|
=== Друга Світова війна ===
18 червня 1940 року Драчинці були включені до складу УРСР знову була встановлена Радянська влада. В селі почалася робота по впровадженню загального безплатного навчання для дітей шкільного віку, а також робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 1940—1941 навчальному році в селі вже працювало 4 школи з українською мовою навчання: центральна неповно-середня та початкові в Драчинцях Горішніх, Полятині та Острій. Навчанням було охоплено 650 дітей. Працювало в цих школах 10 учителів. При неповно-середній школі функціонував інтернат на 12 учнів. У кожній школі були відкриті вечірні класи для навчання дорослих. Почав пра¬цювати в селі клуб, в якому демонструвалися кінокартини, відкрилася бібліотека, почав працювати хоровий і драматичний гуртки.
У перші ж місяці після приходу радянської влади 204 мешканці села стали бійцями Червоної армії. 88 з них більше ніколи не повернулися додому, їхні імена навіки вписані в Книгу пам'яті України. За бойові заслуги 115 драчинчан було нагороджено орденами і медалями. Як згадують ветерани, воювати довелося на території Латвії, Литви, Польщі, Німеччини, а Садовий Василь Тихонович та Никифорець Сильвестр навіть брали участь у боях з Японією.
Сьогодні на території села вже не залишилося ветеранів Другої світової війни — час невблаганний і вони відходять від нас, залишаючи спогади, імена, світлини і вдячну пам'ять нащадків.
Савчук Сидір Іванович
Найбільше за все любив Сидір Іванович вирощувати хліб, бо народився у хліборобській родині 27 серпня 1923 року. Нелегким було дитинство і юність цього чоловіка. У травні 1944 року, коли гриміли бої, горіла земля від вибухів бомб і снарядів, Сидір Іванович пішов на фронт. Йому йшов 21-й рік.
«256 стрілкова дивізія вела тоді бої, визволяю¬чи Литву, Латвію, Естонію» — згадував посивілий ветеран. З болем пригадував товаришів, які загинули і лишились навіки молодими… Та мета у всіх була одна — звільнити нашу землю від фашистів. Додому повернувся восени 1945 року, полонила хліборобська праця, трудився на будівництві. Вже вкотре ветеран передивлявся нагороди. Ось медаль «За перемогу над Німеччиною», «25 років перемоги у війні», «30 років Перемоги у війні 1941—1945 p.p.» Коли запитували Сидора Івановича, які якості нашого народу допомогли подолати ворога, він казав: «Мужність. Терпіння. Стійкість. Любов до Вітчизни». В такому дусі він виховував і свого сина Івана.
ФАЛЬОСА МИХАЙЛО ТАНАСОВИЧ
Народився 19 лютого 1915 року в с. Драчинці. Радів юнак життю, створив свою сім'ю, але змушений був взяти до рук зброю, щоб громити ненависного ворога. Стає бійцем 1-го Українського фронту, яким командував Маршал Конєв.
З боями пройшов аж до Берліна. Але нелегким був його шлях. Важко контужений під містом Сандомишем в результаті вибуху бомби. Присипало землею. Запам'яталось важке форсування ріки Одер, багато загинуло солдатів. Але найважчим було взяття Берліна. Був завідуючим комскладом їдальні. Приходили жінки з дітьми, просили їсти у наших солдатів. На фронті був нагороджений орденом «Червоної Зірки», грамотами, медаллю «За перемогу», «За взяття Берліна». Повернувся додому через Дрезден в 1946 році. Кругом розвалини, спалені хати, сльози за тими, хто загинув. Всі свої знання і вміння віддав колгоспному виробництву — 33 роки. Нагороджений медалями «За долголетний труд», «Ветеран труда», «За Победу над Германией в Вел. Отеч. Войне 1941—1945 гг.», «Участнику войны».
ЧОРНЕЙ ПАВЛО МИКОЛАЙОВИЧ
Народився в 1910 році в с. Драчинці. Важке було його дитинство, зневіра в майбутнє. Далі — почалася війна. Разом із іншими односельцями у 1944 році Павло Миколайович потрапив на Білоруський фронт. Його бойова дорога до Німеччини лежала через Кенігсберг. Молодому бійцю за доблесні бойові дії була оголошена подяка. 26 січня 1945 року — поранення в праву руку, а далі — московський військовий госпіталь.
9 травня 1945 року зустрів в оздоровлювальному батальйоні в Іванівській області.
Нагороджений медалями «За Перемогу над Німеччиною», «Участнику вийны», «За боевые заслуги».
Працював в рідному колгоспі їздовим.
АНТОНЯК АНДРІЙ ІВАНОВИЧ
Народився 1918 року в с. Глиниця Кіцманського району в сім'ї селянина-бідняка. Важке було його дитинство, не було в достатку ні що їсти, ні що одягти. Навчався 2 роки в румунській школі, тому що Буковина була під владою Румунської Боярщини. Коли прийшла Радянська влада на Буковину, Андрію Івановичу було 22 роки.
Антоняк був призваний в Радянську Армію 14 грудня 1944 року. Службу проходив на Білоруському Фронті у званні рядового. Війну закінчив у Берліні. Два рази був присипаний землею. Лікувався у госпіталі. Звільнений в запас 20 квітня 1946 року.
Андрій Іванович нагороджений медаллю «За Победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.», ювілейною медаллю «Тридцать лет Победы в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.», а також медаллю «Ветеран труда».
КРАСОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ
Чималий вклад в перемогу над ворогами вніс житель с Драчинці Красовський Василь Григорович. Народився він у 1901 році. Та недовго прийшлося радіти. Знову нависли хмари над рідним краєм. Прийшлось знову взяти до рук зброю.
В 1944 році пішов громити ворога Красовський Василь Григорович. Спочатку навчання в м. Кантську Красноярського краю. Потім Василь Григорович потрапляє на третій Білоруський фронт. Бойове хрещення прийняв у боях під Мінськом та Каунасом. Важке поранення в руку і ногу одержав на території Німеччини, після якого залишився інвалідом. Довгий час лікувався у госпіталях Каунаса, Москви, Калініна. Після комісування повернувся до рідної домівки, де і зустрів День Перемоги. Важкими були і повоєнні роки. Нелегко було воєнному інваліду разом з дружиною виростити і виховати шестеро дітей.
Але солдат і тут вистояв. За заслуги ветеран нагороджений медаллю: «За победу над Германией в Великой Отечественой войне в 1941—1945 гг.», «50 лет Воруженних сил СССР».
САДОВИЙ ВАСИЛЬ ТИХОНОВИЧ
Рік народження — 1925, с. Драчинці. Пішов на війну в 1944 році. По¬трапляє в запасний 133 стрілковий полк Марійської АРСР, де проходить бойову підготовку, чекали тільки наказу для відправки. Тут і зустрів Перемогу над Німеччиною, а попереду були важкі бої з Японією. Приймав участь у боях на ріках Великий Хінган, Малий Хінган. Тут довелося воювати 27 днів. Додому повернувся 11 травня 1951 року і його зустрічає з сльозами на очах дружина і 5-річна дочка. Приступає до мирної праці, працює робітником в місті Чернівці, їздовим в Драчинській дільничній лікарні. Захворів і пішов на пенсію по інвалідності. Мав нагороди, медалі: «20 лет Победы в Великой Отечественной войне в 1941—1945 гг», «25 лет Победы в Великой Отечественой вой¬не», «30 лет Советской Армии и Флота», «За Победу над Японией».
ЧЕРЕВКО ВАСИЛЬ МАКОВІЙОВИЧ
Народився в с. Драчинці. До війни працював у колгоспі, був землеробом. З перших днів війни пішов на фронт і був відправлений на III Білоруський фронт. Воював в Латвії, Литві, Білорусії. Всю війну був стрілком, належав до стрілкового полку, 37 частини, 9 роти.
Великих втрат зазнало наше село в роки Вітчизняної війни. З фронтів війни додому не повернулося 88 чоловіків, в боротьбі з більшовицьким режимом у складі ОУН— УПА загинуло 19 чоловік. За час окупаційного режиму у нашому селі було зруйновано 9580 м2 житлових приміщень, стягнено податків і штрафів на 18000 крб. та завдано збитків на 120210 крб. Загальні збитки, яких зазнало село в роки німецько-румунської окупації складають 1294575 крб.
Для боротьби з ОУН-УПА органам радянської влади вдалося мобілізувати деяку частину місцевого населення. Крім голів та секретарів сільської ради, голів колгоспів, на яких спиралась радянська влада, в 1946—1947 рр. завербувала з місцевого населення майже 11 тисяч бійців винищувальних загонів, агентів-інформаторів.
МиЩоб гордимосязалякати циминаселення людьми —і справжнімипозбавити борцямибоївки заУПА Україну,підтримки занароду їїоргани незалежністьрадянської івлади хочетьсявдалися здо гордістюрепресій, сказати:висиляючи «Славалюдей Україні!» —до йСибіру, почутиКазахстану, уна відповідьпівніч вільнеРосії. іРепресували широке:сім'ю «Героям слава!» Не дивлячись на повоєнні лихоліттякожного, життяхто убув селіпов'язаний продовжувалось:із селянирухом почалиопору. упорядковуватиМайже пасовиська,100 ставки,сімей ремонтувалинашого шляхи,села мости,зазнали школи,таких лікарнірепресій. У 1944—1945 роках в Драчинецьких школах навчалося 426 учнів. Справжньою трагедією для жителів Чернівецької області став голод у 1946—1947 рр. Посуха восени — літа 1946 р. охопила більшість районів області, за винятком Вижницького, Путильського, Кіцманського районів. У 1946 році влада вилучила у більшості селян практично все зерно, не гребуючи останніми харчами і насіннєвим фондом, щоб лише виконувати плани поставок продовольства державі. Тих, хто чинив опір, не здавав зерно, карали, висилали в Сибір. Драчинці голод обминув, хоча багато сімей також не доїдали. В той час бесараби за кусок хліба міняли все, що у них було. Люди гризли картоплю, буряки, кукурудзу, а деякі помирали з голоду. Весною 1948 року розпочалася колективізація сільського господарства. 12 травня 1948 року був організований колгосп ім. Шевченка, 28 червня — колгосп ім. Будьонного. В січні 1949 року були засновані ще 2 колгоспи — ім. Чапаева та ім. Шверника. Багатьох селян, які своєю працею заробили більше землі, силою заставляли писати заяву в колгосп. Щоб змусити селян вступати до колгоспів, влада вишукувала рішучі засоби і таким чином давали великі плани поставок хліба. На відміну від одноосібних господарств, які були обкладені важким податковим тягарем, колгоспи були звільнені в 1946р від поставок державі хліба та м'яса. Непокірних селян карали. 40 драчинчан загинуло внаслідок репресії на рідній землі та в сибірських катівнях. У 1950 році колгоспи села Драчинці об'єдналися в одне велике механізоване господарство-артіль ім. Т. Г. Шевченка. Це господарство мало 801 колгоспний двір і 2588 га земельних угідь, в тому числі орної — 1374 га. У1958 році до артілі ім. Шевченка був приєднаний колгосп ім. Молотова сусіднього села Глиниця, що мав 1560 га землі, з них орної — 647 га. Очолив це нове господарство комуніст-тридцятитисячник О. А. Михайлов — економіст, агроном за фахом, дбайливий господар, добрий організатор. Він зумів через кілька років вивести колгосп ім. Шевченка в один з кращих в області. Після О. А. Михайлова головою колгоспу став Ярослав Миронович Бойда. На 1 січня 1965 року колгосп ім. Шевченка мав 4869 га земель¬них угідь. З них орної землі — 1834, сіножатей — 286, пасовиськ — 436, лісу — 1008 га, садів — 126 га, присадибних ділянок — 658 га. Основний напрямок сільськогосподарського виробництва артілі — зернове господарство та тваринництво. Після вбивства Я. М. Бойди головами колгоспу були Ткачук Теофіл Іванович, Петращук Іван Костянтинович, Петращук Василь Ілліч. Найбільше дбав про розбудову та благоустрій села голова колгоспу Демчик Іван Микитович. За його керівництва в селі були збудовані: стайні на фермі, дитячий садок, адміністративний будинок села, сільський будинок культури, будинок на тракторній бригаді. За правління голови колгоспу Межинського Валентина Івановичабуло придбано багато нової техніки до колгоспу. Останніми головами колгоспу були: Царик Іван Григорович, Тарасюк Михайло Григорович, Гатеш Іван Ілліч та Про копець Віктор Фрізанович. З січня 2004 року в Драчинцях створено товариство «Драчинецька» — директор Казимір Іван Миколайович, та товариство з обмеженою відповідальності «Драчинецьке — 1», яке орендує 305 га землі в людей, на основі договорів оренди, займається вирощуванням індиків. Директор — Буз дуга Роман Васильович. До сільської ради с. Драбинці входять 2 села: Драчинці і Нові Драчинці. Найбільше головою сільської ради був Поп'юк Ілля Агапович. Після головами сільської ради були: Терендяк Галина Іванівна, Піць Василь Ілліч, Тарасюк Михайло Григорович, Борнатович Ольга Михайлівна. Зараз з 1994 року головою сільської ради є Про копець Корній Сильвестрович. На грудень в с. Драчинці проживає 2435 жителів. Багато жителів нашого села працюють за межами нашої країни і своїми заробітками піднімають добробут наших односельчан. В даний час в селі відкриваються багато магазинів, є чотири пилорами, цех по виготовлені тротуарної плитки, хлібопекарня, дві сауни. В селі шанують пам'ять загиблих в другій світовій війні, загиблих воїнів в боротьбі за незалежність України і людей, які постраждали і родинами були вивезені в Сибір або розстріляні в рідному селі. Цим людям побудували пам'ятник-Меморіальний комплекс в центрі села. Відкриття меморіалу було 28 серпня 2004 року. Організатор будівництва комплексу була Лунгул Ольга Михайлівна. Ось так жили, живуть і діють наші односельчани. Вони займались благородними справами, які приносили користь людству, всій країні. Полум'я історії залишило свій пекучий слід у житті драчинчан не лише в роки війни та повоєнного лихоліття, а й наприкінці минулого століття, під час війни в Афганістані (1979—1989 р.р.) Війна в Афганістані, яка була злочином радянського керівництва як проти афганського, так і проти власного народу, не оминула і мого рідного села Драчинці. Четверо моїх земляків пройшли через пекло і страхіття тієї війни . І хоча вони неохоче розповідають про ті страшні дні, бо не люблять хизуватися своїм героїзмом, не вимагають якогось особливого ставлення до себе, але я вважаю цих людей прикладом мужності, достойними того, щоб про них знали і пам'ятали — і мої ровесники, і ті, що прийдуть після нас. ▼ Щоб залякати населення і позбавити боївки УПА підтримки народу органи радянської влади вдалися до репресій, висиляючи людей до Сибіру, Казахстану, на північ Росії. Репресували сім'ю кожного, хто був пов'язаний із рухом опору. Майже 100 сімей нашого села зазнали таких репресій і один Бог знає, скільки страждань і поневірянь довелося їм зазнати на тернистому шляху української Голгофи.
Євген Купченко на псевдо «Аскольд» Наші хлопці і дівчата працювали на важких роботах. Хлопці землекопами — копали кийками мерзлу землю. А жінки — на пилорамах, виконували чоловічу роботу. На карточку одержували 300 г. хліба на добу. Так радянська влада дбала про людей. Коли родичі помирали, залишалися діти, їх розділяли в різні дитячі будинки, щоб вони не знали один одного. Так було поки жив Сталін. В 1953 році Сталін помер. Життя стало покращуватися, але на Буковині «чистки населення» продовжувалися. Дідусь Нестор залишився навічно лежати в холодній уральській землі, але його душа тут, на Буковині. Бабуся жила зі мною, онучкою Олександрою, померла в 1981 р. на 93 році життя. Дуже просила, щоб її не обкладали квітами в труні, бо її діти — це квіти. Московська влада відібрала у них життя в молодому віці. На тому світі діти прийдуть до неї, і вона буде уквітчана гарними квітами. Прохання своєї бабусі я виконала, бо я для неї була найдорожчою квіткою. Там, де був бабин. У маєтку, живуть чужі, а місце, де я бігала босими ногами, де народилася — навідую. Там залишився старий сад, зберігся єдиний нарцис, який посадила мати. Він розцвітає щовесни і нагадує мамине тепло. Вся моя родина відійшла у вічність, не дочекавшись незалежної України, мученої, нескореної, як і моя родина. Піць Петро Петрович був звичайним сільським хлопцем. Любив співати, малювати, танцювати. Найбільше він любив він українську пісню і хотів бачити Україну вільною. Одного разу серед гурту хлопців-ровесників він заспівав «Гімн України». Хтось доніс на нього, і він був засуджений військовим трибуналом військ НКВС Чернівецької області 29 травня 1945 року ст. 54-1, а; 54-2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі з позбавленням прав на 5 років та конфіскацією майна. А народився він 5 липня 1923 року в селі Драчинці. Думав про вільну працю на своїй землі, про Україну, про її волю, але 24 лютого 1945 року Петро Петрович був ув'язнений і висланий на Калиму, де пробув 8 років, 4 місяці, 24 дні. Важко працював там на будівництві, витерпів голод, холод знущання. Повернувся додому з підірваним здоров'ям 18 липня 1953 року. На підставі ст.. 1 Закону України, «Про ребіалітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 р. Реабілітований з поверненням конфіскованого майна. Помер Піць П. П. 21 травня 1982 року. Дочка Петра Петровича Оксана розповідає: — «Батько згадував про ті важкі часи. На Калимі працювати було дужу важко. Люди не витримували, кидалися під вагонетки, залишалися каліками, або зовсім помирали. Легше було померти, ніж там мучитися на каторжних роботах. Ув'язнені помирали від голоду їсти давали, мало а іноді не давали взагалі. Коли татові сказали, що він вільний, що поїде знову у своє село то він не вірив, а подумав, що це сон. Він дякував Богові за те що допоміг витримати йому ці страждання, що не кинувся під вагонетку, що не помер від голоду» Всі реабілітовані 10 грудня 1991 року на підставі т. 1 Закону України від 17 квітня 1991 року. «Справедливість ніби відновлено, але якою ціною», — з сумом згадує О. С. Гасяк. Зелінська Марія Василівна, зв'язкова ОУН, псевдо «Квітка», згадує: «Члени боївки „Юрася“ переховувалися у нас на подвір'ї у таємничому схроні, що знаходився під стодолою, а вихід з неї був аж біля яру.
Всі бійці мали велику віру, що переможуть, надіялися на підтримку свого народу та на допомогу заходу. Водночас я бачила, що вони, щохвилини готові до смерті і знали, як вести себе на слідстві, якщо попадуться. Моїм завданням, як зв'язкової, було перенесення важливих повідомлень, розпоряджень — великих клаптиків паперу, які я переховувала то в яблуці, то в хустині біля обличчя. У випадку провалу я мала з'їсти той листок. Видала мене органам НКВС медсестра, яка лікувала мою матір від тифу і була за¬доволена владою». За участь в організації ОУН Марія Василівна 10 років провела у таборах Воркути та Інти (з серпня 1945 року по липень 1955 року). Там і познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, теж учасником повстанського руху на Львівщині. А свій табірний номер — 624-г пам'ятає й досі. Як пам'ятає імена всіх табірних подруг.
Родина Онуфрія та Марафти Лакустів жила на початку минулого століття у Драчинцях, на куті Тростянець (ближче до Костинців та Станівців). Багато працювали, тож були заможними, мали багато поля, худоби, прикупили землю ще у Верхніх Станівцях. Мали п'ятьох синів та одну доньку, яких виростили працьовитими та ощадливими. Тому коли на Буковину в 1940 році прийшла радянська влада, їхнє господарство відразу було зараховано до куркульських, їх постійно попереджували, що, у разі невиконання зобов'язань перед державою, на родину чекає Сибір. Тому, коли в 1944 році радянська влада вдруге повернулася в наш край, Онуфрій Лакуста їй уже не симпатизував. Не хотів приєднуватись і до борців за волю України. Але просив синів про одне: «Не беріть у руки зброї і нікого не вбивайте !» Хата Онуфрія Лакусти стояла під лісом, тому вояки УПА не обминали її. Він їм, як і радянській владі, теж не співчував, але мусив пускати до хати, щоб не накликати на себе біди. Про це стало відомо в органах НКВС. Як далі розвивалися події розповідає наш односельчанин Скрипник Дмитро Васильович, якому на той момент виповнилось 18 років: « В 1944 на подвір'ї Лакустів увійшли солдати НКВС. Онуфрія вдома не було, а Марафту солдати розстріляли на місці, не давши сказати ні слова. А потім підпалили дім і за якусь годину від чудової господи не залишилося нічого. Після цього карателі схопили синів Онуфрія — Тодора та Петра — і повезли до Сторожинця. Та, не доїжджаючи до сторожинецького лісу, раптом зупинилися і розстріляли обох і поїхали далі. Старий Онуфрій в цей час уже був попереджений сусідами і переховувався у Верхніх Станівцях, у сина Івана. Але і туди дісталися довгі руки НКВС. Сини Іван та Костянтин встигли втекти, а батька схопили і розстріляли. Дуже жаль, що серед убивць були і наші, драчинські, люди…» Тіло Онуфрія Лакусти односельчани хоронили пізно вночі, таємно, без будь-якого обряду.
Тільки в 1956 році донька Євгенія, якій вдалося врятуватися від страти і депортації, поставила на могилі батька дубовий хрест з відповідним написом. Після смерті батька, матері та двох братів Іван Лакуста узяв до рук зброю і приєднався до місцевої боївки. ОУН. Його брат Костянтин Лакуста до зброї не взявся, а переховувався у схроні, а ночами працював у своєму господарстві, щоб прогодувати дружину та троє малих дітей. Дружина Домка з дітьми також переховувалась у добрих людей. Незабаром Кость вирішив піти з повинною і здатися владі. Аж раптом він дізнався, що його брата Івана схопили енкаведисти і засудили до 25-літнього ув'язнення. Це остаточно убило будь-які надії Костя і він вирішив далі переховуватись у схроні. Та незабаром захворів на тиф і спускатись до ями вже не міг. Його помітили сусіди і хтось доніс енкаведистам. Хворого, непритомного чоловіка засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і на п'ять років поразки в правах з конфіскацією майна. Покарання він відбув у Воркуті, табірний пункт № 2. Непосильна праця, холод і голод підірвали його здоров'я і він був переведений з виправно-трудового в Абезький санітарний табір. В'язнів там ніхто не лікував і він невдовзі помер (в 1952 році). Перед смертю встиг написати дружині, , яка теж була в засланні і повідомив, що дуже хворий. Домка на позичені гроші накупила продуктів і вислала чоловікові посилку, сподіваючись, що це його підтримає і допоможе врятуватись. Але посилка повернулась назад. Жінка і не знала, що її чоловіка уже немає серед живих. Тіло Костянтина Лакусти поховали на Абезькому цвинтарі, у шанці, які гробокопачі виривали ще влітку, коли розтавала земля. В такі рови клали скрині з тілами померлих. В одному з таких ровів спочиває і наш земляк-безвинна людина, що навіки залишиться на чужині, у вічній мерзлоті. Сьогодні ніхто із рідних його могили не знайде і не засвітять на ній свічки. А скільки таких могил розкидано по безкраїх просторах Сибіру і Півночі…
У 1956 році із заслання повернувся брат Костянтина Лакусти — Іван, поїхав у рідне село Драчинці, відвідав те місце, де була домівка родини, та тільки кам'яний фундамент хати уцілів на згарищі… Всі землі, худобу та інші маєтності радянська влада забрала до колгоспу, або розділили між собою самі ж «активісти». Їм було навіть вигідно знищувати таких, вочевидь ні в чому не повинних людей, щоб потім наживатися на їхніх статках. Тяжкою і непростимою є провина і відповідальність радянської влади перед такими людьми, як родина Лакустів, як і перед тисячами інших безвинних українців, про чиї трагічні долі ми, напевне, не дізнаємось ніколи.
▲Ми гордимося цими людьми — справжніми борцями за Україну, за її незалежність і хочеться з гордістю сказати: «Слава Україні!» — й почути у відповідь вільне і широке: «Героям слава!» Не дивлячись на повоєнні лихоліття, життя у селі продовжувалось: селяни почали упорядковувати пасовиська, ставки, ремонтували шляхи, мости, школи, лікарні. У 1944—1945 роках в Драчинецьких школах навчалося 426 учнів. Справжньою трагедією для жителів Чернівецької області став голод у 1946—1947 рр. Посуха восени — літа 1946 р. охопила більшість районів області, за винятком Вижницького, Путильського, Кіцманського районів. У 1946 році влада вилучила у більшості селян практично все зерно, не гребуючи останніми харчами і насіннєвим фондом, щоб лише виконувати плани поставок продовольства державі. Тих, хто чинив опір, не здавав зерно, карали, висилали в Сибір. Драчинці голод обминув, хоча багато сімей також не доїдали. В той час бесараби за кусок хліба міняли все, що у них було. Люди гризли картоплю, буряки, кукурудзу, а деякі помирали з голоду. Весною 1948 року розпочалася колективізація сільського господарства. 12 травня 1948 року був організований колгосп ім. Шевченка, 28 червня — колгосп ім. Будьонного. В січні 1949 року були засновані ще 2 колгоспи — ім. Чапаева та ім. Шверника. Багатьох селян, які своєю працею заробили більше землі, силою заставляли писати заяву в колгосп. Щоб змусити селян вступати до колгоспів, влада вишукувала рішучі засоби і таким чином давали великі плани поставок хліба. На відміну від одноосібних господарств, які були обкладені важким податковим тягарем, колгоспи були звільнені в 1946р від поставок державі хліба та м'яса. Непокірних селян карали. 40 драчинчан загинуло внаслідок репресії на рідній землі та в сибірських катівнях. У 1950 році колгоспи села Драчинці об'єдналися в одне велике механізоване господарство-артіль ім. Т. Г. Шевченка. Це господарство мало 801 колгоспний двір і 2588 га земельних угідь, в тому числі орної — 1374 га. У1958 році до артілі ім. Шевченка був приєднаний колгосп ім. Молотова сусіднього села Глиниця, що мав 1560 га землі, з них орної — 647 га. Очолив це нове господарство комуніст-тридцятитисячник О. А. Михайлов — економіст, агроном за фахом, дбайливий господар, добрий організатор. Він зумів через кілька років вивести колгосп ім. Шевченка в один з кращих в області. Після О. А. Михайлова головою колгоспу став Ярослав Миронович Бойда. На 1 січня 1965 року колгосп ім. Шевченка мав 4869 га земель¬них угідь. З них орної землі — 1834, сіножатей — 286, пасовиськ — 436, лісу — 1008 га, садів — 126 га, присадибних ділянок — 658 га. Основний напрямок сільськогосподарського виробництва артілі — зернове господарство та тваринництво. Після вбивства Я. М. Бойди головами колгоспу були Ткачук Теофіл Іванович, Петращук Іван Костянтинович, Петращук Василь Ілліч. Найбільше дбав про розбудову та благоустрій села голова колгоспу Демчик Іван Микитович. За його керівництва в селі були збудовані: стайні на фермі, дитячий садок, адміністративний будинок села, сільський будинок культури, будинок на тракторній бригаді. За правління голови колгоспу Межинського Валентина Івановичабуло придбано багато нової техніки до колгоспу. Останніми головами колгоспу були: Царик Іван Григорович, Тарасюк Михайло Григорович, Гатеш Іван Ілліч та Про копець Віктор Фрізанович. З січня 2004 року в Драчинцях створено товариство «Драчинецька» — директор Казимір Іван Миколайович, та товариство з обмеженою відповідальності «Драчинецьке — 1», яке орендує 305 га землі в людей, на основі договорів оренди, займається вирощуванням індиків. Директор — Буз дуга Роман Васильович. До сільської ради с. Драбинці входять 2 села: Драчинці і Нові Драчинці. Найбільше головою сільської ради був Поп'юк Ілля Агапович. Після головами сільської ради були: Терендяк Галина Іванівна, Піць Василь Ілліч, Тарасюк Михайло Григорович, Борнатович Ольга Михайлівна. Зараз з 1994 року головою сільської ради є Про копець Корній Сильвестрович. На грудень в с. Драчинці проживає 2435 жителів. Багато жителів нашого села працюють за межами нашої країни і своїми заробітками піднімають добробут наших односельчан. В даний час в селі відкриваються багато магазинів, є чотири пилорами, цех по виготовлені тротуарної плитки, хлібопекарня, дві сауни. В селі шанують пам'ять загиблих в другій світовій війні, загиблих воїнів в боротьбі за незалежність України і людей, які постраждали і родинами були вивезені в Сибір або розстріляні в рідному селі. Цим людям побудували пам'ятник-Меморіальний комплекс в центрі села. Відкриття меморіалу було 28 серпня 2004 року. Організатор будівництва комплексу була Лунгул Ольга Михайлівна. Ось так жили, живуть і діють наші односельчани. Вони займались благородними справами, які приносили користь людству, всій країні. Полум'я історії залишило свій пекучий слід у житті драчинчан не лише в роки війни та повоєнного лихоліття, а й наприкінці минулого століття, під час війни в Афганістані (1979—1989 р.р.) Війна в Афганістані, яка була злочином радянського керівництва як проти афганського, так і проти власного народу, не оминула і мого рідного села Драчинці. Четверо моїх земляків пройшли через пекло і страхіття тієї війни. І хоча вони неохоче розповідають про ті страшні дні, бо не люблять хизуватися своїм героїзмом, не вимагають якогось особливого ставлення до себе, але я вважаю цих людей прикладом мужності, достойними того, щоб про них знали і пам'ятали — і мої ровесники, і ті, що прийдуть після нас.
Федина Богдан Васильович
Свою розповідь про земляків — учасників бойових дій я не випадково почала саме з Федини Богдана Васильовича. Адже він — це ніби та невидима нитка, яка єднає покоління українців. Син героїв попередньої розповіді — Зелінської Марії та Федини Василя, він ніколи не зрадив принципам мужності, вірності і патріотизму, які виховали у нього батьки. І хоча йому доводилося воювати за інтереси радянської імперії, у ті часи це теж розглядалося як захист інтересів своєї Вітчизни, свого народу. Народився він в 1961 році. Був признаний до армії в 1979 році, а вже в 1980 році опинився у м. Кушка (Середня Азія), на кордоні з Афганістаном. Через декілька місяців його направили проходити військову службу в Афганістан біля міста Шиндант. Оскільки закінчив курси водіїв при ДОСААФ, то потрапив до окремого батальйону, який займався перевезенням боєприпасів, продовольства та військової техніки до Кандагару. Розповідає, що за тих півтора року, коли довелося шоферувати за рулем військової машини, рідко коли обійшлося без обстрілів. Кожен раз, коли автоколона в'їжджала у зону зелених насаджень, звідти лунали постріли, вівся артилерійський обстріл. Особливо важким видався один бій, коли «духи» підбили перший і останній БТР, які прикривали автоколону, а потім знищили радіостанцію, щоб радянські війська не змогли викликати собі підмогу — вертольоти і літаки, яких афганці дуже боялися. Богдан Васильович згадує: "Того дня мало хто з моїх товаришів надіявся вижити, бо 6 годин довелося перебувати під обстрілом, у справжньому пеклі. Кров, пісок, уламки металу — все змішалося в єдину вогняну масу. Тоді мені вперше в житті довелося стріляти в людину. І хоча питання стояло так — або я його, або він мене, але тоді я зрозумів, як це важко — убити іншу людину, навіть якщо це ворог. В той день 5 чоловік з мого батальйону загинули. Жертв було б іще більше, але всіх нас спас випадок — колону помітили радянські «вертушки», які пролітали неподалік дороги, на якій була заблокована автоколона ". Дуже образливим був той факт, що життя наших солдатів зовсім не цінувалося — керівництво не виділяло достатньо боєприпасів, тому солдатам іноді навіть доводилося їх красти або вимінювати на складі, щоб у випадку необхідності було чим відстрілюватися.
А в цей же час деякі старші офіцери наживалися на війні — продавали місцевому населенню, тим же душманам, зброю і боєприпаси з радянських військових складів. "Іноді нашою зброєю нас же і вбивали. Поруч з нашою частиною знаходився артилерійський полк, де були великі склади боєприпасів. Там двічі були зафіксовані випадки крадіжок зброї і передачі її за гроші душманам. Потім тими людьми займалася прокуратура; винних вивозили до Радянського Союзу, де їх судив військовий трибунал. « — розповідає Богдан Васильович. Про жорстокість афганських найманців радянська преса писала колись багато. Але ніхто в радянські часи не згадував про ті безчинства, які іноді творили наші солдати на афганській землі. Про це розповів мені Богдан Васильович: „ Відносини з місцевим населенням були складними. Часто бувало так, що мирні місцеві люди, які вдень гостинно відчиняли перед тобою двері, вночі бралися за зброю і могли всунути тобі ніж у плечі. Але вони дуже шанують закони ісламу, закони шаріату, і коли ти перебуваєш як гість у їхньому домі, при цьому ведеш себе з повагою до господарів, то не заподіють тобі кривди. Але одного разу наш лейтенант з двома рядовими солдатами, будучи в гостях у заможного афганця, спробували поглумитися над його дружиною і проникли на жіночу половину. Для мусульман — це непростима образа. Тому господар вступився за честь своїх жінок, а наші солдати його просто вбили на очах у сім'ї. Пізніше цього лейтенанта і солдатів військово — польовий суд засудив до розстрілу. Зроблено це було на очах у постраждалої сім'ї та інших мирних афганців. Звичайно, вирок був суворим, але, напевно, справедливим, адже такі негідні вчинки ще більше настроювали місцеве населення проти наших солдатів.“ Важко пережив Богдан Васильович втрату свого бойового побратима — командира роти, який уже перед самою демобілізацією виїхав в останній рейс з автоколоною. Аж раптом по рації передали, що одна з автомашин відстала від колони, бо сталася поломка двигуна. Разом з водієм ротний повернувся, щоб підвезти необхідні запчастини водієві несправного автомобіля. А коли поверталися назад до колони, його підстрелив афганець, переодягнений у форму революційної афганської армії.» Богдан Васильович має нагороди: медаль « Воину — интернационалисту от благодарного афганского народа»; медаль «70 лет Вооруженных Сил СССР»; медаль «Учаснику бойових дій»; знак « Воину — интернационалисту». Після повернення додому 10 років працював в органах міліції, пізніше — на Чернівецькому машзаводі та відділі охорони Чернівецького телерадіоцентру. Пережите в Афганістані не пройшло безслідно — нервові стреси стали причиною появи цукрового діабету та інших хвороб. На жаль, державної допомоги, яку ще мають воїни — афганці не вистачає на належне лікування. « Держави, що посилала мене в Афган, уже не існує, а наша сьогоднішня влада і ці пільги, що є, хотіла б скасувати», — каже ветеран. Не знаю, чи випадково, а чи це так Доля розпорядилася, що троє воїнів — афганців живуть на одній вулиці, майже поруч. Тому герой моєї наступної розповіді — це
Рошко Дмитро Філімонович ,1959 р.н.
В Афганістані служив з 1978 по 1980 рік, неподалік від афгано — пакистанського кордону, біля міста Джелалабад. Оскільки мав військово — спортивну підготовку, то потрапив у спецвійська, які займалися виконанням відповідальних і складних завдань: «чистка території» (тобто знищення душманів), транспортування полонених, охорона важливих об'єктів. Доводилося навіть охороняти палац Аміна в Кабулі, що було теж досить небезпечно, бо хоча хазяїна палацу на той момент уже не було в живих, але грабіжників і мародерів вистачало. З Афганістану Дмитро Філімонович привіз бойову « пам'ятку» — рубець на шиї від душманського ножа. Він згадує: « Якось довелось транспортувати до тюрми у Джелалабад групу полонених. Під час обшуку зброї у них не виявили, але коли виходили з автомобіля, то один з „ духів“ вихопив з одягу ножа і полоснув ним мене по горлу. Спасла тільки швидка реакція та міцні руки — якби ніж пройшовся на пару міліметрів глибше, то я, мабуть, сьогодні тут не розмовляв би з вами» Ветеран сумно жартує: « В Афганістані я змінив колір волосся — поїхав чорним, а приїхав сивим». Та й не дивно, адже жертв у спецвійськах було особливо багато. Одного разу втратили за ніч 8 товаришів — їх виставили в пікет — охороняти перевал у горах; вночі вартовий зазівався, а вранці 8 хлопців знайшли з перерізаними горлянками. « Коли тіла хлопців привезли на базу, я не міг повірити і зрозуміти, що їх уже нема в живих» — розповідає Дмитро Філімонович. А далі додав з гіркотою: « Смерть була страшною тільки в перші декілька місяців. А потім — звиклося …. До кінця служби з першого бойового складу І — ї роти (40 чоловік), у живих залишилось тільки 4. в тому числі і я. певно, в сорочці народився». Особливо багато бойових друзів зірвалось на мінах та гранатах, яких можна було зустріти не лише на дорогах або в горах, а й у корзинах з фруктами, які стояли на обочинах. При 45 — градусній спеці наші солдати часто спокушались на такі « подарунки» і ставали їхніми жертвами. А бували випадки й такі, коли солдати ставали жертвами власного невмілого чи необережного поводження зі зброєю, бо не всі офіцери належним чином дбали про бойову дисципліну і навчання молодих солдатів.
Попович Георгій Васильович, 1968 р.н.
Службу в Афганістані проходив з 1987 по 1989 рік у мотострілковому полку, провінція Поліхумрі, у роті матеріального забезпечення водієм автомобіля КАМАЗ. Не любить розповідати про свою службу в Афганістані; каже, що волів би забути про те, що було вже майже чверть століття тому. Напевно, найстрашнішим видається епізод, описаний ним: « Якось наша автоколона, в'їхала у дуже довгий та вузький тунель, як раптом у передньому автомобілі сталася якась поломка і він зупинився. Звичайно, пригальмували і інші машини, але мотори не глушилися. Так тривало десь півгодини. В умовах обмеженого простору в тунелі скупчилася велика кількість вихлопних газів, і солдати, які були в центрі колони, далеко від виходів з тунелю, просто задихалися, так і не зрозумівши, що з ними. Решта вже потім одягнули протигази, що спасло і мене самого. Це була дуже страшна і безглузда смерть». Георгій Васильович з болем згадує про звірства, які чинили афганці над нашими полоненими солдатами, і в той же час додає: « Але їх теж можна було зрозуміти. Вони нас до себе не запрошували. Вони захищали свою землю, свої родини. Ми для них не були визволителями, як представляла радянська пропаганда, а справжніми завойовниками ….» Також підкреслює, що великими були не лише людські, а й матеріальні жертви з боку Радянського Союзу — будь — яке, навіть безглузде знищення чи втрату бойової техніки, списували на « важкі умови бойових дій». « За гроші, які радянська влада тоді „ втопила“ в Афганістані, тепер можна було б пів України відбудувати» — каже він. Нагороди:
- медаль «Воину — интернационалисту от благодарного афганского народа»;
- медаль «70 лет Вооруженных Сил СССР»;
- медаль «Учаснику бойових дій»;
- знак « Воину — интернационалисту».
Сьогодні працює столяром у столярному цеху с. Драчинці
Гуцуляк Іван Петрович, 1967 р. н.
Служив в Афганістані з 1985 по 1987 рік, в окремому протитанковому дивізіоні, неподалік міста Шандант, куди потрапив з пересильного пункту м. Володимир — Волинський Львівської області. Був водієм військової автоколони.
Одного разу сапери, які провіряли дорогу перед рухом колони, не додивилися, пропустили міну. На неї і потрапила автоколона Івана Петровича. Вибух був такої сили, що водія та його попутчика, ще одного солдата, викинуло з кабіни на декілька метрів. На щастя, машина в´їхала на міну заднім колесом, і обидва солдати залишилися живими. Після цього Іван 2 місяці пролежав у військовому госпіталі з важкою контузією, а потім ще на декілька місяців знову повернувся у стрій. Після цього був нагороджений медаллю «За відвагу». Але здоров'я, не дивлячись на багаторічне лікування, не повернеш. Сьогодні Іван Петрович — інвалід ІІІ групи; отримує пенсію за станом здоров'я. Каже, що декілька перших років йому постійно снився свист куль і вибухи гранат, привижалися обличчя загиблих товаришів. Минуле не відпускає і сьогодні… Нібито небагато — всього якихось неповних 2 роки — віддали мої четверо односельчан афганській війні. Але в долі цих людей Афганістан залишив свій пекучий слід — і на тілі, і в душі. З мого рідного краю — Буковини — було відправлено в Афганістан 1580 чоловік, з яких 48 загинули, а 45 повернулись інвалідами. Добре, що «чорний тюльпан» оминув моє рідне село, моїх земляків. І як же хочеться вірити, що таких « чорних тюльпанів» уже ніколи не буде в історії мого краю, мого села, моєї України. Що ніколи не доведеться ні нам, ні майбутнім поколінням братися за зброю — чи то в боротьбі за свої домівки, чи, тим більше, у війнах за чужі інтереси.
== Відомі вихідці і жителі села ==
|
