Вікіпедія

Старообрядництво: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м вікіфікація
Рядок 5:
== Історія ==
 
Старообрядці виступили проти офіційної [[Російська православна церква|Православної Церкви]], у якій [[Никон (московський патріарх)|Московський патріарх Никон]] ([[1652]]—[[1667]]) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно до книг, що друкувалися у католицькій [[Венеціанська республіка|Венеціанській республіці]] (у цьому допомагали українські вчені [[Єпіфаній Славинецький]], [[Сатановський Арсеній|Арсеній Сатановський]], [[Софонович Теодосій|Теодосій Сафонович]] та інші). Основною причиною протесту стала безглуздість змін<ref>наприклад, у новому тексті [[ірмос]]а першої пісні недільного [[канон (пісня)|канона]] говориться, що євреї перейшли через «червону пучину моря», а [[Мойсей]] мав хрестоподібні руки, хоча в старому тексті фігурує Червоне море та хрестоподібний жест</ref> чи внесення подвійного змісту<ref>у новому тексті [[Символ віри|Символу віри]] вже нема вказівки на те, що Царство Христове настало</ref>. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих книг, проти офіційного православ'я, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були [[протопоп]]и [[Аввакум Петрович]], [[Іван Неронов]] й ін., набрав масового характеру після православного собору [[1666]]—[[1667]] років, на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів (тобто разом із давно спочилими святими) піддано [[анафема|анафемі]], а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом [[Степан Разін|Степана Разіна]] ([[1670]]—[[1671]]), у обороні [[Соловецький монастир|Соловецького монастиря]] ([[1668]]—[[1676]]) та Московському повстанні [[1682]] року тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами&nbsp;— на [[Гетьманщина|Гетьманщині]], [[Білорусь|Білорусі]] ([[Вітка]] на Гомельщині), Правобережній Україні, [[Молдовське князівство|Молдовському князівстві]], в [[Османська імперія|Османській імперії]] тощо. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на поміркованіших&nbsp;— попівців (вони мали священиків, а з 19 ст.&nbsp;— [[єпископ]]ів, визнавали [[таїнство|таїнства]]), і радикальніших&nbsp;— безпопівців (у них богослуження і треби виконували миряни), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за [[Катерина II|Катерини II]] і пізніше), подекуди припинилися, а закон [[1883]] року і зокрема толерантний едикт [[17 квітня]] [[1905]] року приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала зверхність [[Синод]]у. З середини 19 ст. попівці мали єпископів із [[митрополит]]ом на чолі. [[1914]] року старообрядців нараховувалось близько 2 &nbsp;млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як [[Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі]], що репрезентує попівців, і [[Вища Старообрядницька Рада]] у Литві; приблизне число старообрядців нині 1&nbsp;млн.
 
== Течії старообрядництва ==
 
=== Попівство ===
{{main|Попівщина (старообрядництво)}}
[[Файл:Old believers church.JPG|thumb|300px|[[Микільська церква (Улан-Уде)|Микільська церква]], село Никольськ Мухоршибірського району Бурятії. Експонат [[Етнографічний музей народів Забайкалля|Етнографічного музею народів Забайкалля]].]] Одне з двох основних течій старообрядництва. Виникло внаслідок розколу і закрипилося в останньому десятилітті [[XVII століття]].
 
Примітно, що сам протопоп Аввакум висловлювався за те, щоб приймати священичі свячення з новообрядної церкви:''«І хто у православних церквах, де спів без домішок усередині вівтаря і на крилосах, а піп новопоставлен, про се посудити -&nbsp;— аще він піп проклинає ніконіан і службу їх і всією силою любить старовину: за потреби справжнього ради часу нехай буде піп. Як же в миру бути без попів? До тих церквам приходити.»''<ref>Н.&nbsp;І. &nbsp;Субботін. Матеріали з історії розколу, т. 5, с. 221</ref>
 
Попівці сприймають всі [[Таїнство|7 таїнств християнства]] і визнають необхідність [[священик]]ів при [[богослужіння]]х і обрядах. Характерним є участь в церковному житті не тільки священнослужителів, але й мирян.
Рядок 20 ⟶ 21:
Спочатку поппівці були змушені приймати священиків, що перебігали з різних причин з Російської православної церкви. За це попівці отримали назву «біглопопівці». У силу того, що багато архієпископів і єпископів або приєдналися до нової церкви, або, в іншому випадку, були репресовані, старообрядці не могли самі висвятити дияконів, священиків чи єпископів. У XVIII столітті було відомо кілька самозваних єпископів ([[Афіноген (лжеєпископ)|Афіноген]], [[Анфим (лжеєпископ)|Анфим]]), які були викриті старовірами.
 
При прийомі новообрядних священиків-перебіжчиків попівці, посилаючись на ухвали різних Вселенських і помісних соборів, виходили з реалій рукоположення в [[РПЦ]] і можливості прийому трьохзанурених хрещених новообрядцями в т.ч.тому числі священство 2-м чином (через миропомазання та відречення від єресей), з причини того, що Апостольська спадкоємність в цій церкві збереглася, незважаючи на реформи.
 
У 1800 &nbsp;р., невелика частина поповців перейшла під юрисдикцію РПЦ, зберігши дореформену обрядовість. Для них була створена окрема структура -&nbsp;— т.&nbsp;зв. Єдиновірча церква. Згодом більша частина відтворила трьохчинну ієрархію, третя частина перейшла в безпоповщину.
 
У [[1846]]у, після переходу до старообрядництва [[Амвросій (Попович)|митрополита боснійського Амвросія]], на території сьогоднішньої України виникла Білокриницька ієрархія, яка в наш час{{коли}} є одним з найзначніших старообрядницьких напрямків, що допускає священство.
 
За догматикою попівці мало відрізняються від новообрядців, проте дотримуються при цьому старих -&nbsp;— доніконіанських -&nbsp;— обрядів, богослужбових книг та церковних традицій.
 
Чисельність поповців на кінець [[XX століття]] становить близько 1,5 -&nbsp;— 2 мільйона чоловік, велика частина яких зосереджена в Росії (найбільші групи знаходяться в Московській і Ростовській областях).
 
В даний час попівці діляться на дві основні групи: [[Російська Православна старообрядницька Церква]] і [[Російська Древлеправославна Церква]].
Рядок 34 ⟶ 35:
=== Безпопівство ===
{{main|Безпопівщина}}
[[Файл:Old Believers chapel.JPG|thumb|300px|Каплиця безпопівців. 1910 рік. Побудована в с. Ключі, Іволгинського району Бурятії. Експонат [[Етнографічний музей народів Забайкалля|Етнографічного музею народів Забайкалля]].]]
 
Виникло в XVII столітті після смерті [[священик]]ів старого висвячування.
У лавах старообрядців після розколу не було жодного єпископа, за винятком Павла Коломенського, який помер ще в 1654 році і не залишив собі наступника. За канонічним правилам Православна Церква без єпископа існувати не може, тому що тільки єпископ має право посвятити священика і диякона. Старообрядницькі священики дониконівського поставлення скоро померли. Частина старообрядців, яка заперечує можливість існування «істинного» духовенства, сформувала безпопівський толк. Старообрядці (іменовані офіційно як '''древлєправославні християни іже священства не приємлющі'''), відкинули священиків нового поставлення, залишившись абсолютно без священиків, стали в побуті називатися ''безпопівцями''.<ref>[http://drevo.pravbeseda.ru/index.php?id=534] Старообрядництво -&nbsp;— Древо</ref>
 
Безпоповці спочатку селилися в диких необжитих місцях на узбережжі Білого моря і тому стали називатися поморами. Іншими великими центрами безпопівців стали Олонецький край (сучасна Карелія) і річка Керженець в Нижньогородських землях. Згодом, у безпопівському русі виникли нові поділи і утворилися нові згоди: Данилівська (поморське), Федосіївска, Филипівська, часовенна, спасова, аристова та інші, більш дрібні і екзотичні, на зразок середників, [[Дирники|дирніків]] і бігунів. У наш час{{коли}} найбільше об'єднання безпопівства -&nbsp;— [[Древлеправославна поморська церква]].
 
До числа безпопівських згод в ряді випадків відносили і відносять деякі псевдохристиянські [[секта|секти]] на тій підставі, що послідовники цих сект також відкидають окормлення офіційним священством.
Рядок 45 ⟶ 46:
== Оселення в Україні ==
Втікаючи від російських переслідувань, старообрядці оселялися у 1660-х pp. на Лівобережній Україні і створили, починаючи з часів гетьмана [[Многогрішний Дем'ян|Д. Многогрішного]] і згодом, низку так званих розкольничих слобід на території Стародубського і Чернігівського полків. Колонізація поширилася за [[Мазепа Іван Степанович|І. Мазепи]] й [[Скоропадський Іван|І. Скоропадського]]. Оселення цих слобід відбувалося здебільшого з дозволу місцевих державців (як старшини, так і монастирів, зокрема [[Києво-Печерська Лавра|Києво-Печерської Лаври]]), які сподівалися по закінченні терміну пільг (пересічно 8 років) перетворити старообрядців на своїх підданих. Але економічна сила слобід й інтереси російської централістичної політики по [[1709]] році допомогли їм уникнути залежности від місцевих державців і української влади. Указ [[Петро I|Петра І]] [[1716]] року легалізував становище старообрядців на Гетьманщині та затвердив їх права та володіння. За переписом [[1715]]—[[1718]] років, у 17 слободах північної Гетьманщини було 377 дворів «ґрунтових раскольників» (тих, що мали землі), 159 «бобильських» хат і 50 «пустих». Населення слобід широко розгорнуло торгово-промислову діяльність. Збагачення слобід і незалежність їх від місцевих державців і гетьманської влади викликало репресії збоку останньої. Гетьман І. Скоропадський у [[1716]] і [[1719]] роках заборонив старообрядцям торгувати на Гетьманщині, але ця заборона залишилася на папері; також марні були його прохання виселити старовірів з України, й осередком старообрядців на Гетьманщині лишилася слобода [[Клинці (місто)|Клинці]], яка у другій половині 18 ст. стала й культурним центром старообрядців (друкарні для церковних і світських книг), а з кінця 18 ст. і протягом 19 ст. тут утворився великий осередок текстильної промисловості (виробництво сукна й ін.), який на початку 20 ст. став найбільшим в Україні.
[[Файл:OldBelieversRus1897.PNG|thumb|write|300пкс|Розселення російських старобрядців на території України наприкінці XIX &nbsp;ст.]]
Економічне зростання та збільшення населення слобід на півночі Гетьманщини, з одного боку, та постійні конфлікти їх із місцевими дідичами й українською владою (зокрема на ґрунті збільшення державних податків) спричинилися до того, що, починаючи з середини 18 ст., частина старообрядців з [[Чернігів]]щини (а також із сусідньої Гомельщини) переселилася на малозалюднені простори Південної України. Вони селилися в [[Ново-Сербія|Ново-Сербії]], пізніше [[Слов'яносербія|Слов'яносербії]], а по опануванні Російською Імперією всієї Південної України на [[Херсон]]щині (зокрема в [[Бериславський повіт|Бериславському повіті]]) і Таврії (особливо в [[Мелітопольський повіт|Мелітопільському повіті]]), де їх [[1832]] року було понад 7 000. Оселення старообрядців на півдні України підтримував уряд, щоб заселити вільні землі, і давав їм на деякий час різні пільги. У середині 18 ст. старообрядці оселилися в південній [[Бессарабія|Бессарабії]] (їх називали тут '''липованами'') і в гирлі [[Дунай|Дунаю]] (с. [[Вилкове]]). Приплив старообрядців збільшився по приєднанні Бессарабії до Російської Імперії [[1812]]. У кінці 19 ст. у всій Бессарабії, жило біля 30 000 старообрядців&nbsp;— на півдні і в [[Хотинський повіт|Хотинському повіту]].
 
Рядок 55 ⟶ 56:
 
== Особливості обрядів ==
 
=== Основні відмінності ===
[[Файл:Wikiexpedition to Solovki 094.JPG|thumb|250px|Поморські старообрядці]]
Рядок 112 ⟶ 114:
 
=== Двоперстя ===
[[Файл:Spas vsederzhitel sinay.jpg|thumb|Двуперстний благословляючий жест. Одна з перших [[ікона|ікон]] Христа. З монастиря св. Катерини, Синай. VI &nbsp;ст.]][[Файл:Two fingers1.gif|left]]В ході реформ патріарха Нікона піддалося зміні складання пальців (''перстосложение'') при здійсненні хресного знамення: мирянинові при хрестоподібному осяянні себе або кого-небудь наказувалося складати три пальці «пучкою», в ієрейському ж благословляючому жесті використовується т.з. «''именословное перстосложение''», в якому пальці знаменують собою букви імені Христа&nbsp;— '''ІС''' '''ХС'''.
[[Файл:Two fingers2.gif|left]]Саме [[хресне знамення]] як частина передання сходить до перших століть християнства. Багатьма авторами&nbsp;— наприклад, Василем Великим воно відноситься безпосередньо до апостольського передання, проте письмових джерел про початкову форму перстосложіння, ймовірно, не існує.
 
На підтримку нововведеного по грецьких зразках того часу жесту приводилися посилання на твори про іменословне перстосложеніє Навплійського протопопа Миколи Малакси (XVI &nbsp;ст.). По його імені подібне перстосложеніє в старообрядницькому середовищі презирливо іменується «''малаксой''».
 
У багатьох післярозкольних джерелах, близьких Російській Православній церкві, приводиться теорія, по якій первинною формою перстосложенія було одноперстіє, яке згодом замінилося двоєперстієм і, нарешті, що остаточно затвердилося троєперстієм. Старообрядці ж наполягають на благочесті, старовині і істинності двоєперстія. Як доказ старовини двохперстного жесту, приводиться безліч стародавніх пам'ятників іконографії, в тому числі такі, що відносяться переданням до апостольських часів. При розгляді істинності жесту розкривають його символічний сенс: два персти означають два єства Сина Божія, при цьому трохи зігнутий середній палець означає «''умаление''» (''кеносис'') Божественної природи при очоловіченні Спасителя. Три інші персти сполучені як знак з'єднання і незмішання осіб [[Трійця (догмат)|Святой Трійці]] в єдиному Богові. Хрестоподібне осяяння на згадку про хрест [[Розп'яття]] здійснюється двома перстами, символізуючими Христа. При троєперстном хресному знаменні символ Христа замінюється символом Трійці, що дозволяє старообрядцям дорікати «никоніанам», що вони таким чином «розпинають Трійцю».
 
=== Агнець ===
'''Агнець''' (слав. ягня) -&nbsp;— літургійний хліб, який вживається у православній церкві для здійснення таїнства [[Євхаристія|Євхаристії]]. Згідно з ученням Церкви, літургійні хліб і вино стають Тілом і Кров'ю Христа. Тілом і Кров'ю причащаються духовенство та віряни. Агнець готується священиком (або архієреєм) під час [[проскомидія|проскомідії]]. З проголошенням особливих молитов священик вирізає [[копіє]]м частину [[просфора|просфори]] у формі куба. Решта частини просфори називається [[антидор]]ом. Такий спосіб приготування літургійного хліба виник, мабуть, в IX-X IX—X&nbsp;ст.: Із цього часу він починає згадуватися в богослужбовій літературі. Агнцем символічно називають Ісуса Христа: подібно старозавітним агнцям, принесеним в жертву заради позбавлення єврейського народу з єгипетського полону, Він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха.
 
=== Сугуба Алилуя ===
Рядок 131 ⟶ 133:
 
Поклони бувають чотирьох видів:
# «звичайний» &nbsp;— уклін до грудей чи до пупа;
# «середній» &nbsp;— в пояс;
# малий земний уклін &nbsp;— «метання» (від грец. «метаноя» &nbsp;— покаяння);
# великий земний уклін &nbsp;— [[проскинеза]].
 
У новообрядців і для священнослужителів, і для ченців, і для мирян пропонується класти поклони лише двох видів: поясні і земні (метання).
Рядок 145 ⟶ 147:
 
=== Богослужбовий спів ===
Після розколу православної церкви старообрядці не прийняли ні новий багатоголосний стиль співу, ані нову систему нотного запису. Плеканий старовірами крюковий спів ([[знаменний спів|знаменний]] і демественний) отримав свою назву від способу запису мелодії особливими знаками -&nbsp;— «знаменами» або «гаками». У знаменному співі існують певна манера виконання, тому в співочих книгах зустрічаються словесні вказівки: тихо, голосно (у повний голос), і косно або рівно (помірний темп співу).
У Старообрядницькій церкві співу приділяється високе виховне значення. Співати треба так, щоб «звуки вражали слух, а вкладена в них істина проникала в серце». Співоча практика не визнає класичну постановку голосу, що молитися людина повинна співаючи своїм природним голосом, у фольклорній манері. У знаменному співі немає пауз, зупинок, всі піснеспіви виконуються безперервно. Під час співу слід досягати однорідності звучання, співати як би в один голос. Склад церковного хору був виключно чоловічим, але через нечисленність співаків в наш час{{коли}} практично у всіх старообрядницьких молитвах і церквах основу хорів становлять жінки.
 
=== Іконопис ===
[[Файл:Oleninskii skit (molennaya).jpg|thumb|left|250px|<center>[[Моленна]] в [[Оленівський скит|Оленівському скиту]]<br />(фотографія кінця XIX століття)]]
Ще до церковного розколу в російському [[іконопис]]і намітилися зміни, викликані впливом західноєвропейського [[живопис]]у. Старообрядці активно виступали проти нововведень, відстоюючи традицію російської та візантійської [[ікона|ікони]]. У полемічних творах [[Авакум Петров|протопопа Авакума]] про іконопис вказувалося на західне (католицьке) походження «нових» ікон і жорстко критикувалося «живоподобіє» в роботах сучасних йому [[іконописець|іконописців]].
 
У «[[Поморські відповіді|Поморських відповідях»]] зібрано і проаналізовано великий [[іконографія|іконографічний]] матеріал, це було одне з перших в Росії порівняльних іконографічних досліджень.
 
У «правлячої» Російської православної церкви поступово почався занепад іконопису, що закінчився практично повним забуттям ікони до [[XIX століття]]. Старообрядці ж збирали «дорозкольні» ікони, вважаючи «нові» «безблагодатними». Особливо цінувалися ікони [[Андрій Рубльов|Андрія Рубльова]], так як саме його роботи яко зразок називав [[Стоглав]]. Збирання старообрядцями стародавніх ікон породило цілу індустрію підроблених «під старовину» (''подфурних'') ікон. Старообрядці були основними (і, ймовірно, єдиними) експертами в іконописі та іконографії при пробудженні інтересу до російського іконопису на рубежі XIX-XXXIX—XX століть, при т. &nbsp;зв. «Відкритті ікони».
 
У значних старообрядницьких центрах склалися самостійні школи іконопису. Одна з найвідоміших на сьогодні -&nbsp;— [[ветківська ікона]].
 
[[Синод]] РПЦ заборонив використання [[лиття|литих]] ікон. Подібної заборони у старообрядців не існувало, а міднолиті ікони невеликого розміру, легко відтворювані за зразком, були зручні як при виробництві, так і при використанні у переслідуваних світською і церковною владами старовірів.
Рядок 174 ⟶ 176:
Крім цього, вони створили нову культуру, в рамках якої все життя людини підпорядковувалося общинним, соборним рішенням. Ці рішення, у свою чергу, ґрунтувалися на постійному обговоренні і роздумі над християнськими догмами, обрядами і Святим письмом.
 
Архієпископ [[Андрій (Ухтомський)|Андрій Уфимський]] ([[князь]] Ухтомський), [[єпископ]] [[РПЦ|Православної Російської Церкви]], один із засновників і лідерів [[Катакомбна церква|катакомбної церкви]] в [[СРСР]], так оцінив попівське старообрядництво:
{{Початок цитати}}
Історичні заслуги старообрядництва перед церковним і російським народом величезні. Такі вони в минулому і ще більше так зване старообрядництво може зробити доброго в майбутньому. Але і православні, і старообрядці повинні пам'ятати, що старообрядництво є релігійно-культурно-побутове, а не тільки вузько обрядове явище. Що це не перебільшення, а історична правда, ми можемо привести достовірні докази:
# Старообрядці, захищаючи чистоту Євангельського християнства, повстали проти самовладдя ієрархії в особі патр. Нікона і зберегли тим чистоту російського православ'я.
# Старообрядці все своє життя прагнули здійснити справжню свободу духу, соціальну рівність і церковне братство, і в цьому відношенні старообрядницький прихід є зразком християнської громади.
# Старообрядці виробили чудову формулу ставлення до церковних обрядів. Вони кажуть, що обряди -&nbsp;— це дорогоцінна посудина, що зберігає в собі церковні почуття (...…).
# Старообрядці донесли до наших днів світлий ідеал пастиря -&nbsp;— батька приходу і молитовника, і керівника громадської совісті. У старообрядців ніколи не було приказки «що не піп, то батько», (...…). Для старообрядця парафіяльний пастир -&nbsp;— неодмінно вибірний, це дійсно свіча, поставлена ​​перед престолом Божим.
# Енергійно протестуючи проти гордовитих папістичних домагань ієрархії, старообрядці ніколи не переставали протестувати і проти насильств над совістю з боку цивільної царської влади, і коли петербурзький режим став гнути в баранячий ріг церковну громаду, старообрядці вжили всі сили, щоб зберегти собі свободу церковно-громадського самовизначення, і цю свободу вони у себе здійснили (...…).<ref>Ухтомський Андрій «Листи про старообрядництво» (1923-1925 1923—1925&nbsp;рр..), процитовано з «Апалогіі старообрядництва» Б.&nbsp;П. &nbsp;Кутузова, М., 2006 Погляд з боку: старообрядництво очима нестарообрядців. стор 64,65</ref>
{{Кінець цитати}}
 
== Переслідування старообрядців ==
Втеча старообрядців почалася після Собору [[1667]] року. Особливо посилилася втеча за кордон під час правління [[Софія Олексіївна (царівна)|Цариці Софії]], під час [[Патріарх Іоаким|Іоакимового патріаршества]]. Утікали до [[Річ Посполита|Речі Посполитої]], [[Шведська імперія|Шведської імперії]], [[Пруссія|Пруссію]], в [[Османська імперія|Османську імперію]], в [[Династія Цін|Китай]] і [[Японія|Японію]]. При [[Петро I|Петрі I]], за відомостями Сенату, втекло понад 900 тисяч душ. У відношенні до загального числа тодішнього населення [[Московське царство|Московського царства]] це становило близько десяти відсотків, а у відношенні до виключно російського населенню ця кількість втікачів становила набагато більший відсоток. Масштаби катастрофи можна зрозуміти, порівнявши з чисельністю еміграції під час громадянської війни 1917-19221917—1922 років. Тоді вона становила всього 1 &nbsp;млн при населенні Росії 150 &nbsp;млн, тобто тільки 1,5&nbsp;% а не 10&nbsp;%. За кордоном старообрядці селяться великими колоніями, будують свої церкви, монастирі, скити. У [[Російська імперія|Російській імперії]] існували свої великі старообрядницькі центри. Найвідоміші з них: [[Керженець]], [[Стародуб]], [[Клинці]], [[Новозибків]], [[Гілка (місто)|Гілка]], [[Іргиз (річка)|Іргиз]] , [[Вигореція]].
 
[[Керженець (річка)|Керженець]] -&nbsp;— назва річки в [[Нижньогородська губернія|Нижньогородській губернії]]. У густих лісах вздовж ріки до кінця XVII століття існувало до сотні старообрядницьких обителей -&nbsp;— чоловічих і жіночих. Розгром Керженца почався за Петра I. У [[Нижній Новгород|Нижньому Новгороді]] був страчений знаменитий старообрядницький диякон Олександр, що склав книгу Відповідей на питання Питирима: йому відрубали голову, а тіло його спалили і попіл кинули у [[Волга (ріка)|Волгу]]. Після розгрому Керженця старовіри втекли на [[Урал]], в [[Сибір]], у Стародуб, на Гілку і в інші місця. Вихідців з [[Старообрядницькі скити Нижньогородської губернії|Керженськиїх скитів]] на Уралі і в Сибіру стали називати [[кержаки|кержаками]], цей термін в подальшому поширився на всіх старообрядців Уралу і Сибіру.
 
Стародуб знаходиться в північній частині [[Україна|України]] -&nbsp;— у колишніх Новозибківському й Суразькому повітах [[Чернігівська губернія|Чернігівської губернії]]. Гоніння почалися за часів правління Софії. Частина старообрядців втекла з Стародуб'я в Гілку.
 
Гілка знаходиться в сучасній [[Білорусь|Білорусі]]. За часів розколу знаходилася на території [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]]. Перший розгром Гілки стався в [[1735]]. 40 000 чоловік були переселені в [[Східний Сибір]] і [[Забайкалля]]. Ці події отримали назву «Першого вигнання». У [[1765]]у сталася друга вигонка, а пізніше і третя. Остання партія старообрядців була доставлена ​​в [[Забайкалля]] в [[1795]]у.
 
[[Великий Іргиз (річка)|Іргиз]] -&nbsp;— притока Волги в [[Саратов]]ській і [[Самара|Самарській]] губерніях. Заселений за часів [[Катерина II|Катерини II]] на запрошення імператриці. У правління [[Микола I|Миколи I]] всі іргизькі монастирі були розгромлені і відібрані у старообрядців.
 
Досить велика кількість старообрядців зберіглася в [[Уральські козаки|Уральському козачому війську]]. Однією з причин за якою козаки охоче підтримали [[Пугачов Омелян Іванович|Пугачова]], бул відплата «хрестом і бородою», тобто збереженням старообрядницьких традицій. Перед стратою на [[Болотяна площа|Болотній площі]] один з головних сподвижників Пугачова [[Перфіл'єв Афанасій Петрович|Перфіл'єв]] відмовився сповідатися у священика-никоніанина -&nbsp;— «...через…через розкольницьку свою черствість він не захотів висповідатися і прийняти божествене причастя». У [[1802]]-му уральські (яїцькі) козаки-старовіри відмовилися підкоритися введенню погонів на новій козачій армійській уніформі, вважаючи їх «антихристовими» знаками. Оренбурзький генерал-губернатор Волконський в [[1803]]-му вислав до Уральська каральну експедицію. Козаків наказали шмагати, поки ті не вдягнуть форму, зашмагали до смерті кілька десятків людей. Причиною останньої смути у війську [[1874]]-го року послужила відмова від прийняття присяги, передбаченої новим положенням про військову службу. Більшість прихильників старої віри вважали неможливим принесення будь-яких клятв. Кілька сотень упертих козаків було вислано в глухі зауральські пустелі, а [[1877]]-го за ними були вислані їхні сім'ї.
 
== Відомі старообрядці ==
* [[Аввакум Петрович]]
 
=== Державні діячі ===
* [[Брагін Василь Євграфович]]&nbsp;— землевласник з селян, благодійник, депутат Державної думи Російської імперії I скликання від Пермської губернії.
* [[Видрін Степан Семенович]]&nbsp;— станичний отаман Оренбурзького козачого Війська, депутат Державної думи Російської імперії I скликання від Оренбурзької губернії.
* [[Гучков Олександр Іванович]]&nbsp;— російський політичний діяч, голова Державної Думи Російської імперії.
* [[Коржаков Олександр Васильович]]&nbsp;— голова служби безпеки президента Росії [[Єльцин Борис Миколайович|Бориса Єльцина]] з 1991 &nbsp;р. по 1996 &nbsp;р.
* [[Кудюкін Павло Михайлович]]&nbsp;— радянський дисидент, співголова СДПР в 1990-92 рр., заступник міністра праці РФ в 1992-93 рр., викладач Вищої Школи Економіки.
* [[Лихачов Дмитро Сергійович]]&nbsp;— російський і радянський вчений, філолог, мистецтвознавець, громадський діяч.
Рядок 210 ⟶ 213:
* [[Рябушинський Павло Павлович]]&nbsp;— російський громадський і політичний діяч, видавець.
* [[Третьяков Павло Михайлович]]&nbsp;— меценат, засновник [[Третьяковська галерея|Третьяковської галереї]].
 
=== Купці, банкіри і промисловці ===
* [[Бугров Микола Олександрович]]&nbsp;— молодший представник нижегородських купців-старообрядців [[Бугрови|Бугрових]]х, хлібопромисловець, фінансист, домовласник, меценат і великий благодійник Нижегородської губернії і один з найбільших в Росії.
* [[Бурилін Дмитро Генадійович]]&nbsp;— іваново-вознесенський фабрикант, меценат і колекціонер з купецької династії [[Буриліни|Буриліних]]х.
* [[Громов Василь Федулович]]&nbsp;— російський [[купець]] другої [[гільдія|гільдії]], [[Лісова промисловість|лісопромисловець]], [[садівник]] і [[благодійник]].
* [[Ковилін Ілля Олексійович]]&nbsp;— московський купець.
Рядок 218 ⟶ 222:
* [[Кузнєцов Матвій Сидорович]]&nbsp;— підприємець, фабрикант порцеляни.
* [[Мальцеви]]&nbsp;— купецька династія [[Надволжя]], «хлібні королі».
 
=== Учасники Франко-російської війни 1812 року ===
* [[Платов Матвій Іванович]]&nbsp;— військовий отаман Донського козачого війська, генерал від кавалерії. Отримав графський титул за проявлену в війнах з Наполеоном хоробрість.
 
=== Вчені ===
* [[Ухтомський Олексій Олексійович]]&nbsp;— фізіолог, академік Академії наук СРСР (1935), творець вчення про домінанту.
Рядок 239 ⟶ 245:
* [http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-29376/ Гертруда Рибакова. «Старовіри&nbsp;— що ми про них знаємо? Частина 1»]{{ref-ru}}
* [http://starajavera.narod.ru/ Полеміка між старообрядцями]{{ref-ru}}
 
=== Література ===
{{Commonscat|Old Believers}}
Рядок 244 ⟶ 251:
* ''Щапов А.'' Русский раскол старообрядства. [[Казань]] [[1859]];
* ''Лазаревский А.'' Описание Старой Малороесии, т. І. [[Київ]] [[1888]];
* ''Лилеев М.'' Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII&nbsp;— XVIII &nbsp;вв., випуск І. К. [[1895]];
* ''Смирнов П.'' История русского раскола етарообрядства. 2 вид. П. [[1895]];
* ''Polek J.'' Die Lippowaner in der Bukowina. [[Чернівці]] [[1899]];
Рядок 251 ⟶ 258:
* ''Pascal P.'' Avvakum et les debuts du raskol. [[Париж]] [[1938]];
* ''Наулко В.'' Развитие межэтнических связей на Украине. К. [[1975]].
* ''Сапожнікова Т. Д.'' Книжна культура старообрядців першій половині ХІХ ст. // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. І.&nbsp;І. &nbsp;Мечникова. &nbsp;— Одеса, 2002. &nbsp;— Вип. 12. &nbsp;— С. 264—274.
 
{{Християнство-теми}}
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Старообрядництво