночі вели вогонь, щоб придушити опір противника. 1 лютого незабаром після світанку почалася бомбардування оборонних споруд перед висадкою. Корабельні гармати обстрілювали острова Рой, Намур і Кваджелейн з близьких дистанцій, а артилерія з сусідніх, вже зайнятих островів вела поздовжній вогонь. Літаки В-24 з аеродромів на островах Гілберта скидали важкі бомби на острів Кваджалейн. Координація всіх дій зі знищення оборонних споруд та керівництво всіма фазами десантної операції здійснювалися з флагманських кораблів десантних сил, на яких знаходилися командири різних з'єднань і груп зі своїми штабами.
 
Не вистачало плаваючих транспортерів для перекидання частин десанту через рифи, але наявні були тепер броньовані і озброєні кулеметами. У південному ударному з'єднанні крім транспортерів були ще армійські плаваючі машини, які використовувалися для постачання десантних частин. Плаваючі транспортери доставлялися на вихідні позиції танкодесантними кораблями. Тут вони повністю завантажувалися і йшли до берега своїм ходом. Перші хвилі десанту супроводжувалися плаваючими танками і піхотно-десантними кораблями, озброєними ракетними установками та 20-мм і 40-мм гарматами. Льотчики-спостерігачі повинні були скидати парашутні освітлювальні ракети, щоб сигналізувати флоту, коли перші кидки десанту будуть перебувати за 500 &nbsp;м від берега. Такі були нові десантні засоби і тактичні прийоми, які з'явилися після уроків, отриманих в операції по захопленню атолу Тарава.
 
Незважаючи на інтенсивне бомбардування і обстріл берега перед висадкою, в результаті якої майже всі постійні оборонні споруди виявилися зруйнованими, а більше половини захисників було вбито, висадка на острови Рой і Намур пройшла невдало через безладдя та недотримання планової таблиці. Частково це сталося через сильні хвилі всередині лагуни, з якої наступала північна група. Проте головною причиною стала недостатня досвідченість військ і моряків, які забезпечували доставку десанту на вихідні позиції.
 
Для висадки призначили щойно сформовану 4-ю дивізію морської піхоти. Вона прибула в район Маршаллових островів прямо зі Сполучених Штатів, не маючи можливості пройти необхідне тренування в десантних навчаннях. Безладдя почалося 31 січня, коли одна з трьох полкових бойових груп займала сусідні з основними об'єктами острова. Плаваючі транспортери, що брали участь в цих операціях, за планом повинні були повернутися до своїх танкодесантних кораблям для заправки паливом і прийняти на борт війська, призначені для висадки на Намур. В 09:00 1 лютого танкодесантні кораблі не виявили своїх транспортерів, і висадочні судна не прибули вчасно в призначений район, збору -&nbsp;— на південь від вихідного рубежу. Навіть більші танкодесантні кораблі, що доставляли групи десанту для висадки на острів Рой, через хвилі не могли прибути в район збору вчасно, а прибувши туди, зустрілися з новими труднощами спуску плаваючих транспортерів з верхньої палуби своїх кораблів.
Після неодноразового перенесення термінів висадки контрольний есмінець, що стояв на вихідних позиціях, дав сигнал першій хвилі десанту почати рух, хоча багато транспортерів ще не зайняли своїх місць. Попереду рухалися озброєні ракетами десантні кораблі. Вони вели вогонь по берегу. За ними йшли плаваючі танки, потім дві хвилі піхоти на плаваючих транспортерах і дві хвилі танків на десантних кораблях. Після того як лінійні кораблі і [[крейсер]]и, що знаходилися поза лагуною, перенесли вогонь на об'єкти в глибині острова, есмінці, розташовані ближче, все ще продовжували обстрілювати берег, поки це не стало становити небезпеку для морської піхоти, що проводила висодку на острів.
 
Американці при захопленні північних островів атолу [[Кваджалейн]] втратили 196 чоловік убитими і близько 550 пораненими. З 345 японських солдатів і 3200 чоловік персоналу, який перебував до початку обстрілу на островах атолу Кваджалейн, майже всі були вбиті (за винятком 40 корейських робітників і 51 японця, які були взяті в полон).
 
На противагу безладній атаці островів Рой і Намур висадка на острів Кваджелейн пройшла успішно. Спокійне море в цьому районі певною мірою полегшило висадку, але успіху операції насамперед сприяла наполеглива тренування десантних військ. Зайнявши місце захід вихідного рубежу, танкодесантні кораблі вивантажили плаваючі транспортери з військами. Перевізні-доки спустили на воду десантні катери, а військові транспорти завантажили на десантні катери війська, призначені для підтримки наступу десанту, В першій хвилі йшли три піхотні-десантних катери, які обстріляли місце висадки своїми 40-мм гарматами і ракетами. Кораблі управління, що стояли на флангах вихідного рубежу, пропустили перші хвилі через контрольну лінію точно в 09:00. За першою хвилею, в яку входило 16 плаваючих транспортерів, 16 плаваючих танків і два контрольних десантні кораблі (для дотримання схеми), слідували три наступні хвилі, дотримуючись чотирихвилинного інтервалу. Вся ця процесія рухалася зі швидкістю 5 вузлів. Коли десантні кораблі підійшли до берега, лінійні кораблі і крейсери перенесли вогонь на об'єкти в глибині острова, в той час як есмінці до останнього моменту продовжували обстрілювати місця висадки. Коли перша хвиля десанту перебувала за 200 &nbsp;м від берега, озброєні десантні кораблі відійшли в сторону, перебуваючи в готовності відкрити вогонь на вимогу. Перша хвиля досягла берега точно в намічений час -&nbsp;— о 09:30. Поки плаваючі транспортери розвантажували війська і поверталися назад, щоб перевезти через [[риф]]и війська, що залишилися на десантних кораблях, бронеамфібіі продовжували просуватися в глиб острова, щоб забезпечити прикриття місця висадки. Протягом 12 хвилин на берег висадилися 1200 чоловік. Вони відразу ж стали готуватися до просування вперед. Противник вів слабкий вогонь зі стрілецької зброї, але втрат серед військ десанту не було, До кінця дня 2 лютого на острів Кваджелейн висадилося 11 000 солдатів. У порівнянні з морською піхотою, що діяла на північних островах атолу, тут війська просувалися повільніше з наступних причин: їм протистояли більші сили противника, для вибору місця висадки десанту довелося пройти вздовж усього острова і висаджуватися на вузькій ділянці, який противник міг боронити порівняно невеликими силами, десант, що висадився застосовував піхотну тактику часів Першої світової війни, для якої була характерна позиційна боротьба. Після повільного триденного просування за підтримки артилерії і авіації наступаючі частини відтіснили противника, кілька сотень залишилися в живих японців на північному краю острова і приступили до остаточного їх розгрому. У другій половині дня 4 лютого організований опір противника припинився.
 
Втрати американців на Кваджелейн і прилеглих до нього островах склали 177 осіб убитими і близько 1000 пораненими. Гарнізон противника, що мав піхотні війська чисельністю 1800 чоловік і 3200 чоловік персоналу, був повністю знищений, за винятком 125 крейсерських робітників і 49 взятих у полон японських солдатів. Кораблі надавали підтримку десанту протягом усіх чотирьох днів операції. Жоден корабель не отримав серйозних пошкоджень.
Тим часом в Японії посилено готували льотчиків. Як тільки екіпажі для літаків берегового базування закінчували курс навчання, їм давали літаки і переганяли їх на південь, на аеродроми, розташовані у внутрішній зоні японського оборонного рубежу, і на такі бази, як Трук в групі [[Каролінські острови|Каролінських островів]]. Японці почали зміцнювати нову оборонну зону, щоб знищити будь-які сили, які спробують наблизитися до неї. До середини лютого 1944 року на островах Трук перебувало вже 365 літаків, а 200 були готові до перельоту з Японії на Маріанські острови.
 
Такою була обстановка, коли 58-е оперативне з'єднання під командуванням адмірала Мітчера вийшло з острова Маджуро, а призначені для захоплення [[Еніветок]] [[десант]]ні сили -&nbsp;— з острова [[Кваджалейн]]. Всі сили рухалися до атол Еніветок. Одна авіаносна група залишилася в цьому районі, щоб підтримати висадку десанту, інші три продовжували рухатися на південний захід, до острова Трук.
 
17 лютого літаки Мітчера завдали кілька ударів по островам Трук, а в цей час адмірал Спрюенс з авіаносцями «Айова» і «Нью-Джерсі», двома важкими крейсерами і чотирма есмінцями ходив навколо островів, щоб знищити будь-які кораблі супротивника, які спробують вислизнути через проходи в рифах. Для перехоплення кораблів, яким вдасться втекти від літаків Мітчера і гармат адмірала Спрюенса, [[Честер Німіц|Німіц]] послав в цей район 10 підводних човнів. Протягом ночі на 18 лютого авіаносна авіація атакувала кораблі в лагуні Трук, використовуючи вдосконалений радіолокатор. На світанку, коли авіаносці вже відходили, вони виробили останню повітряну атаку. Протягом двох діб американці знищили близько 200 літаків противника і майже 70 вивели з ладу. Було потоплено 15 японських бойових кораблів, у тому числі 2 крейсери і 4 есмінця. Крім того, американці знищили 19 торгових суден і 5 танкерів. Американці втратили 25 літаків, був тяжко пошкоджений авіаносець «Інтрепід», який отримав попадання торпеди в ході єдиною протягом всієї операції контратаки японців.
 
== Література ==
* {{ref-ru}} Ч. Нимиц, Э. Поттер , [http://militera.lib.ru/h/nimitz_potter/index.html] // Война на море (1939-19451939—1945).— М.: Воениздат, 1965.
* {{ref-ru}} Фуллер Джон Фредерик Чарлз// Вторая мировая война 1939–19451939—1945 гг. Стратегический и тактический обзор.
 
== Посилання ==
{{Друга світова війна}}
 
[[Категорія:Тихоокеанський театр воєнних дій Другої світової війни|Кампанія в центральній частині Тихого океану (1943-19441943—1944)]]
141 804

редагування