|
[[Файл:Minas Tirith.jpg|thumb|right|400px|Вигляд [[Мінас-Тіріт]]у — столиці Ґондору, у фільмі [[Володар перснів: Повернення короля|Володар Перстенів: Повернення Короля]] (2003)]]
== Історія ГондоруҐондору ==
Історія ГондоруҐондору більш-менш докладно описана у кількох працях [[Джон Рональд Руел Толкін|Дж. Р. Р. Толкіна]]. Уперше ГондорҐондор як такий згадується у розділі ІІ «Рада в Елронда» другої книги «[[Володар перстенів|Володаря Перстенів]]» разом з коротким викладенням історії Другої та Третьої Епох<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 231;</ref>. Історія ГондоруҐондору у Третю Епоху більш докладно описана у Додатках до «[[Володар перстенів|Володаря Перстенів]]», а також у «[[Сильмариліон]]і». Крім того, розповіді про окремі події історії ГондоруҐондору містяться також у «[[Незакінчені оповідання Нуменору та Середзем'я|Незакінчених оповіданнях]]».
=== Утворення ГондоруҐондору та Останній Союз ===
Землі, які пізніше стали називатися ГондоромҐондором, були широко колонізовані [[нуменорці|нуменорцями]] приблизно від середини Другої Епохи, особливо Друзями Ельфів, вірними дому [[Еленділ]]а<ref name="ReferenceA">Толкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. - Львів: Астролябія, 2008, c. 303;</ref>. Коли сини [[Еленділ]]а, [[Ісілдур]] та [[Анаріон]] висадилися у [[Середзем'я|Середзем'ї]] після затоплення [[Нуменор]]у, їх радо зустріли колоністи, після чого обидва брати разом почали правити цією землею, у той час, як [[Еленділ]]а було визнано Верховним Королем усіх земель [[дунадани|дунанадів]]<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 963;</ref>. У самому Південному Королівстві місцями проживання [[Ісілдур]]а та [[Анаріон]]а були, відповідно, [[Мінас-Ітіль]] та [[Мінас-Анор]], а столиця [[ОсгіліатОсґіліат]] розташовувалася між їхніми володіннями, поділена навпіл рікою [[Андуїн]]<ref name="ReferenceB">Толкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. - Львів: Астролябія, 2008, c. 303-304;</ref>.
Утім, [[Саурон]] теж уцілів після знищення [[Нуменор]]у і потайки повернувся до землі [[Мордор]]у на схід від ГондоруҐондору. Невдовзі він розпочав війну проти нуменорських королівств, сподіваючись знищити їх до того, як вони наберуть силу. Він захопив [[Мінас-Ітіль]], але [[Ісілдур]] утік та уплив на кораблі до [[Арнор]]у, у той же час [[Анаріон]] обороняв [[Осгіліат]]Осґіліат<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008, c. 306;</ref>. [[Еленділ]] та ельфійський король [[ó륳л-галадґалад]] утворили Останній Союз ельфів та людей, і разом з [[Ісілдур]]ом та [[Анаріон]]ом узяли у облогу та здолали сили [[Мордор]]у. [[Саурон]]а було переможено, але [[Єдиний Перстень]] не було знищено, позаяк його забрав собі [[Ісілдур]] як віру за загиблих [[Еленділ|батька]] та [[Анаріон|брата]]. Через це [[Саурон]] уцілів та зміг відновити сили у наступну епоху.
Оскільки [[Еленділ]] та [[Анаріон]] загинули у війні, [[Ісілдур]] передав правління над ГондоромҐондором синові [[Анаріон]]а Менелділу та вирушив на північ, щоб перебрати правління над [[Арнор]]ом. Титул Верховного Короля дунаданів також перейшов до нього після смерті [[Еленділ]]а. Утім, [[Ісілдур]] та троє його старших синів потрапили у засідку та були убиті [[Орки|орками]] на Ірисових полях<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "The Third Age", chapter I "Disaster of the Gladden Fields";</ref>.
Молодший син [[Ісілдур]]а Валанділ не намагався повернути титул свого батька як правителя ГондоруҐондору, і тому королівством самостійно управляли Менелділ та його нащадки, допоки зі смертю останнього короля Еарнура їхня династія не обірвалася.
=== Золотий вік ГондоруҐондору ===
Протягом першого тисячоліття [[Літочислення Арди#Третя епоха|Третьої Епохи]] ГондорҐондор перемагав у війнах, і його багатство та сила тільки зростали та примножувалися. Після перемоги над [[Саурон]]ом, вартові ГондоруҐондору наглядали за землями [[Мордор]]у, щоб не дати злу повернутися назад. У 490 році Третьої Епохи багатовіковий спокій ГондоруҐондору скінчився, позаяк [[східняни]] розпочали перше з багатьох своїх вторгнень<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 1011;</ref>. Ця війна тривала протягом усього наступного століття, і за її результатами Гондору дісталися великі території [[Рун]]у на північ від [[Мордор]]у.
У часи правління чотирьох «Морських Королів» у ГондоріҐондорі було створено потужний флот, і влада Південного Королівства поширилася на узбережжя на південь від Гирла [[Андуїн]]а. У 933 році Третьої Епохи ГондорҐондор захопив південне портове місто [[Умбар]], яким раніше володіли нащадки [[Чорні нуменорці|Чорних нуменорців]]<ref name="ReferenceC">Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 970, 1012;</ref>. Пізніше гарадрими перемогли Гондор у битві у тих землях та розпочали облогу [[Умбар]]а, однак король Гьярмендакіл І, посиливши свої армію та флот, змусив королів [[Гарад]]у відступити після великої перемоги над ними у 1050 році Третьої Епохи.
ГондорҐондор досягнув вершини своєї могутності у часи правління ГьярмендакілаГ'ярмендакіла, контролюючи велику територію та утвердившись над сусідніми народами, як-от гарадрими та північани з Долин [[Андуїн]]а. [[Мордор]] був відрізаний від зовнішнього світу та перебував під охороною фортець. Під час правління Атанатара Славетного, спадкоємця Гьярмендакіла[[Г'ярмендакіл І|Г'ярмендакіла І]], слава та багатство королівства досягли таких розмірів, що, як розповідається у [[Володар Перснів|Володарі Перстенів]], люди говорили: ''«У ГондоріҐондорі коштовне каміння -каміння— це галька, якою бавляться діти»''<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 971;</ref>.
=== Занепад ГондоруҐондору ===
Уже під час правління Атанатара та двох його синів, які розкошували у лінощах та майже нічого не робили для аби зберегти успадковану силу, ГондорҐондор почав занепадати. Найперше у цей час було занедбано нагляд за [[Мордор]]ом. Однак велике зло прийшло до ГондоруҐондору лише під час правління Валакара, коли почалися міжусобиці.
Міналкар, син Калмакіла, був енергійною людиною, і король Нармакіл 1240 року, щоб позбутися усіх турбот, зробив його регентом королівства. Відтоді Міналкар правив ГондоромҐондором від імені короля, прокипоки не успадкував батьківський трон.
1428 року Міналкар очолив велике військо й між [[Рованіон]]ом та [[Рунійське море|Рунійським Морем]] розбив велику армію [[Східняни|східнян]] та зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цієї перемоги він прийняв ім'я Ромендакіл<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 971;</ref>. Повернувшись до Гондору, Ромендакіл укріпив західний берег [[Андуїн]]а аж до місця впадіння Світлої та заборонив чужинцям спускатися [[Андуїн|Великою Рікою]] униз до [[Емін-Муїл]]у. Але оскільки йому були потрібні люди, й він прагнув посилити союз між Гондором та північанами, то прийняв багатьох з них на службу, а декому навіть подарував високі чини у своєму війську. Року 1250 Ромендакіл відправив свого сина Валакара пожити серед північан, щоб вивчити мову, звичаї та прагнення цього народу. Валакар, перебуваючи там, одружився з Відумаві, місцевого правителя Відугавії, і повернувся до Гондору лише через кілька років. ▼
▲1428 року Міналкар очолив велике військо й між [[Рованіон]]ом та [[Рунійське море|Рунійським Морем]] розбив велику армію [[Східняни|східнян]] та зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цієї перемоги він прийняв ім'я [[Ромендакіл II|Ромендакіл II]]<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 971;</ref>. Повернувшись до ГондоруҐондору, Ромендакіл укріпив західний берег [[Андуїн]]а аж до місця впадіння Світлої та заборонив чужинцям спускатися [[Андуїн|Великою Рікою]] униз до [[Емін-Муїл]]у. Але оскільки йому були потрібні люди, й він прагнув посилити союз між ГондоромҐондором та північанами, то прийняв багатьох з них на службу, а декому навіть подарував високі чини у своєму війську. Року 1250 Ромендакіл відправив свого сина Валакара пожити серед північан, щоб вивчити мову, звичаї та прагнення цього народу. Валакар, перебуваючи там, одружився з Відумаві, місцевого правителя Відугавії, і повернувся до ГондоруҐондору лише через кілька років.
Цей шлюб за своїми наслідками виявився катастрофічним для Гондору: коли стало відомо, шо спадкоємцем трону стане Валакарів син Елдакар, напівкровка, що у юності носив ім'я народу своєї матері, Вінітарія, південні області краю учинили заколот. Після смерті Валакара кілька членів Дому [[Анаріон]]а зажадали для себе корони Гондору, і у 1432 році Третьої Епохи у королівстві розпочалася повномасштабна громадянська війна, відома як Братовбивча. Найбільшою підтримкою серед повстанців користувався Кастамир, який узяв у облогу та захопив [[Осгіліат]]. Елдакар зміг утекти на свою батьківщину до [[Рованіон]]у, але його старший син Орненділ потрапив у полон та був страчений. Однак Кастамир проявив себе жорстоким, зарозумілим та поганим правителем, викликавши до себе ненависть мешканців [[Мінас-Анор]]а та Ітілієна. Унаслідок цього Елдакар по поверненні за кілька років з союзниками з півночі, отримав велику підтримку та здолав Кастамира та його армію. Утім, сини Кастамира втекли до [[Умбар]]у, який ще довго утримували під своїм контролем<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 972-973;</ref>. ▼
▲Цей шлюб за своїми наслідками виявився катастрофічним для ГондоруҐондору: коли стало відомо, шо спадкоємцем трону стане Валакарів син Елдакар, напівкровка, що у юності носив ім'я народу своєї матері, Вінітарія, південні області краю учинили заколот. Після смерті Валакара кілька членів Дому [[Анаріон]]а зажадали для себе корони ГондоруҐондору, і у 1432 році Третьої Епохи у королівстві розпочалася повномасштабна громадянська війна, відома як Братовбивча. Найбільшою підтримкою серед повстанців користувався Кастамир, який узяв у облогу та захопив [[ ОсгіліатОсґіліат]]. Елдакар зміг утекти на свою батьківщину до [[Рованіон]]у, але його старший син Орненділ потрапив у полон та був страчений. Однак Кастамир проявив себе жорстоким, зарозумілим та поганим правителем, викликавши до себе ненависть мешканців [[Мінас-Анор]]а та Ітілієна. Унаслідок цього Елдакар по поверненні за кілька років з союзниками з півночі, отримав велику підтримку та здолав Кастамира та його армію. Утім, сини Кастамира втекли до [[Умбар]]у, який ще довго утримували під своїм контролем<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 972-973;</ref>.
У наступному столітті королі [[Гарад]]у, порушивши домовленості унаслідок Братовбивчої війни та втрати [[Умбар]]у, вторглися до [[Харондор|Південного Гондору]], однак після десяти років війни були розбиті Гьярмендакілом ІІ. 1631 року Третьої Епохи правнуки Кастамира Ангамайте та Сангагьяндо організували руйнівний наліт на [[Пеларгір]] та навіть убили короля Мінарділа<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996">Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "The Heirs of Elendil";</ref><ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 973;</ref>. Втрати у Братовбивчій та південних війнах були дещо відновлені за рахунок людей півночі, однак населення Гондору суттєво зменшилося з початком Смертельної моровиці у 1636 році. Багато славетних [[Нуменор|нуменорських родів]] було знищено у Братовбивчій війні, а моровиця здесяткувала населення [[Осгіліат]]а та [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітіля]]. Фортеці, що мали наглядати за [[Мордор]]ом, спорожніли, то ж лихі створіння отримали змогу повернутися назад. На щастя, моровиця підкосила і ворогів Гондору, і тому королівство отримало більше ста років для відновлення сил. ▼У часи короля Тарондора столицю було напостійно перенесено з [[Осгіліат]]а до [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анор]]а, бо [[Осгіліат]] був тепер частково спустошений та почав руйнуватися. Мало хто з тих, хто втік від моровиці до Ітілієна або у західні долини, бажав повернутися назад. ▼
▲У наступному столітті королі [[Гарад]]у, порушивши домовленості унаслідок Братовбивчої війни та втрати [[Умбар]]у, вторглися до [[Харондор|Південного ГондоруҐондору]], однак після десяти років війни були розбиті Гьярмендакілом ІІ. 1631 року Третьої Епохи правнуки Кастамира Ангамайте та Сангагьяндо організували руйнівний наліт на [[Пеларгір]] та навіть убили короля Мінарділа<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996">Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "The Heirs of Elendil";</ref><ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 973;</ref>. Втрати у Братовбивчій та південних війнах були дещо відновлені за рахунок людей півночі, однак населення Гондору суттєво зменшилося з початком Смертельної моровиці у 1636 році. Багато славетних [[Нуменор|нуменорських родів]] було знищено у Братовбивчій війні, а моровиця здесяткувала населення [[ ОсгіліатОсґіліат]]а та [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітіля]]. Фортеці, що мали наглядати за [[Мордор]]ом, спорожніли, то ж лихі створіння отримали змогу повернутися назад. На щастя, моровиця підкосила і ворогів ГондоруҐондору, і тому королівство отримало більше ста років для відновлення сил.
У 1810 році король Телумехтар посилив гондорський флот, який переміг [[Корсари Умбару|корсарів Умбару]] та відвоював гавань, яку, втім, було втрачено під час чергового вторгнення гарадримів до Гондору<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 974, 1013;</ref>. Нова загроза виникла через сорок років потому, коли один з [[Східняни|східняцьких народів]], знаний як "візники", переміг північан та вдерся до східного Гондору. Року 1856 у битві на березі [[Андуїн]]а вони вбили короля Нармакіла ІІ. Населення східного та південного [[Рованіон]]у потрапило у рабство, а кордони Гондору на деякий час стиснулися до [[Андуїн]]а та [[Емін-Муїл]]. ▼▲У часи короля Тарондора столицю було напостійно перенесено з [[Осгіліат]]аОсґіліата до [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анор]]а, бо [[ ОсгіліатОсґіліат]] був тепер частково спустошений та почав руйнуватися. Мало хто з тих, хто втік від моровиці до Ітілієна або у західні долини, бажав повернутися назад.
Однак війна розгорілася знову, коли візники об'єдналися з гарадримами у 1944 році та напали на Південне Королівство одночасно зі сходу та півдня. Північну Армію Гондору під командуванням короля Ондогера, до якої приєдналися вершники [[Еотеод]]у, нащадки північан, було розбито<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "The Third Age", "Cirion and Eorl", (i);</ref><ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 974-975;</ref>. Однак Еарніл, капітан Південної Армії, здобув перемогу у Південному Ітілієні та розбив армію Гараду, що перетнула ріку Пороз. Стрімким маршем він просунувся на північ, зібрав навколо себе усіх, кого тільки зміг з залишків Північної Армії, та напав на головний табір візників під час їхнього бенкету. Табір [[Східняни|східнян]] було захоплено, їхні вози спалено, і утікаючи, багато візників загинуло у Мертвих Болотах. ▼
Унаслідок того, що король Ондогер та двоє його синів загинули у війні, свої права на на трон Гондору заявив Арведуї, нащадок Короля Артедайну з півночі, який був нащадком [[Ісілдур]]а та чоловіком Ондогерової дочки Фіріель. Однак його домагання були відхилені Радою Гондору. Протягом року країною управляв Пелендур, Намісник Короля Одногера, а потім корону було передано Еарнілу, який також походив з Дому [[Анаріон]]а та здобув собі популярність під час війни. Утім, його син Еарнур став останнім Королем Гондору. У роки правління свого батька він привів гондорське військо на північ на допомогу Артедайнові й здобув там ненависть [[Назгули|Короля-чаклуна з Ангмару]]. Невдовзі після дворічної облоги [[Назгули]] здобули [[Мінас-Ітіль]], який перетворився на жахливе місце та отримав нову назву Мінас-Моргул, Вежа Темного Чаклунства. [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анор]] також отримав нове ім'я - Мінас-Тіріт, Вартова Вежа, що стояла на рубежі оборони проти зла зі сходу<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977;</ref>. Після того, як Еарнур став королем, [[Назгули|Король-чаклун]] двічі присилав до нього вісників, викликаючи на двобій. На другий раз у 2050 році Еарнур, не в силах подолати свій гнів, поскакав з невеличким загоном воїнів до [[Мінас-Ітіль|Мінас-Моргулу]], звідки вже не повернувся назад<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977-978, 1014;</ref>. ▼▲У 1810 році король ТелумехтарТелумегтар посилив гондорськийґондорський флот, який переміг [[Корсари Умбару|корсарів Умбару]] та відвоював гавань, яку, втім, було втрачено під час чергового вторгнення гарадримів до ГондоруҐондору<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 974, 1013;</ref>. Нова загроза виникла через сорок років потому, коли один з [[Східняни|східняцьких народів]], знаний як "візники", переміг північан та вдерся до східного ГондоруҐондору. Року 1856 у битві на березі [[Андуїн]]а вони вбили короля Нармакіла ІІ. Населення східного та південного [[Рованіон]]у потрапило у рабство, а кордони ГондоруҐондору на деякий час стиснулися до [[Андуїн]]а та [[Емін-Муїл]].
▲Однак війна розгорілася знову, коли візники об'єдналися з гарадримами у 1944 році та напали на Південне Королівство одночасно зі сходу та півдня. Північну Армію ГондоруҐондору під командуванням короля Ондогера, до якої приєдналися вершники [[Еотеод]]у, нащадки північан, було розбито<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "The Third Age", "Cirion and Eorl", (i);</ref><ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 974-975;</ref>. Однак Еарніл, капітан Південної Армії, здобув перемогу у Південному Ітілієні та розбив армію Гараду, що перетнула ріку Пороз. Стрімким маршем він просунувся на північ, зібрав навколо себе усіх, кого тільки зміг з залишків Північної Армії, та напав на головний табір візників під час їхнього бенкету. Табір [[Східняни|східнян]] було захоплено, їхні вози спалено, і утікаючи, багато візників загинуло у Мертвих Болотах.
▲Унаслідок того, що король Ондогер та двоє його синів загинули у війні, свої права на на трон ГондоруҐондору заявив Арведуї, нащадок Короля Артедайну з півночі, який був нащадком [[Ісілдур]]а та чоловіком Ондогерової дочки Фіріель. Однак його домагання були відхилені Радою ГондоруҐондору. Протягом року країною управляв Пелендур, Намісник Короля Одногера, а потім корону було передано Еарнілу, який також походив з Дому [[Анаріон]]а та здобув собі популярність під час війни. Утім, його син Еарнур став останнім Королем ГондоруҐондору. У роки правління свого батька він привів гондорськеґондорське військо на північ на допомогу Артедайнові й здобув там ненависть [[Назгули|Короля-чаклуна з Ангмару]]. Невдовзі після дворічної облоги [[Назгули]] здобули [[Мінас-Ітіль]], який перетворився на жахливе місце та отримав нову назву Мінас-Моргул, Вежа Темного Чаклунства. [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анор]] також отримав нове ім'я - Мінас-Тіріт, Вартова Вежа, що стояла на рубежі оборони проти зла зі сходу<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977;</ref>. Після того, як Еарнур став королем, [[Назгули|Король-чаклун]] двічі присилав до нього вісників, викликаючи на двобій. На другий раз у 2050 році Еарнур, не в силах подолати свій гнів, поскакав з невеличким загоном воїнів до [[Мінас-Ітіль|Мінас-Моргулу]], звідки вже не повернувся назад<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977-978, 1014;</ref>.
=== Під владою Намісників ===
Після загибелі Еарнура, який не лишив по собі нащадків, від його імені довгі роки ГондоромҐондором правив намісник Марділ. Оскільки жодного претендента на корону, який був би чистого роду, або чиї претензії визнали б усі, не знайшлося; спогади про міжусобиці тяжіли над усіма, бо знали, що коли знову почнуться чвари, ГондорҐондор загине, королівством продовжували управляти намісники, а корона [[Еленділ]]а лежала на колінах короля Еарніла у Домі Мертвих, де її залишив Еарнур перед тим, як вирушити на двобій з Володарем Моргула.
У часи правління перших чотирьох Намісників у країні протягом чотирьох століть тривало затишшя, більш відоме як Пильний мир. Тоді [[Саурон]] відступив перед силами Білої Ради, а [[Назгули|Примари Персня]] зачаїлися у Моргульській долині. Однак уже з часів Денетора І справжнього миру не було ніколи, і навіть, коли ГондорҐондор не воював відкрито, його кордони перебували під постійною загрозою<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 978;</ref>.
2475 року з [[Мордор]]у уперше вийшли [[Орки|Уруки]] - — могутні чорні орки -, які перетнули Ітілієн та захопили [[ОсгіліатОсґіліат]]. [[Боромир]], син Денетора І, розбив їх, однак [[Осгіліат]]Осґіліат був остаточно зруйновано, а його великий кам'яний міст - — знищено. Людей там зовсім не лишилося<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 978-979, 1014;</ref>.
У 2510 році [[Літочислення Арди#Третя епоха|Третьої Епохи]] Королівство зіткнулося з новою небезпекою: плем'я [[Східняни|східнян]], знане як балготи, удерлося у північні землі ГондоруҐондору. Армія Південного Королівства виступила на бій, але була відрізана від [[Мінас-Тіріт]]а та відкинута у напрямку Світлої. ГондорціҐондорці відправили посланців на північ до союзного Еотеоду, і їхня кіннота надійшла якраз учасно, аби допомогти гондорцямґондорцям переломити хід битви на Полях Келебранту. На знак подяки за допомогу, Намісник Кіріон відступив їс опустілі землі провінці Каленардон, де Еотеод утворили країну [[Роган]], а Еорл Юний став її першим королем. Постійний союз між ГондоромҐондором та [[Роган]]ом було започатковано взаємними клятвами Кіріона та Еорла.
Пізніші Намісники мали давати раду [[Орки|Оркам]] у Ітілієні та [[Корсари Умбару|Піратам Умбару]], які нападали на узбережжя. 2758 році під час правління Берена, дев'ятнадцятого намісника, ще більша небезпека підійшла до ГондоруҐондору. Три велетенських флоти з [[Умбар]]у та Гараду великими силами атакували узбережжя ГондоруҐондору; і ворог висадився у багатьох місцях, навіть далеко на півночі в гирлі Ізену. Від [[Рогірими|роганці]]в же годі було очікувати на допомогу, оскільки на їхній край напали з заходу та сходу, їх землі спустошили, а їх самих вигнали у долини Білих Гір. Того року на Півночі та Сході почалася Довга Зима з холодами та великими снігопадами, які тривали майже п'ять місяців. Гельм, король Рогану, та його сини загинули, і в Еріадорі та Рогані панували нещастя і смерть. Однак на півдні у ГондоріҐондорі ще до приходу весни Берегонд, син Берена, подолав загарбників та вислав допомогу роганцям<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 979;</ref>.
Південне Королівство швидко відновилося після цієї війни, хоча його щаслива зірка продовжувала згасати.
При Туріні ІІ вороги ГондоруҐондору знову заворушилися; бо зростала міць [[Саурон]]а та наближався день його відродження. Усе населення Ітілієну, крім небагатьох сміливців, залишило край та переселилося на захід за [[Андуїн]], тікаючи від орків [[Мордор]]у. Саме при Туріні ІІ у Ітілієні було побудовано потаємні криївки, з яких [[Слідопити Ітілієну|ітілієнські слідопити]] продовжували боротися з ворогом<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 980;</ref>. 2951 року [[Саурон]] проголосив про своє повернення до [[Мордор]]у, а за три роки [[Ородруїн|Фатум-гора]] знову вивергати полум'я<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 1016-1017;</ref>.
У часи Ектеліона ІІ, передостаннього намісника, флот ГондоруҐондору, очолюваний [[Арагорн|Торонгілом]] непомітно підійшов до [[Умбар]]у та спалив більшу частину кораблів [[Корсари Умбару|корсарів]]<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 980-981;</ref>.
По смерті Ектеліона ІІ йому наслідував його син Денетор ІІ, що став останнім (якщо не приймати до уваги кількаденне номінальне правління його сина [[Фарамир]]а навесні 3019 року перед коронацією [[Арагорн]]а) правлячим намісником ГондоруҐондору.
=== Війна Перстеня ===
Наприкінці [[Літочислення Арди#Третя епоха|Третьої Епохи]] Саурон приготувався до вирішальної битви. 3018 року його війська атакували [[ОсгіліатОсґіліат]], однак їхнє подальше просування на західний берег [[Андуїн]]а зупинили воїни ГондоруҐондору, які зруйнували останній уцілілий міст через ріку. Наступного року [[Мінас-Тіріт]] зазнав найсильнішого удару з боку [[Мордор]]у, союзниками якого виступили [[Корсари Умбару|умбарські корсари]], що атакували землі Королівства з моря. Правителі південних земель прислали невеликі загони воїнів на допомогу [[Мінас-Тіріт]]у, однак значно більше людей змушені були лишитися перед загрозою вторгнення з [[Умбару]].
Щоб знищити війська [[Умбар]]у [[Арагорн]] покликав Мерців з Гірського Скиту, дозволивши тим самим людям з узбережжя та півдня ГондоруҐондору прийти на допомогу [[Мінас-Тіріт]]у. За допомогою їх та [[Рогіріми|рогірімської кінноти]], яку привели з півночі король [[Теоден]] та його племінник [[Еомер]], ГондоруҐондору з величезними втратами вдалося перемогти сили [[Мордор]]у у [[Пеленнорська битва|Пеленнорській битві]]. Після цього об'єднана армія Людей Заходу вирушила на битву з [[Саурон]]ом до Мораннону, розраховуючи тим самим відволікти увагу [[Саурон]]а від [[Фродо Торбин|Фродо]], який наближався до [[Ородруїн|Фатум-гори]], щоб знищити [[Єдиний Перстень]]. Знищення [[Єдиний Перстень|Перстеня]] призвело до падіння [[Саурон]]а та несподіваної перемоги союзників.
=== Відновлення ===
{{main|Возз'єднане Королівство Арнору і ГондоруҐондору}}
Після другого, остаточного падіння [[Саурон]]а, у ГондоріҐондорі було відновлено королівське правління, і [[Арагорн]]а було короновано під іменем Короля Елесара, правителя Возз'єднаного Королівства [[Арнор]]а та ГондораҐондора. [[Фарамир]], нащадок правлячих Намісників, продовжив свою службу як Намісник Короля та став Князем Ітілієну. Давні клятви між ГондоромҐондором та [[Роган]]ом було підтверджено, і союзники навіть провели кілька спільних кампаній на сході та півдні<ref>Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 997;</ref>. Усі колишні землі Південного Королівства було відвойовано назад протягом наступних століть, і його сила та багатство були відновлені. У додатках до «[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]» розповідається, що Елдаріон, син [[Арагорн|Елесара]], правитиме великою країною, і що його рід продовжуватиметься на сотні поколінь і згодом правитиме багатьма землями<ref>Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "The Heirs of Elendil", p. 218, "The Tale of Years of the Third Age";</ref>.
[[Джон Рональд Руел Толкін|Толкінове]] бачення подальшої історії [[Возз'єднане Королівство Арнору і ГондоруҐондору|Возз'єднаного Королівства]] розкривається у "«[[Нова Тінь|Новій Тіні]]"», незакінченому продовженні [[Володар перснів|Володаря Перстенів]], у якій розповідається про часи правління Елдаріона. Автор вважав, що "«оскільки ми маємо справу з людьми, ми неодмінно матимемо справу з найсумнішою рисою їхньої натури: вони швидко пересичуються добрим. Так що у часи миру, справедливості та процвітання люди ГондоруҐондору зробилися б невдоволеними та неспокійними... Навіть у цей ранні час виникли б революційні заколоти навколо центру таємного сатанистського культу; а гондорськіґондорські хлочаки грали б у орків та бешкетували у навколицях"»<ref>Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, Hammond, Wayne, ISBN 0-395-31555-7, nos. 256, 338;</ref>.
== Назви та етимологія ==
|
