|
=== Артедайн ===
'''Артедайн''' ({{lang-en|Arthedain}}, від діалектичногодіалектного синд.синдарського «ард», ''ardh'' («королівство») та «едайн», ''edain'' («адани»), у перекладі — "«Королівство Аданів») — область у Арнорі, а згодом незалежна держава, що розташовувалася на північному сході [[Еріадор]]у в землях від льодової затоки Форохель на півночі до річки Барандуїн (Брендівинної) на півдні та від ріки Лун на заході до Грозогір на сході. Включав також землі на північ від Східно-Західної дороги.
Як незалежна держава виник у 861 році після смерті короля Еарендура унаслідок суперечок між його синами. Першим королем Артедайну став старший син Еарендура Амлаїт, який переніс столицю з Аннумінаса до Форноста. На території Артедайну залишилися усі три [[палантири]] Арнору. Найбільшими містами краю були вже згаданий Форност та [[Брі (Середзем'я)|Брі]] з прилеглими околицями. Аннумінас, хоч і залишився на території Артедайну, однак після розпаду Арнору знелюднив та перетворився на руїну.
Між Артедайном та іншими двома королівствами часто спалахували конфлікти, головним чином за право володіння Грозогорами та землями на захід від них. Крім того, і Рудаур, і, спочатку, Кардолан, перетендували на вежу Амон-Сул, у якій зберігався один з [[Палантири|палантирів]].
Близько 1300 року Третьої Епохи на північно-східному кордоні Артедайну постало королівство [[Анґмар]]. Його правителем був [[Назґули|Король-Чаклун]], проводар [[Назґули|Назґулів]], хоча тоді це ще не було відомо [[Дунадани|дунаданам]].
Приблизно у цей час Арґелеб І, син Мальвеґіла, уперше почав претендувати на владу над усім Арнором, але проти нього виступили горяни Рудаура, які на той момент захопили владу у краї та вступили у спілку з [[Анґмар]]ом. У зв'язку з цим, Арґелеб І збудував укріплення на Грозогорах, однак, коли 1356 року Рудаур разом з [[Анґмар]]ом напали на Артедайн, він загинув у битві.
У зв'язку з новою загрозою, яка виходила від [[Анґмар]]у, Кардолан визнав суверенітет Артедайна над своїми землями, і відтоді терен знову почав називатися Арнором. Арвелеґ, син Арґелеба І, разом з союзниками-кардоланцями та у спілці з [[Ліндон]]ом вибив ворогів з Грозогір, і після того протягом 53 наступних років утримував кордон по лінії Грозової, Великої дороги та ріки Мітейтель.
Кардолан за потреби надсилав допомогу Артедайну, однак 1409 року Третьої Епохи і він, і Рудаур були завойовані [[Анґмар]]ом, а вежу Амон-Сул було спалено та сплюндровано, а Артедайн уцілів тільки завдяки [[Ельфи|ельфійській]] допомозі з [[Лоріен]]у та [[Сірі Гавані|Гаваней]].
Після 1409 року наступ [[Анґмар]]уАнґмару було зупинено, і Північне Королівство насолоджувалося миром, хоча його населення продовжувало скорочуватися. Це скорочення набуло настільки загрозливого характеру, що 1601 року король Арґелеб ІІ віддав чималу дещицю найкращих орних земель Артедайну прибулим [[Гобіти|гобітам]], оскільки ці землі повністю знелюднилися. Цю місцевість пізніше стали називати [[Шир]]ом.
Смертельна моровиця не надто зачепила Артедайн, то ж можна гадати, що бойові дії з [[Анґмар]]омАнґмаром поновилися невдовзі після 1800 року. Зокрема, згадується перемога над [[Анґмар]]омАнґмаром, здобута королем Аравалом 1851 року, хоча відомості про історію Королівства до початку 20 століття Третьої Епохи загалом ненадійні та суперечливі. Останні десятиліття існування Артедайну минули у постійних конфліктах з [[Анґмар]]омАнґмаром, оскільки для здобуття перемоги у війні королівству вже не вистачало ні людей, ні сил. 1940 року Третьої Епохи Артедайн, яким правив Арафант, син Аравала, уклав союз з [[Ґондор]]ом та одружив свого сина Арведуї наз дочцідочкою [[ґондор]]ськогоґондорського короля Ондогера Фіріелі, однак фактично це була лише формальність, адже жодне з королівств було не в змозі надати військову підтримку іншому. [[Назґули|Король-Чаклун]] почав атакувати Артедайн з подвійною силою, а [[Ґондор]] у цей же час змушений був відбивати велику навалу візочників у 1944 році, що зробило неможливим відправку військових частин у Арнор.
Коли 1944 року обидва сини Ондогера загинули у битві, Артедайн заявив претензії на корону [[Ґондор]]у, оскільки Арведуї залишався останнім прямим нащадком [[Ісілдур]]а та був чоловіком Фіріелі. Однак ці зазіхання були відхилені Радою [[Ґондор]]уҐондору, а Артедайн на цьому більше не наполягав.
Арведуї був останнім королем Артедайну. До останнього стримуючи натиск [[Анґмар]]аАнґмара, він у 1973 році зрозумів, що Арнору загрожує поразка, і звернувся до [[Ґондор]]у по допомогу. Король Еарніл ІІ відправив на північ флот під командуванням свого сина Еарнура. Але було вже надто пізно. На початку 1974 року [[Назґули|Король-Чаклун]] взяв Форност та окупував увесь Артедайн, і сини короля та більшість інших [[Дунадани|дунаданів]] утекли за річку Лун. Сам Арведуї утік на північ та згинув, коли його корабель затонув на вкритій льодом затоці Форохель 1975 року, і разом з ним було втрачено [[палантири]] з Аннумінаса та Амон-Сул. Вже після смерті Арведуї флот Еарнура досягнув [[Ліндон]]а. Об'єднані сили [[Ґондор]]у, [[Ліндон]]а та [[Рівенділ|Рівендолу]] разом з вояками колишнього Північного Королівства здолали сили [[Анґмар]]у у Битві за Форност.
Однак, хоча військова міць [[Анґмар]]у була знищена, ця битва стала кінцем Північного Королівства. Довги роки війн та природні катаклізми знищили більшу частину населення [[Еріадор]]у, а [[Дунадани|дунаданів]] узагалі лишилося настільки мало для того, щоб відродити королівство. То ж 1976 року Аранарт, старший син Арведуї, прийняв титул Вождя [[Дунадани|Дунаданів]], і відтоді він та його спадкоємці очолювали [[Слідопити Півночі|Слідопитів Півночі]]. [[Араґорн]] ІІ був 16 Вождем до того, як він коронувався у [[Мінас-Тіріт]]і та відновив Королівство Арнор у 3019 році Третьої Епохи.
=== Кардолан ===
'''Кардолан''' ({{lang-en|Cardolan}}, від можливого діалектного синд.синдарського ''Cardolan''слова, ущо перекладі —означає «Країна червонихЧервоних пагорбівПагорбів») — область у Арнорі, згодом незалежна держава [[Дунадани|дунаданів]] Півночі. Його кордонами слугували річки Барандуїн (БрендівинноїБрендівинни) на заході, Мітейтель (Сиводжерельної) на сході та Ґватло (Сірого Потоку) на південному сході та півдні. Північна межа Кардолану проходила по Великій Східній дорозі.
Після проголошення незалежності, Кардолан висунув також територіальні претензії до Артедайну за право володіння Грозогорами, включаючи вежу Амон-Сул та [[Палантири|палантир]], який зберігався там. Зрештою, саме через бажання володіти [[Палантири|палантиром]] усі три королівства [[Дунадани|дунаданів]] Півночі оспорювали одне в одного право володіння Грозогорами. Ця територіальна суперечка тривала довгі роки, аж доки у Рудаурі не перервався родовід нащадків [[Еленділ]]а, і цей край не перетворився на васала [[Анґмар]]аАнґмару.
1050 року Третьої Епохи один з [[Гобіти|гобітівських родів]], відомий нині як шерстоноги, перейшов [[Імлисті Гори]] та оселився на Південних Схилах на захід від Кардолану.
Коли на північному сході [[Еріадор]]у постало лиховісне королівство [[Анґмар]], Кардолан перетворився на найважливішого союзника Артедайна. Його народ змушений був боронитися від спілки обох армій — [[Анґмар]]аАнґмару та РудаураРудауру. 1356 року Арґелеба І, короля Артедайну, було убито у битві з Рудауром, союзником [[Анґмар]]уАнґмару. На деякий час Кардолан у союзі з Артедайном відкинув назад сили [[Анґмар]]уАнґмару, і деякий час його мешканці ще тримали оборону у найважливішому регіоні краю — ТірнТирн Ґортаді. Однак 1409 року з [[Анґмар]]уАнґмару вийшло велике військо, яке вдерлося на кардоланські терени та сплюндрувало країну. У той час Артедайн майже нічим не міг допомогти своєму союзникові, позаяк і сам змушений був оборонятися. У цій війні загинув останній кардоланський князь, а сили Кардолану було розбито. Якщо згодом Артедайну і вдалося дещо відновити свої сили, то Кардолану вже ні. Від колишнього королівства не лишилося майже нічого, і навіть за самою областю Тирн-Ґортаду, знаною тепер як Великі Кургани, у [[Гобіти|гобітівських легендах]] закріпилася слава небезпечного та таємничого місця.
Смертельна моровиця, яка 1636 року знищила Короля [[Ґондор]]у та висушила Біле Дерево, поширилася на північ уздовж Великої дороги та здесяткувала населення Мінгіріату та [[Енедвайт]]у. Приблизно у той же час моровиця знищила останні криївки [[Дунадани|дунаданів]] у Курганах, і лихі духи запанували там. Тим небагатьом, що уціліли після хвороби, вже нічого було запропонувати на допомогу Артедайну, коли 1974 року [[Анґмар]] підкорив останнє з королівств колишнього Арнору.
=== Рудаур ===
'''Рудаур''' ({{lang-en|Rhudaur}}, від можливого діалектного синд.синдарського ''Rhudaur''слова, ущо перекладі —означає «Східні Ліси» або «Лихий Ліс»<ref>Martinez, Michael (2 January 2012). «What is the Capital of Rhudaur?». Middle-earth and J.R.R. Tolkien News & Articles. Retrieved 11 April 2012.</ref>) — одна з областей старовинного Арнору, згодом незалежне королівство. Знаходилося на сході колишнього Північного Королівства.
Територія Рудаура простягалася від Грозогір та Амон-Сулу до річки Бруїнен (Шумної). Він мав довгий кордон з Кардоланом, який проходив уздовж Великої Східної дороги, та з Артедайном уздовж лінії Грозогір. На південь від дороги до складу Рудауру входили також землі, що знаходилися між річками Бруїнен та Мітейтель. Ці землі називалися Кутом або Клином, і саме звідти перші [[Гобіти|впертистурси]] прийшли до [[Еріадор]]у близько 1150 року Третьої Епохи. Утім, зважаючи на зростаючу небезпеку з [[Анґмар]]уАнґмару, ці [[Гобіти|вперти]]стурси залишили терен близько 1356 року, і частина їх рушила ще далі на захід до [[Шир]]у, а інші повернулися назад до [[Дикий Край|Дикого Краю]].
[[Дунадани|Дунаданське населення]] Рудауру ніколи не було численним, і завжди становило лише невелику частину усіх мешканців краю. Вже від початку свого існування як незалежне королівство Рудаур ворожо ставився до двох інших держав, що виникли на території колишнього Арнору. Він довго воював з Кардоланом з вежу Амон-Сул та [[Палантири|палантир]], що зберігався у ній.
Згодом численні горяни підкорили собі інше населення Рудауру, і один з ватажків горян вступив у спілку з [[Анґмар]]омАнґмаром і у 14 столітті Третьої Епохи захопив владу у королівстві. 1356 року війська Рудауру та [[Анґмар]]уАнґмару вбили у бою Верховного Короля Арґелеба І. [[Анґмар]] підкорив Рудаур та приєднав його територію до себе вже 1409 року, і тоді ж останні з [[Дунадани|дунаданів]] залишили цей край.
Після 1636 року Рудаур був спустошений Смертельною моровицею. Це стало причиною деякого зменшення сили та частоти нападів на територію Артедайну, яке тривало 300 років, однак, оскільки ні Рудаур, ні [[Анґмар]] не було знищено, війна тривала. Смертельного удару по Артедайну й Кардолану було завдано у 1974 році, коли обидва цих королівства впали під натиском спільних орд Рудауру та [[Назґули|Короля-Чаклуна]], які пізніше було розбито союзними арміями [[Ґондор]]у та [[Ліндон]]у. [[Назґули|Король-Чаклун]] утік на північ, а горяни зникли навіть з легенд [[Середзем'я]]. На південь від Великої Східної дороги Рудаур перетворився на країну тролів, а мандрівники, які опинялися у цих місцях, намагалися проскочити їх якомога швидше, уникаючи Тролівських кряжів.
Є свідчення, що після падіння [[Анґмар]]уАнґмару у Битві за Форност, домом для залишків північних [[Дунадани|дунаданів]] став Кут або ж Клин, і [[Слідопити Півночі]] навіть заснували там кілька поселень. Там їхній народ жив до того часу, поки Північне Королівство не було відновлено у часи правління [[Араґорн|Короля Елесара]] на початку Четвертої Епохи. Однак північні райони Рудауру залишалися дикими та небезпечними аж до кінця Третьої Епохи. Зокрема, на Еттенському нагір'ї 2930 року у сутичці з гірськими тролями загинув ватажок [[Слідопити Півночі|слідопитів]] Арадор, дід [[Араґорн]]а, а його син Араторн ІІ впав у битві з [[Орки|орками]] 2933 року.
Як розповідається у «[[Гобіт, або Туди і Звідти|Гобіті]]» та додатках до «[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]» 2941 року Третьої Епохи у тих краях троє тролів упіймали товаришів Торина Дубощита.
У першій книзі «[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]» говориться, що коли [[Фродо Торбин|Фродо]] з супутниками проходили цими землями, то бачили залишки древніх стін та веж, зловісні на вигляд. За словами [[Араґорн]]аАраґорна<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 194;</ref>:
{{Цитата|
|
