Відкрити головне меню

Зміни

Дебати з приводу запропонованої національної конституції стали спірними, коли до Відня поступили новини про маневри італійських військ в Тиролі (21&nbsp;квітня 1866&nbsp;р.) та вздовж венеціанського кордону. Австрійський уряд наказав часткову [[Мобілізація|мобілізацію]] в південних регіонах, Італія, у відповідь оголосила повну мобілізацію. Незважаючи на заклики мислити та діяти раціонально, Італія, Пруссія та Австрія продовжили рухатись до збройного конфлікту. 1&nbsp;травня, Вільгельм передав командування армією в руки [[Гельмут Карл Бернард фон Мольтке|Мольтке]], наступного дня розпочалась повномасштабна мобілізація в Пруссії<ref>Sheehan, С. 906; Wawro, сс. 82-84.</ref>.
 
В парламенті, група держав, відома як {{lang-de|Mittelstaaten}}&nbsp;— «держави в середині» ([[Баварія]], [[Королівство Вюртемберг|Вюртемберг]], великі герцогства [[Велике герцогство Баден)|Баден]] і [[Велике герцогство Гессен|Гессен-Дармштадт]], і герцогства [[Герцогство Саксен-Веймар|Саксен-Веймар]], [[Саксен-Майнінген]], [[Саксен-Кобург|Саксонія-Кобург]] та [[НассауГерцогство (Німеччина)Нассау|Нассау]]), підтримали повну демобілізацію в державах союзу. Уряди цих країн відхилили привабливі обіцянки і жахливі погрози, якими Бісмарк сподівався переконати виступити проти Габсбургів. У військовому штабі Пруссії зрозуміли, що єдиними союзниками серед німецьких держав проти Габсбургів були [[Велике герцогство Мекленбург-Шверін|великі герцогства Мекленбург-Шверін]] і [[Мекленбург-Стреліц]] (дрібні князівства, що межують з [[Бранденбург]]ом з невеличким військом та слабким політичним впливом), а єдиним союзником за кордоном була Італія<ref>Sheehan, сс. 905–906.</ref>.
 
Опозиція до прусської тактики залізної руки виникла і серед інших соціальних і політичних груп. Ради міст німецьких держав, ліберальні члени парламенту і торгових палат, які виступали за єдину державу, які бачили великі переваги в об'єднанні, виступали проти будь-якої війни між Пруссією і Австрією: такий конфлікт служитиме лише монархічним династіям, а не інтересам громадян, які вони розуміли як «цивільні» та / або «буржуазні». Суспільна думка також виступала проти домінування Пруссії. Католицьке населення вздовж річки [[Рейн]], особливо в таких регіонах, як космополітичний [[Кельн]] і щільнонаселена [[Рурський регіон|долина Руру]], схилялось в бік Австрії. В пізній весні, найважливіші держави виступали проти зусиль Берліна з силової реорганізації німецьких держав. Прусський уряд сприймав питання німецької єдності, як питання влади і того, хто при підтримці армії міг її здобути. Ліберали у Франкфуртському бундестазі бачили досягнення єдності німецьких держав, внаслідок переговорів та розподілу влади серед багатьох партій<ref>Sheehan, С. 909.</ref>.
Необхідно було швидко досягти миру, аби уникнути вступу Росії у війну на боці Австрії<ref>Taylor, ''Bismarck'', сс. 87-88.</ref>. Пруссія анексувала [[Королівство Ганновер|Ганновер]], [[Гессен-Кассель]], [[Герцогство Нассау|Нассау]] і [[вільне місто Франкфурт]]. [[Велике герцогство Гессен|Гессен-Дармштадт]] втратив частину території, але не суверенітет. Держави на південь від річки [[Майн]] (Баден, Вюртемберг і Баварія) підписали окремі договори з вимогою сплати контрибуцій та утворення союзів, які втягнули їх у сферу впливу Пруссії. Австрія з більшістю союзників були виключені з [[Північнонімецький союз|Північнонімецького союзу]]<ref>Sheehan, С. 910.</ref>.
 
Кінець домінування Австрії серед німецьких держав змінив центр її уваги на Балкани. 1867&nbsp;року австрійський імператор [[Франц Йосиф I|Франц-Йосиф]] ухвалив угоду ([[Австро-угорський компроміс]] 1867&nbsp;року), згідно з якою угорські володіння отримали рівні права з австрійськими, чим була створена подвійна монархія [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]]<ref>Sheehan, сс. 905–910.</ref>. [[Празький мир (1866)|Празький мирний договір 1866&nbsp; року]] висунув м'які умови до Австрії, де відносини між Австрією та новою національною державою, Італією, зазнали істотних змін; хоча Австрія була набагато успішнішою у військових діях проти італійських військ, країна втратила важливі провінції [[Королівство Ломбардо-Венеція|Венеції]]. Габсбурги передали Венецію Франції, яка згодом офіційно передала контроль Італії<ref>Rosita Rindler Schjerve ''Diglossia and Power: Language Policies and Practice in the Nineteenth Century Habsburg Empire'', 2003, ISBN 3-11-017653-X, сс. 199–200.</ref>. Французька громадськість була обурена перемогами Пруссії та вимагала ''реванш за Садову'', що сприяло зростанню антипрусським настроям у Франції, які ще дужче посилились за кілька місяців до [[Французько-прусська війна|Франко-Прусської війни]]<ref>Bridge and Bullen, ''The Great Powers and the European States System 1814–1914''.</ref>. Іншим чинником стало те, що на зустрічі в [[Біарріц]]і у вересні 1865&nbsp;роком [[Наполеон III Бонапарт|Наполеона&nbsp;III]] з Бісмарком, останній дав зрозуміти (або Наполеон думав, що отримав натяк), що Франція може анексувати частину [[Бельгія|Бельгії]] і [[Люксембург]]у в обмін на нейтралітет.
 
Поразка Австрії призвела до переосмислення внутрішніх розбіжностей, місцевої автономії і лібералізму<ref>Sheehan, сс. 909–910; Wawro, Chapter 11.</ref>. Новий Північнонімецький союз мав свою конституцію, прапор, урядові й адміністративні структури. Пруссія, під керівництвом Отто фон Бісмарка, військовими перемогами здолала активний опір Австрії ідеї об'єднаної Німеччини. Ця ідея не лише послабила вплив Австрії на німецькі держави, а й розколола дух загальнонімецької єдності: більшість німецьких держав були незадоволенні прусської політикою сили<ref>Blackbourn, ''Long Century'', Chapter V: ''From Reaction to Unification'', сс. 225–269.</ref>.
=== Проголошення Німецької імперії ===
 
Принизливий полон французького імператора та втрата цілої французької армії, яка потрапила у пастку в тимчасовому таборі в Саарі («Табірна ганьба», як назвали її французи), спричинило безлад у французькому уряді; активні противники Наполеона повалили уряд, і проголосили [[Третя Французька Республіка|Третю республіку]]<ref>Howard, сс. 222–230.</ref>. Німецьке Верховне Командування очікувало від Франції швидкого укладання миру, але нова республіка відмовилась здаватись. Прусська армія оточила Париж, та [[Облога Парижу|протримала в облозі]] до середини січня<ref>Taylor, ''Bismarck'', С. 126</ref>. 18&nbsp;січня 1871&nbsp;року в [[ДзеркальнаВерсальський зала у Версаліпалац|дзеркальній залі Версаля]], німецькі князі і старші воєначальники проголосили Вільгельма «німецьким імператором»<ref>[http://www.dhm.de/lemo/html/kaiserreich/innenpolitik/reichsgruendung/index.html Die Reichsgründung 1871] (The Foundation of the Empire, 1871), Lebendiges virtuelles Museum Online, accessed 2008-12-22.</ref>. В укладеній згодом [[Франкфуртська мирна угода|Франкфуртській мирній угоді]] Франція відмовилась від більшості традиційно німецьких регіонів ([[Ельзас]]у та німецькомовної частини [[Лотарингія (герцогство)|Лотарингії]]), погодилась на виплату репарацій, розрахованих на основі чисельності населення, та еквівалентних репараціям, які Наполеон Бонапарт наклав на Пруссію 1807&nbsp;року;<ref>Taylor, ''Bismarck'', С. 133.</ref> також була погоджена німецька адміністрація в Парижі і більшій частини північної Франції з «поетапним виведенням німецької армії відповідно до сплачених репарацій.»<ref>Crankshaw, Edward. ''Bismarck''. New York, The Viking Press, 1981, С. 299.</ref>
 
[[Файл:Wernerprokla.jpg|thumb|upright=1.67|Малюнок [[Антон фон Вернер|Антона фон Вернера]]: [[прокламація]] Імператора Вільгельма&nbsp;I (заснування Німецької імперії) 18&nbsp;січня 1871&nbsp;р. та інші з Бісмарком (в білій формі) в дзеркальній залі Версаля.]]