Вікіпедія

Живопис: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[неперевірена версія][неперевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
MobyBot (обговорення | внесок)
Боти
19 755 редагувань
м →‎Малярство XIX—XX століть: replaced: на Украї → в Украї (7)
Рядок 22:
 
==== Малярство XIX—XX століть ====
Еміґрація передових українських митців до Петербурґу в XVIII ст. позбавила українське мистецтво найбільш творчих сил. Митці українського походження не можуть знайти в тодішніх нац. та екон. умовах нав Україні спроможності працювати (від багатьох українських митців-кріпаків лишилися тільки імена: Г. Ланченко, Г. Любченко, І. Усенко, П. Золотуха й ін.) і або покидають її, або працюють таки на місці для чужих культур. До поль. мистецтва відійшов славетний баталіст Юрій Косак (1824—1899); портретист Рафаїл Гадзевич (1803—1886), маляр античних сцен Генрик Семирадський (1843—1902); до угорського — творець релігійних композицій Михайло Мункачі (Любий, 1844—1909), який ще замолоду на Карпатській Україні малював церкви. У Відні великої слави здобув декоратор Держ. Опери Теодор Яхимович (1800—1870). Окрасою рос. малярства стають такі народжені нав Україні митці, як творець козацьких сцен Ілля Репін (1844—1928), маляр моря Іван Айвазовський (1817—1900), батьки якого були родом з Галичини, Іван Крамський (1838—1887), О. Литовченко (1835—1890), один із чільних творців рос. академічного іст. малярства, що продовжував у ньому традиції Лосенка, майстер укр. жанру, учитель Шевченка І. Сошенко (1807—1877) та багато інших. Їхня творчість мала часом і українську тематику, але їхній зв'язок із Україною та її культурою й образотворчою традицією був здебільшого пасивний.
 
Тараса Шевченка (1814—1861) можна вважати за першого творця нового укр. малярства. Спочатку академіст у стилі тодішньої петербурзької Академії, він згодом переходить на вільніший реалізм і умовні іст. теми заступає темами з життя; так зображує він побут України і побут киргизів на засланні; один з перших у тодішній Росії, він дає образи рос. каторги в «Притчі про блудного сина». Творчість Шевченка дуже різноманітна: олійні та акварельні портрети й автопортрети, краєвиди, побутові й іст. малюнки, архітектурні рисунки, ґравюри (див. Графіка). Побіч тематичних проблем він підносив суто пластичні, напр., світлотіні. Не оцінений достатньо в XIX ст., Шевченко лише в останніх десятиліттях, завдяки ґрунтовним працям мистецтвознавців, посів належне йому в історії укр. мистецтва місце.
Рядок 30:
Проте академічний стиль переважає і має численних представників. У ділянці портрета працюють: Г. Васько (1820—1883), А. Мокрицький (1811—1871), М. Брянський (1831—1908), а також митці нім. походження: Павло Шляйфер (1814—1879) і Гайнріх Гольпайн (1811—1858); численні твори цих митців є в Іст. Музеї ім. Шевченка в Києві. Побутові й іст. сцени дають К. Флавицький (1830—1916) і Павло Свідомський (1849—1904), що розписував Володимирський собор у Києві; спеціяльно укр. побут малює Дмитро Безперчий (1825—1913), а краєвид — Л. Лаґоріо (1827—1905) та Кирило Костанді (1853—1921). Малярство деяких із них носить уже сильні риси натуралізму. У Свідомського, М. Врубеля і В. Котарбинського з'являються риси символізму.
 
Реалізм особливої форми, т. зв. «ідейний реалізм», культивували не без впливу Шевченка митці, об'єднані в рос. Т-ві Пересувних Виставок, звані «передвижниками». Осередок цього Т-ва творили митці укр. походження, як згадані Крамський і Рєпін, а крім них ще портретист і автор релігійно-психологічних, близьких подекуди до пізнішого експресіонізму картин Микола Ґе (1831—1894), який був одним із перших, що почали відворотний еміґраційних рух — з Росії назад нав Україну; далі Микола Ярошенко (1846—1893) і Микола Пимоненко (1862—1912) з характеристичним для обох реалістично-викривальним спрямованням: картини Ярошенка з тюремно-рев. побуту, «Жертва фанатизму» Пимокенка, — останній, крім того, дуже популярний нав Україні своїми сценами святкового сел. і козацького побуту; також Микола Бодаревський (1850—1917).
 
Проте для українського мистецтва особливе значення має творчість тих митців, які почали наново шукати зв'язку з українською традицією. Сюди належить передусім [[Васильківський Сергій Іванович|Сергій Васильківський]] (1854—1917), який для своїх творів вивчав зразки іст. і нар. одягу й орнаменту. Його іст.-побутові малюнки в будинку Полтавського Земства були на свій час великою новиною. Цими проблемами цікавився і [[Самокиш Микола Семенович|Микола Самокиша]] (1860—1943), один із найбільших баталістів, що їх знає світове мистецтво. Він залишив понад 6 000 малюнків — побутових, мисливських, батальних та іст., як «Бій Богуна з Яремою Вишневецьким». Нац. традиції Васильківського продовжував популярний ілюстратор нар. пісень [[Ждаха Амвросій Андрійович|Амвросій Ждаха]].
Рядок 36:
У Галичині в першій чверті XIX ст. працює ще [[Лука Долинський]] (1750—1824), що після студій у старій Київській Академії вчився у Відні. Лише в 1860-их pp. виринають нові сили нац. мистецтва, як [[Кирило Устиянович]] (1839—1903), який трагічно змагався з примітивністю оточення й відобразив риси цього змагання у своєму «Мойсеї» (Преображенська церква у Львові). Побіч нього працював портретист і церковний маляр [[Копистинський Теофіл Дорофійович|Теофіл Копистинський]] (1844—1916). На межі академізму й реалізму стояла пізніше творчість [[Івасюк Микола Іванович|Миколи Івасюка]] (* 1865), дуже популярного своїм «В'їздом Б. Хмельницького до Києва». Реалізм у Галичині культивували аж до 30-их pp. XX ст. такі митці, як [[Манастирський Антін Іванович|Антін Манастирський]] (1878) та [[Курилас Осип Петрович|Осип Курилас]] (1870—1943). 1898 р. засновано перше в Галичині мистецьке [[Товариство для розвою руської штуки]], що організувало дві виставки 1898—1900 pp.: Ю. Панкевич, І. Труш, А. Пилиховський, О. Скрутко, Устиянович, Новаківський, Курилас, Копистинський.
 
Оновлення мистецтва приносить із собою імпресіонізм. Він пробивається вже в творчості таких митців реалістичного напряму, як [[Іван Похитонів]] (1850—1923), [[Левченко Петро Олексійович|Петро Левченко]] (1859—1917), [[Дядченко Григорій Кононович|Григорій Дядченко]] (1869—1921), [[Куїнджі Архип Іванович|Архип Куїнджі]] (1842—1910), О. Бокшай, Ф. Красицький (* 1883), а особливо [[Мурашко Олександр Олександрович|Олександер Мурашко]] (1875—1919), який своїми виставками за кордоном один із перших почав виводити укр. мистецтво на широкі світові шляхи. Цю добу характеризує відворот українських митців від мистецьких традицій Петербурґу; вони їздять тепер студіювати мистецтво на Захід — до Кракова, Мюнхену, Парижу. З краківської майстерні [[Ян Станіславський|Яна Станіславського]], народженого нав Україні польського митця і майстра укр. краєвиду, виходять такі митці, як львов'янин [[Труш Іван Іванович|Іван Труш]] (1863—1940) і киянин [[Бурачек Микола Григорович|Микола Бурачек]] (1871—1942), творці нового укр. пейзажу. В цій Академії студіює також автор стилізованих портретів [[Жук Михайло Іванович|Михайло Жук]] (* 1876), [[Іван Северин]] (* 1871) та найвизначніша між ними індивідуальність — [[Новаківський Олекса Харлампійович|Олекса Новаківський]] (1872—1935). Під впливом воєнних переживань його імпресіонізм перетворюється вже на символістичний експресіонізм, що наближає його до швайцарця Годлера. З його мист. школи, яка перебувала під опікою митр. А. Шептицького, вийшли численні митці.
 
У період перед першою світовою війною особливе значення для укр. нац. мистецтва має творчість братів [[Кричевський Василь Григорович|Василя]] (* 1872) і [[Кричевський Федір Григорович|Федора]] (1879—1947) Кричевських. Перший — незвичайно всесторонній митець і педагог, пізніше ректор Київської Академії Мистецтва, другий — представник монументального малярства, також професор цієї Академії, виховав цілу ґенерацію укр. митців. На межі імпресіонізму стоїть декоративна творчість [[Кульчицька Олена Львівна|Олени Кульчицької]] (* 1885), яка черпала головне із скарбниці нар. мистецтва, та символістичне малярство [[Михайлів Юхим Спиридонович|Юхима Михайлова]] (1885—1926), закоханого в мотиви міфологічні й казкові. Характеристична риса укр. імпресіонізму — це деяка декоративність, а передусім перевага елементів рисунку над кольором. Тут уже проявляються деякі основні риси, притаманні укр. образотворчості, як культ лінії, схильність до чіткого графізму тощо.
Рядок 44:
Репрезентацією укр. мистецтва були виставки, влаштовувані в Києві [[Товариство прихильників української науки, літератури і штуки|Товариством Прихильників Української Науки, Літератури й Штуки]], особливо великі виставки 1911 і 1913 pp. Подією незвичайної ваги стало для укр. мистецтва закладення в грудні 1917 р. Укр. Академії Мистецтва в Києві, очоленої славетним графіком [[Нарбут Георгій Іванович|Юрієм Нарбутом]], М. Бойчуком, О. Мурашком, М. Бурачеком та братами Кричевськими. В цей же час оформляється укр. супрематизм ([[Малевич Казимир Северинович|Казимир Малевич]]), який одначе не мав великого розголосу. Не зважаючи на упадок державности 1920 р. і перетворення Академії на один з інститутів і на політ. натиск окупанта, укр. мистецтво, наснажене ентузіязмом років незалежности, розвивається незвичайними темпами.
 
На підсов. Україні постають численні мистецькі об'єднання, з яких головні АХЧУ — [[Асоціація художників Червоної України|Асоціація Художників Червоної України]] (1925), що об'єднала переважно прихильників фотографічного реалізму в мистецтві, схильних поставити свою творчість на службу режимові; АРМУ — [[Асоціація революційного мистецтва України|Асоціація Революційного Мистецтва України]] (1925) — осередок бойчукістів, наставлена головне на монументальне мистецтво, сперта на укр. нац. традиції; ОСМУ — [[Об'єднання сучасних митців України|Об'єднання Сучасних митців України]] (1927), орієнтоване в основі на творче опрацювання здобутків модерних зах. течій, передусім сезаннізму, почасти супрематизму й експресіонізму; ОММУ — [[Об'єднання молодих митців України|Об'єднання Молодих митців України]]; Жовтень — група революційних митців конструктивно-монументального напряму (в дусі Д. де Рівери, Беля Уїца тощо); УМО — [[Українське мистецьке об'єднання|Українське Мистецьке Об'єднання]] та ін. Ці всі групи мали разом понад 1 000 членів і вели між собою часом завзяту, але стимулюючу боротьбу, яка в підсов. умовах мусіла бути також ідеологічно-політичною. Але всі ці мистецькі об'єднання нав Україні були зліквідовані сов. владою у квітні 1932 p., і митці підпорядковані одній урядовій і загальносоюзній, тобто керованій з Москви мистецькій організації.
 
У часи існування згаданих об'єднань цілою низкою талантів проявилася школа Бойчука: [[Бойчук Тимофій Львович|Тимко Бойчук]] (1896—1922), [[Падалка Іван Іванович|Іван Падалка]], [[Седляр Василь Теофанович|Василь Седляр]] (* 1899), [[Оксана Павленко]], О. Довгаль (* 1904), О. Мизін, І. Липковський, М. Рокицький, М. Шехтман, К. Гвоздик, почасти І. Іванів, Г. Довженко, [[Садиленко Юрій|Юрій Саділенко]]. Теоретиком напряму був І. Врона. І сам Бойчук, і майже всі згадані митці були зліквідовані сов. владою за нібито «контрреволюційний» традиціоналізм і «націоналістичну» форму, а численні виконані ними фрески (санаторій у Хаджібеї, в Одесі, Луцькі касарні в Києві, Червонозаводський театр у Харкові та ін.) знищені.
Рядок 52:
Окремо слід назвати митців, що систематично працювали в театрі. Тут особливо виділяються митці «Березоля» Б. Меллер і В. Шкляїв, а далі А. Петрицький, І. Курочка-Армашевський, Г. Цапок, М. Драк, Н. Олексієва та ін.
 
До 1930 року українські митці з підсов. України виступали й за кордоном, особливо на міжнародних виставках Бієннале у Венеції вони мали великий успіх. З поч. 30-их pоків став обов'язковий у всьому СССР так званий «соціалістичний реалізм», якому підпорядковано й українських митців. «Соціалістичний реалізм» у малярстві означає своєрідне сполучення фотографічности з умовно-академічною парадністю, що наказує ідеалізувати все зображуване відповідно до партійно-політ. настанов, яким має служити все малярство. «Соц. реалізм» нав Україні не висунув жадної видатної індивідуальности й не виявив жадного розвитку, якщо не згадувати тематичних змін, викликаних політ. життям. Тематика картин сходить за дуже рідкими винятками на ідилічне зображення «щасливого» життя в колгоспах («Відпочинок у колгоспі» Г. Світлицького, «Відпочинок у колгоспі» Ю. Бершадського й ін.), «героїки соц. праці» («П'ятихвилинка в панчішному цеху» С. Прохорова, «На Дніпрельстані» К. Трохименка й ін.), «героїзму сов. війська» («В партизанському краю» Отрощенка, «Ворог наближається» Т. Яблонської вже часів війни 1941—1945 pp.), епізодів революційної боротьби перед 1917 р. («Повстання на крейсері „Очаків“» Л. Мучника й ін.), а надто — на малювання фотографічно-парадних портретів різних «вождів» і «стахановців». Виключаються і переслідуються навіть реалістичні твори, якщо вони тематично невтральні й не служать безпосередньо пропаґандивно-політ. настановам. Так засуджено елегійні пейзажі В. Мироненка («Моя Україна»), картину Г. Світлицького «Рідний край», І. Шульги «Пісня запорожців» і багато ін.
 
В інших умовах розвивалося мистецтво Галичини, де були вільніші для розвитку мистецтва обставини, передусім, можливість контакту з мистецтвом Заходу. На пожвавлення мист. руху вплинув дуже позитивно прихід нових сил із Сх. України. 1922 р. постав у Львові з ініціятиви П. Холодного і М. Голубця ГДУМ — Гурток Діячів Укр. Мистецтва, що влаштував 4 виставки, 1931 р. з ініціятиви П. Ковжуна та ін., АНУМ — [[Асоціація незалежних українських митців|Асоціація Незалежних Українських митців]], яка зорганізувала численні виставки та випустила низку видань. З ін. мист. груп треба згадати Товариство Прихильників Українського Мистецтва (головне школа Новаківського), групу молодих «РУБ» і гурток «Спокій» на чолі з Метиком (Варшава). Побіч діяльних у Львові митців, як Труш, Новаківський та митців з групи Січових Стрільців: О. Курилас, [[Буцманюк Юліан|Юліян Буцманюк]] (* 1885) [[Іванець Іван Йосипович|Іван Іванець]] (* 1893), [[Ґец Лев Львович|Лев Ґец]] (* 1895), виринають нові визначні постаті: [[Холодний Петро Іванович|Петро Холодний]] (1876—1930), що створив свій, відмінний від Бойчука, неовізантійський стиль (в цьому річищі йшов і [[Василь Крижанівський]], 1891—1926), [[Ковжун Павло Максимович|Павло Ковжун]] (1896—1939), [[Бутович Микола Григорович|Микола Бутович]] (* 1895), [[Лісовський Роберт Антонович|Роберт Лісовський]] (* 1894), [[Сорохтей Осип Йосафатович|Осип Сорохтей]] (1889—1941), баталіст [[Перфецький Леонід|Леонід Перфецький]] (* 1900) та ін. Ділянку церковного малярства оновлюють [[Михайло Осінчук]] (* 1890), [[Музика Ярослава Львівна|Ярослава Музика]] (* 1896) та [[Василь Дядинюк]] (1900—1944). Одночасно творяться групи укр. митців у західноєвропейських осередках. З паризької групи найбільш відомі імена: [[Олексій Грищенко|Олекса Грищенко]], що своїми морськими краєвидами здобув собі ім'я у французькому малярстві, [[Михайло Андрієнко-Нечитайло]] (* 1894), [[Глущенко Микола Петрович|Микола Глущенко]] (* 1900), [[Бабій Іван (художник)|Іван Бабій]] (* 1896), [[Василь Перебийніс]], [[Хмелюк Василь Михайлович|Василь Хмелюк]] (* 1903), Зоня Зарицька, [[Левицька Софія Пилипівна|Софія Левицька]] (* 1874), [[Микола Кричевський]]; з празької: [[Кулець Іван|Іван Кулець]] (* 1880), [[Мазепа-Коваль Галина Ісааківна|Галина Мазепа]]; з варшавської: [[Холодний Петро Іванович|Петро Холодний]] (молодший, *1902), [[Мегик Петро|Петро Мегик]] (* 1899), [[Андрусів Петро Стефанович|Петро Андрусів]].
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Живопис