Іван Попович (козацький полковник): відмінності між версіями

'''Іва́н Попо́вич (Попович-Ходорківський'''<ref name="ReferenceA">Ляскоронскій В. Паволоцкій полковникъ Иванъ Поповичъ. Эпизодъ изъ временъ «Руины» // "«Кіевская старина"». –&nbsp;— 1889. -&nbsp;— № &nbsp;5–6. –&nbsp;— с. 571.</ref>) (?&nbsp;— [[15 червня]] [[1663]])&nbsp;— покозачений [[Шляхта|шляхтич]], [[Полковник (Гетьманщина)|полковник]] [[Паволоцький полк Війська Запорозького|Паволоцького полку]] в [[1661]]–[[1663]] роках, керівник козацького повстання Паволоцького полку [[1663]] року.

Про життєдіяльність Івана Поповича, на жаль, відомо дуже мало. Ситуацію ускладнює той факт, що досить важко ідентифікувати інформацію саме про нього через поширене на той час серед козаків прізвище «Попович», яке безапеляційно вказує лише на його соціальне походження –&nbsp;— він був сином [[священик]]а. Народився він, очевидно, у [[Київське воєводство|Київському воєводстві]] орієнтовно в першій половині [[XVII століття]]. Літописець [[Єрлич Йоахим|Й. Єрлич]] [[1663]] року називає його "«молодим"»<ref>Ляскоронскій В. Паволоцкій полковникъ Иванъ Поповичъ. Эпизодъ изъ временъ «Руины» // "«Кіевская старина"». –&nbsp;— 1889. -&nbsp;— № &nbsp;5–6. –&nbsp;— с. 572.</ref>, отже, ймовірно, народився він не раніше кінця [[1620-ті|1620-тих]] років. За однією з версій, Попович родом з [[Ходорків|Ходоркова]], син місцевого священика<ref name="ReferenceA"></ref>, за іншою&nbsp;— син священика з [[Кам'яний Брід (Лисянський район)|Кам'яного Броду]] і родом звідти ж<ref>Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. Білоцерківський полк. –&nbsp;— К.: Стилос, 2002. –&nbsp;— ISBN 966-8009-28-2. –&nbsp;— с. 38.</ref>. Розділилися думки вчених і щодо імені його батька: як можливі варіанти називають імена Михайло<ref>Заруба В. &nbsp;М. &nbsp;Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 &nbsp;рр. &nbsp;— Дніпропетровськ, 2007. &nbsp;— ISBN 978-966-383-095-7. &nbsp;— с. 315.</ref>, Олексій<ref>Мицик Ю. А. ПОПОВИЧІ // Енциклопедія історії України. В 10 т. –&nbsp;— Т. 5. Па-Прик. –&nbsp;— К.: Наукова думка, 2011. –&nbsp;— с. 427.</ref>, Аврам<ref>Новицкий И. Ещё об Иване Поповиче // Киевская Старина. &nbsp;— 1889. &nbsp;— № &nbsp;11. &nbsp;— С. 433.</ref><ref>Паволоч: 500 років в ліку писаного віку / Автор-упорядник В. &nbsp;П. &nbsp;Бленда. –&nbsp;— К.: ХХІ ст..: діалог культур, 2009. –&nbsp;— 182 с. –&nbsp;— ISBN 978-966-02-4655-3. –&nbsp;— с. 81.</ref>.

Інформації про І. Поповича до [[1660-ті|1660-тих]] років практично немає. Дослідник [[Кривошея Володимир Володимирович|В. Кривошея]], на жаль, без посилання на джерела подає відомості, що якийсь Попович Іван займав уряд [[Полковий писар|писаря полкового]] [[Чигиринський полк|чигиринського]] [[1637]] року<ref>Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Чигиринський полк // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць, вип. 35. &nbsp;— К.: Всеукраїнська громадська організація Українська академія наук, 2010. –&nbsp;— c. 20.</ref>. Важко сказати, чи йдеться тут саме про майбутнього паволоцького полковника.

В [[Реєстр Війська Запорозького 1649|Реєстрі Війська Запорозького 1649 року]] Іван Попович згадується як покозачений [[Шляхта|шляхтич]] в складі Кам'янобрідської сотні [[Білоцерківський полк|Білоцерківського полку]]<ref>Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. Білоцерківський полк. –&nbsp;— К.: Стилос, 2002. –&nbsp;— ISBN 966-8009-28-2. –&nbsp;— с. 37.</ref>. Є навіть дані, що [[1649]] року він очолював [[Білоцерківський полк]] (в період між полковництвом [[Гиря Іван|Івана Гирі]] та [[Громика Михайло|Михайла Громики]])<ref>Панашенко В. Полкове управління в Україні (серед. XVII—XVIII &nbsp;ст.). Історичні зошити &nbsp;— К.: Інститут історії України, 1997. –&nbsp;— c. 60.</ref>, проте в [[1654]] році зустрічаємо його на посаді [[Кам'яний Брід (Лисянський район)|Кам'янобрідського]] [[сотник]]а<ref>Заруба В. &nbsp;М. &nbsp;Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 &nbsp;рр. &nbsp;— Дніпропетровськ, 2007. &nbsp;— ISBN 978-966-383-095-7. &nbsp;— с. 43; 315.</ref>. [[Єрлич Йоахим|Й. Єрлич]] називає Поповича Ходорківським, вказуючи на його походження з [[Ходорків|Ходоркова]]. Проте, можливо, що І. Попович після козакування в Кам'янобрідській сотні, до призначення [[Полковник (Гетьманщина)|полковникполковником]]ом міг займати старшинську посаду в Ходорківській сотні, що було обов'язковою умовою перед посіданням полковницького уряду<ref name="ReferenceB">Гаврилюк О. &nbsp;М. &nbsp;Кам'янобрідський козак, паволоцький полковник та «піп-розстрига» &nbsp;— Іван Попович.[http://www.kozak.ck.ua/ist/15.php]</ref>. Також, імовірно, що Попович був протягом короткого періоду [[1663]] року [[священик]]ом саме у [[Ходорків|Ходоркові]].

За гетьманування [[Юрій Хмельницький|Юрія Хмельницького]] Іван Попович певний час був [[Полковник (Гетьманщина)|полковником]] (за деякими даними &nbsp;— [[Наказний полковник|наказним]]) в [[Паволоч]]і, зайнявши місце [[Іван Богун|Івана Богуна]]<ref name="ReferenceC">Газін В. &nbsp;В. &nbsp;Гетьман Павло Тетеря: Соціально-політичний портрет. &nbsp;— Кам’янецьКам'янець-Подільський: Аксіома, 2007. –&nbsp;— ISBN 978-966-496-010-3. –&nbsp;— с. 80.</ref>, котрий влітку [[1661]] року згадується вже як [[Чигиринський полк|чигиринський]] полковник<ref name="ReferenceD">Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К.: «Стилос», 2010. –&nbsp;— с. 7.</ref>. За [[Єрлич Йоахим|Йоахимом Єрличем]], перше полковництво Поповича припало на період гетьманування [[Юрій Хмельницький|Ю. Хмельницького]] та початок гетьманування [[Павло Тетеря|Павла Тетері]] ([[1662]]–[[1663]])<ref name="ReferenceA"></ref>. Проте, якщо взяти до уваги, що І. Богун принаймні з серпня [[1661]] по березень [[1662]] року перебував на уряді [[Чигиринський полк|чигиринського]] полковника<ref name="ReferenceD"></ref>, та, що інших осіб на уряді [[Паволоцький полк Війська Запорозького|паволоцького]] полковника в даний час не зафіксовано, можна припустити, що Іван Попович став повним паволоцьким полковником одразу після призначення Богуна до [[Чигирин]]а, тобто, не пізніше серпня [[1661]] року.

До рис характеру Поповича дослідники відносять ненависть до [[Поляки|поляків]] і [[євреї]]в, лицарську безстрашність і чесність. З перших днів приходу до влади [[Павло Тетеря|Павла Тетері]] він почав висловлювати своє невдоволення пропольською політикою гетьмана. І, очевидно, наприкінці зими [[1663]] року вперше підняв бунт проти останнього<ref name="ReferenceC"></ref>. Він посилав листи до [[Київ|Києва]] московському [[воєвода|воєводі]], прохаючи того про допомогу<ref name="ReferenceE">Нечуй-Левицький І. Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря.[http://ukrlit.org/Nechui-Levytskyi_Ivan_Semenovych/briukhovetskyi_ta_teteria/]</ref>, почав нищити та виганяти шляхту з території свого полку. За це Тетеря хотів скарати його на горло. Але цей виступ був швидко придушений, так, що сам гетьман навіть не надав йому значення. Попович став шукати захисту в козацької старшини, в [[Митрополит Київський|митрополитмитрополита]]а [[Балабан Діонісій|Д. Балабана]] та ченця Гедеона&nbsp;— [[Юрій Хмельницький|Юрія Хмельницького]], обіцяючи облишити шаблю, взяти до рук хреста, аби тільки лишитися живим. Тетеря прислухався до заступників, змилостивився, і Попович справді пішов у [[священик]]и. Такий крок з боку гетьмана, очевидно, мав на меті уникнути загострення стосунків з представниками радикального угрупування козацької старшини.

Але не минуло й півроку, як Попович, бачачи, «які кривди чинять ляхи й жиди священикам і взагалі православним», скинув рясу, зумів повернути собі паволоцьке полковництво та вже навесні [[1663]] року знову з'явився в [[Паволоч]]і й підняв повстання. Вже [[6 квітня|6]] ([[16 квітня|16]]) квітня [[Стефан Чарнецький|С. Чарнецький]] писав [[Богуслав Радзивілл|Б. Радзивілу]], що Тетеря наказав розстріляти полковників –&nbsp;— Поповича й [[Вертелецький Іван|Вертелецького]]. А сам Тетеря повідомляв М. Пражмовському [[2 травня|2]] ([[12 травня|12]]) травня: «Дейнеки жорстоко придушені –&nbsp;— уже втретє; козаки й татари ходили разом»<ref>Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 1659—1667&nbsp;рр.) / Пер. з рос. Л. Білик. –&nbsp;— К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. –&nbsp;— ISBN 966-500-099-3. –&nbsp;— с. 300.</ref>. [[Єрлич Йоахим|Й. Єрлич]] зазначає, що вдруге І. Попович став полковником (очевидно [[Наказний полковник|наказним]]) після смерті [[Митрополит Київський|Київського митрополита]] [[Балабан Діонісій|Діонісія Балабана]] ([[10 травня|10]] ([[20 травня|20]]) травня [[1663]])<ref name="ReferenceB"/>. Швидше за все, на цьому уряді він замінив [[Василь Петровський|Василя Петровського]], котрий, за даними [[Кривошея Володимир Володимирович|В. Кривошеї]], був паволоцьким полковником у [[1663]] році перед І. Поповичем<ref>Кривошея В. &nbsp;В. &nbsp;Козацька еліта Гетьманщини. &nbsp;— Київ, 2008. &nbsp;— ISBN 978-966-02-4850. -&nbsp;— с. 155.</ref> (найімовірніше –&nbsp;— останній був паволоцьким полковником у період між двома полковництвами І. Поповича, тобто орієнтовно протягом лютого-травня [[1663]] року). За [[Літопис Самовидця|літописом Самовидця]], паволоцьке повстання відбувалося влітку [[1663]] року, одночасно з проведенням [[Чорна рада 1663|Чорної ради]] в [[Ніжин]]і<ref name="ReferenceF">Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник Хмельницкой, “Краткого«Краткого описания Малороссии”Малороссии», и “Собрания«Собрания исторического”исторического». –&nbsp;— К., 1878. –&nbsp;— с. 78.</ref>.

Попович відновив зв'язки з московським воєводою у [[Київ|Києві]] та пообіцяв схилити на свій бік козаків і знову привести [[Правобережна Україна|Правобережну Україну]] в підлеглість московському цареві. Отримавши від воєводи царську грамоту або привілей, полковник почав готувати повстання проти Тетері. Насамперед він зв'язався з лівобережним [[Наказний гетьман|наказним гетьманом]] [[Яким Сомко|Якимом Сомком]] і прибув до [[Паволоч]]і. Тут він винищив усю [[Шляхта|шляхту]], яка повернулась до своїх маєтків і сподівалась на захист Тетері, а також чимало [[євреї]]в і багатих міщан. Повстання охопило всю територію [[Паволоцький полк Війська Запорозького|Паволоцького полку]] та частину сусідніх полків і з кожним днем набирало все більшого розмаху. На заклик бунтівного полковника до нього стали прибувати всі, хто був невдоволений існуючим режимом, хто залишився поза козацькими і шляхетськими вольностями. Також до повстання приєдналися ті, хто складав найлюмпенізованішу частину козацтва й селян, яка радо відкликалася на подібні події -&nbsp;— зі всіх боків почав гуртуватися навколо Поповича «чорний народ». Він з самого початку намагався поширити паволоцький виступ на все [[Правобережна Україна|Правобережжя]]. Саме з цією метою він розсилав невеликі загони повстанців у різні боки, які закликали до своїх лав всіх бажаючих і піднімали людей на боротьбу зі шляхтою та орендарями. Ці загони вбивали шляхту та євреїв, грабували та вбивали купців.

Такий несподіваний поворот подій та неабиякий розмах повстання всерйоз занепокоїли гетьмана Тетерю. Він зрозумів, що його плани зазнають краху. Так, [[26 червня]] ([[6 липня]]) [[1663]] &nbsp;р. він писав до короля: “Тут«Тут несподівано застало мене перетворення домашніх овець у хижих вовків, надавши привід навіженому зраднику попу підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоров’яздоров'я і, нарешті, нестійку споруду щастя України, дещо уже відновлену моїми зусиллями, знову зруйнувало”зруйнувало». Гетьманові все ж вдалося опанувати ситуацію. На допомогу гетьману підоспіла частина козацької старшини&nbsp;— [[Полковник (Гетьманщина)|полковникполковники]]и, [[сотник]]и, котрі присягали на вірність королеві й [[Річ Посполита|Речі Посполитій]]. Для придушення повстання Тетеря був змушений викликати з [[Лівобережна Україна|Лівобережжя]] вірного йому [[Генеральний осавул|генерального осавула]] [[Петро Дорошенко|Петра Дорошенка]] з добірними, згуртованими у битвах, козацькими підрозділами<ref>Газін В.&nbsp;В. &nbsp;Гетьман Павло Тетеря: Соціально-політичний портрет. &nbsp;— Кам’янецьКам'янець-Подільський: Аксіома, 2007. –&nbsp;— ISBN 978-966-496-010-3. -&nbsp;— с. 81.</ref>. Гетьман наказав стратити Поповича та полковника сусіднього [[Кальницький полк|Кальницького полку]] [[Вертелецький Іван|Івана Вертелецького]]<ref>Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини. &nbsp;— К.: ІПіЕНД імені І.&nbsp;Ф.&nbsp;Кураса НАН України, 2008. –&nbsp;— ISBN 978966024850. &nbsp;— с. 176.</ref>.

Вони облягли в [[Паволоч]]і Поповича разом із його загоном, який налічував до 1000 чоловік.<ref name="ReferenceG">Антонович В. Павло Тетеря[http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/1008811/Antonovich_-_Pavlo_Teterya.html]</ref>. За словами [[Єрлич Йоахим|Й. Єрлича]], Попович мужньо оборонявся, сподіваючись на допомогу з-за Дніпра. Проте ці надії не справдилися, а сидіння в облозі наскучило обложеним, особливо паволоцькми міщанам. Тому вони, змовившись між собою, видають Поповича з його п’ятнадцятьмап'ятнадцятьма головними сподвижниками та здаються самі, просячи переможців про помилування. У них відібрали коней, зброю, майно, побили киями та обухами й пустили на волю<ref name="ReferenceH">Ляскоронскій В. Паволоцкій полковникъ Иванъ Поповичъ. Эпизодъ изъ временъ «Руины» // "«Кіевская старина"». –&nbsp;— 1889. -&nbsp;— № &nbsp;5–6. –&nbsp;— с. 574.</ref>. За Літописами [[Літопис Самовидця|Самовидця]] і [[Літопис Григорія Грабянки|Г. Граб’янкиГраб'янки]], не бажаючи бачити Паволоч спустошеною, І. Попович добровільно вийшов з обложеного міста разом із п'ятнадцятьма своїми товаришами й віддався до рук Тетері. Решта повсталих просили пощади<ref name="ReferenceF"></ref> &nbsp;— у них відібрали коней, зброю, майно, побили киями та обухами й пустили на волю. За словами літописця, «живих випустили, даруючи їм здоров'я». На допомогу повстанцям начебто ішов загін запорізьких козаків на чолі з [[Іван Сірко|І. Сірком]], але, зупинений ворогами, змушений був повернутись на [[Запорозька Січ|Січ]]<ref name="ReferenceI">Ярмошик І. Паволоч&nbsp;— місто козацьке.[http://eprints.zu.edu.ua/6099/1/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%87.pdf]</ref>.

Радянський історик [[Петровський Микола Неонович|М. Петровський]] вважає сумнівною звістку [[Літопис Самовидця|Самовидця]], що посланці від І. Поповича до гетьмана [[Іван Брюховецький|І. Брюховецького]] звернулися по допомогу, але останній її не надав. Брюховецький став гетьманом [[18 червня|18]] ([[28 червня|28]]) червня, а від [[26 червня]] ([[6 липня]]) маємо в листі Тетері королеві, що повстання в Паволочі придушено й провідця його вже знаходиться в руках Тетері. Тут лише можна припустити, що ці посланці або були вислані Поповичем незадовго перед кінцем повстання, або ж, що Попович послав раніше посланців до [[Яким Сомко|Я. Сомка]], як [[Наказний гетьман|наказного гетьмана]] [[Лівобережна Україна|Лівобережжя]]. Після ж обрання гетьманом Брюховецького, паволоцькі посланці звернулися до останнього. Але все це, звичайно, лише гіпотеза<ref>Петровський М. Нариси історії України XVII –&nbsp;— початку XVIII століть (Досліди над Літописом Самовидця). –&nbsp;— Х.: Державне видавництво України, 1930. –&nbsp;— с. 270-271270—271.</ref>.

Сам Тетеря провадив слідство над бунтівником. [[15 червня]] (за іншими даними&amp;nbsp;— в середині липня<ref name="ReferenceH"></ref>) цього ж року Івана Поповича страчено в м. [[Корсунь-Шевченківський|Корсуні]] (за іншими даними, Поповича стратили в Паволочі<ref name="ReferenceI"/>). Його смерть приглушила полум'я повстання. Літописець [[Єрлич Йоахим|Єрлич]] описує деталі страти Поповича: "«цього попа засуджено до такої смерті: спочатку розпеченою цеглою або каменем зітерти «гуменце»„гуменце“, що й було вчинено; тоді Поповича віддали до рук ката, який його терзав. Гетьман Тетеря нікого не допускав до підсудного. Він наказав катові прикласти йому до ребер розпечене залізо, потім звелів і катові одійти. Взявши папір і чорнило, сам допитував: хто його підмовляв до повстання, чи, може, сам його задумав, і кого з полковників або сотників він міг би назвати як своїх співучасників. Кат кілька разів мучив свою жертву й після кожного разу відходив од нього, а Тетеря допитував у четверо очей, і насамкінець звелів відтяти жертві руки й ноги, а тулуб кілька годин лежав на майдані, аж доки не спалили"»<ref name="ReferenceG"/>.

Допит учасників повстання показав, що найбільшою небезпекою для гетьмана було те, що серед правобережної козацької старшини виявилося чимало прихильників І. Поповича. Сам [[Павло Тетеря|П. Тетеря]] з гіркотою зазначав: «У нас між своїми більше зрадників ніж благонадійних і доброзичливих, більше схильних до того боку». Королівський резидент у війську Запорозькому С. Венславський наприкінці червня [[1663]] року в листі до короля підкреслив, що П. Тетеря тепер переконався, «…яка небезпека загрожує йому, коли піп, взятий в Паволочі, відкрив під час тортур, що багато зі старшини беруть участь у зраді проти нього»<ref name="ReferenceB"/>. Це повстання так налякало Тетерю, що він просив короля, аби той якомога скоріше подав йому поміч і привів польське військо до України<ref name="ReferenceE"/>. Дослідниця [[Таїрова-Яковлєва Тетяна Генадіївна|Т. Таїрова-Яковлєва]] з цього приводу припускає, що, так як Попович на [[Паволоцький полк Війська Запорозького|паволоцькому]] полковництві замінив [[Іван Богун|І. Богуна]], то, можливо, існував зв’язокзв'язок Попович –&nbsp;— Богун –&nbsp;— Сомко. І тоді виходить, що повстання Поповича –&nbsp;— перша невдала спроба єдиної змови частини козацької старшини обох берегів Дніпра<ref>Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 1659—1667&nbsp;рр.) / Пер. з рос. Л. Білик. –&nbsp;— К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. –&nbsp;— ISBN 966-500-099-3. –&nbsp;— с. 303.</ref>. Адже трохи згодом саме Богун стане одним із очільників змови й виступів проти Тетері та [[Річ Посполита|Речі Посполитої]].

[[11 вересня]] [[2010]] &nbsp;р. в [[Паволоч]]і під час четвертої художньо-мистецької толоки була освячена меморіальна плита на місці ймовірної страти паволоцького полковника Івана Поповича<ref>Паволоч толокувала вчетверте[http://www.popilnya-rda.gov.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=238&Itemid=5]</ref>.

* Довідник з історії України. Видання в трьох томах. Том ІІ (К—П)./Укладений колективом авторів. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. &nbsp;— К.: Генеза, 1995. &nbsp;— С. 409—410.

* Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. &nbsp;А. &nbsp;Смолій (голова) та ін.: Т. 8: Па—Прик. &nbsp;— К.: Наукова думка, 2011. &nbsp;— ISBN ISBN 978-966-00-1142-7. &nbsp;— 520 с.

{{примітки|2}}