|
Спочатку політика колоніальної експансії зазнавала опору з боку монархістів, радикалів, соціалістів-гедистів, навіть частини поміркованих республіканців (Фрейсіне, Рібо). Серед аргументів називали такі: колоніальна експансія могла зіпсувати відносини з Англією; вона розпорошувала сили, незважаючи на німецьку загрозу (лідер радикалів [[Жорж Клемансо|Ж. Клемансо]] був переконаний, що війна з Німеччиною неминуча, тож війська потрібно тримати в Європі на її кордонах); слабкий приріст населення і відсутність масового виїзду французів не давали можливості закріпити ці колонії за Францією. Однак до початку XX ст. ці заперечення було знято. Колоніальну експансію Франції підштовхував Бісмарк, щоб відволікти французів від ідеї реваншу над Німеччиною. За його підтримки в 1881 р. було встановлено протекторат Франції над Тунісом.
Натомість в Єгипті Франція зазнала поразки в конкуренції з Великою Британією. Після того, як під керівництвом французького інженера Ф.Лессепса було збудовано Суецький канал (1869 р.), що з'єднав Середземне і Червоне моря, оволодіння новим торговельним шляхом стало метою англійської політики. Придбавши у Єгипту в 1875 р. контрольний пакет акцій Суецького каналу, Англія отримала контроль над важливим стратегічним шляхом у Індію. Окупація англійцями Єгипту у вересні 1882 р. призвела до глибокого відчуження між Францією і Англією, що продовжувалося понад 20 років, до підписання Антанти в 1904 р. Втрату Єгипту Франція намагалася компенсувати в інших районах Африки, що ще більше загострило її відносини з Англією. У 1883—1885 рр. вона вела війну за володіння Мадагаскаром, в результаті чого домоглася визнання свого протекторату над ним, але через опір Великої Британії не змогла в цей час повністю поставити під свій контроль.
Ще з 1876 почалося планомірне розширення французьких володінь у Західній Африці на схід. На початку 1880-х виникли плани щодо розширення колонії Сенегал у напрямку до Нігеру з метою об'єднати залізницею область р. Нігер з областю р. Сенегал і з берегом Атлантичного океану. У 1883 рр. французи вийшли на берег Нігеру в Бамако, де заснували перший форт і встановили міцний зв'язок Сенегалу з Нігером. В результаті подальших завоювань у 1890-ті рр. вони створили на заході Африки кілька нових колонійено французькі колонії Габон, Середнє Конго, Убанги-Шарі, Чад (до 1910 р. об'єднані у колонію Французька ГвінеяЕкваторіальна Африка). анції в Індокитаї. Однак в березні 1885 р. французи зазнали поразки від китайців у битві біля Ланг-Сона, Берегщо мало наслідком падіння другого уряду [[Жуль Феррі|Феррі]] і початок у Франції Слоновоїантинімецької Кісткикампанії, Дагомеяоскільки Феррі виступав за налагодження співробітництва з Німеччиною і проводив колоніальну експансію за її підтримки. В 1887 р. французи об'єднали Аннам, інТонкін, Камбоджу і Кохінхіну в Індокитайський союз під управлінням спільної колоніальної адміністрації. Було підкорено й інші території, в тому числі на Тихому океані — острови Таїті (1879), Нові Гібриди (1882), Нова Каледонія (1886) тощо. Буланжизм. З виборами 1885 р., що булипроходили обпід патріотичними гаслами, пов'єднаніязаний підйом нової політичної сили — націоналістичного руху. Настрої ксенофобії, породжені незадоволенням конкуренцією з боку іноземних робітників, характерні для усіх розвинутих країн в однуумовах економічної депресії, у Франції підживлювалися настроями реваншу над Німеччиною. У той час як помірковані республіканці намагались усіляко утримуватися від конфліктів з Німеччиною, суспільна думка Франції не примирилася з втратою Ельзасу й Лотарингії. Лідером націоналістичного руху став генерал Буланже. Після перемоги монархістів на виборах 1885 р. він за протекцією Ж.Клемансо, упевненого, що Буланже — Французькаєдиний Західнав Африкаусій армії «справжній республіканець і радикал», в 1886 р. отримав посаду військового міністра.
В центральній Африці в конкуренції європейських держав за басейн р. Конго виграла Бельгія, однак частина басейну Конго (800 тис. км².) за рішенням Берлінської конференції 1884—1885 рр. дісталася Франції. В центральній Африці створено французькі колонії Габон, Середнє Конго, Убанги-Шарі, Чад (до 1910 р. об'єднані у колонію Французька Екваторіальна Африка).
Серед планів французького уряду було проникнення в Сахару і побудова транс-сахарської залізниці. Однак смерть усіх учасників експедиції, спорядженої в Сахару (1880—1881 рр.), а також усвідомлення надзвичайних труднощів освоєння пустелі, примусили французький уряд відмовитися від цього плану.
Франція відновила завоювання Індокитаю, розпочате Наполеоном ІІІ (в 1863 р. встановлено контроль над Камбоджею, в 1867 р. — Кохінхіною). В 1883 р. направлено французькі війська до Тонкінської затоки, де знаходилися незалежні держави Тонкін і Аннам, наслідком чого стало підписання договорів про встановлення над ними французького протекторату. Ці договори не визнав уряд Китаю, який вважав ці держави своїми васалами. В результаті двох французько-китайських війн (1884 і 1885 рр.) Китай визнав колоніальні загарбання Франції в Індокитаї. Однак в березні 1885 р. французи зазнали поразки від китайців у битві біля Ланг-Сона, що мало наслідком падіння другого уряду [[Жуль Феррі|Феррі]] і початок у Франції антинімецької кампанії, оскільки Феррі виступав за налагодження співробітництва з Німеччиною і проводив колоніальну експансію за її підтримки. В 1887 р. французи об'єднали Аннам, Тонкін, Камбоджу і Кохінхіну в Індокитайський союз під управлінням спільної колоніальної адміністрації. Було підкорено й інші території, в тому числі на Тихому океані — острови Таїті (1879), Нові Гібриди (1882), Нова Каледонія (1886) тощо. Буланжизм. З виборами 1885 р., що проходили під патріотичними гаслами, пов'язаний підйом нової політичної сили — націоналістичного руху. Настрої ксенофобії, породжені незадоволенням конкуренцією з боку іноземних робітників, характерні для усіх розвинутих країн в умовах економічної депресії, у Франції підживлювалися настроями реваншу над Німеччиною. У той час як помірковані республіканці намагались усіляко утримуватися від конфліктів з Німеччиною, суспільна думка Франції не примирилася з втратою Ельзасу й Лотарингії. Лідером націоналістичного руху став генерал Буланже. Після перемоги монархістів на виборах 1885 р. він за протекцією Ж.Клемансо, упевненого, що Буланже — єдиний в усій армії «справжній республіканець і радикал», в 1886 р. отримав посаду військового міністра.
За ініціативи Буланже здійснено низку заходів по зміцненню армії (для чого виділено кредит 300 млн франків), що сприяли зростанню його популярності: прийнято на озброєння скорострільну гвинтівку Лебеля, скорочено термін військової служби з 5 до 3 років, покращено постачання армії та побутові умови рядових і унтер-офіцерів. Стрімкому зростанню популярності Буланже сприяли також його відверті висловлювання про необхідність реваншу над Німеччиною та імідж «сильної особистості», здатної зміцнити авторитет державної влади.
|
