|
[[Файл:British Empire 1897.jpg|425px|thumb|Британська імперія, «над якою ніколи не заходить сонце», у [[1897]] році (кордони окреслено червоним)]]
'''Брита́нська імпе́рія''' — найбільша в історії [[людство|людства]] [[колонія|колоніальна]] [[імперія]], що підпорядковувалася [[британська корона|британській короні]]. На час найбільшого розквіту (1921 рік) населення Британської імперії становило 458 млн осіб або чверть світового.
Після [[Друга світова війна|Другої світової війни]] більшість колоній Британії стали [[Незалежність|незалежними]]. Спадкоємицею Британської імперії вважається [[Британська Співдружність]].
== Історія ==
=== Передумови ===
Словосполучення «Британська імперія» приписують англійському письменнику [[Джон Ді|Джону Ді]] ({{lang-en|John Dee}}), хоч насправді основи Британської імперії закладено ще в ті часи, коли [[Англія]] й [[Шотландія]] існували як окремі королівства. У 1496 році король Англії [[Генріх VII]], ледь оговтавшись після невдач у [[Столітня війна|Столітній війні]] та [[війна червоної та білої троянд|Війнах білої й червоної троянд]], довідався про успіхи [[Іспанія|Іспанії]] й [[Португалія|Португалії]] в дослідженні далеких морів — і спорядив експедицію, очолену [[Джон Кабот|Джоном Каботом]] ({{lang-en|John Cabot}}), у пошуках морського шляху до Азії через північну [[Атлантичний океан|Атлантику]].
Успіхи [[Іспанська імперія|Іспанської імперії]] та [[Королівство Португалія|Королівства Португалія]] в [[Атлантичний океан|Атлантиці]] тоді ж настільки турбували англійську корону, що Англія ввела тактику [[капер]]ства, надаючи право приватним особам, таким як-от: [[Джон Хоукінз]] ({{lang-en|John Hawkins}}) і [[Френсіс Дрейк]] ({{lang-en|Francis Drake}}) — здійснювати піратські напади на іспанські колонії й кораблі, які перевозили золото з Нового світу. Попри те, що вже лунали заклики до встановлення власної імперії, Англія таки запізнилася зі встановленням заморських колоній: іспанці вже захопили [[Латинська Америка|Латинську Америку]], португальці встановили торгові факторії і форти в [[Бразилія|Бразилії]], французи заснували поселення на [[Ріка Святого Лаврентія|річці Св. Лаврентія]], утворюючи колонію [[Нова Франція]].
Приблизно в ті ж часи Англія відновила контроль над [[Ірландія|Ірландією]] й проводила політику заселення її англійцями, з тим що відібрані в ірландських [[клан]]ів землі віддавалися англійським колоністам. у [[1530]] році в Ірландії відбулося повстання — після його придушення короля [[Генріх VIII|Генріха VIII]] оголошено королем Ірландії. Війна за встановлення повного контролю над ірландським островом продовжувалася до початку 17-го століття.
Із кінцем 16-го століття розпочато неоголошену [[Англо-іспанська війна|Англо-іспанську війну]], протягом якої Іспанія активно і систематично перешкоджала Англії у встановленні повного контролю над Ірландією. У 1604 році війна закінчилася підписанням лондонського договору: взамін за невтручання Іспанії в Ірландії, Англія зобов'язалася не втручатись у справи Іспанії в Нідерландах та покінчити з піратством в Атлантиці.
== Перша британська імперія ==
=== Початок експансії ===
У [[1583]] р. острів [[Ньюфаундленд]] був проголошений англійським володінням — першою заморською [[колонія|колонією]] [[Королівство Англія|Королівства Англія]], що поклало початок імперії. Висадився на Ньюфаундленді сер [[Гамфрі Ґілберт]], якому в 1578 році королева [[Єлизавета I Англійська|Єлизавета I]] дарувала патент на відкриття й дослідження заморських земель, відправивши його за море із завданням вчинити піратський рейд, а потім, на зворотному шляху заснувати колонію. Погана погода перешкодила першій експедиції, але друга дісталася до острова й оголосила його володінням англійської корони, хоча й не залишила поселення. В 1584 році [[Волтер Релей]] отримав схожий патент від королеви й заснував колонію на території сучасної [[Північна Кароліна|Північної Кароліни]]. Через брак припасів колонія не вижила.
Після підписання лондонської угоди в [[1603]] році Англії довелося припинити піратську діяльність, тож англійська корона почала розбудовувати власну колоніальну структуру. Англійські поселення стали виникати в [[Північна Америка|Північній Америці]] й на островах [[Вест-Індія|Вест-Індії]]. Утворилася також приватна [[Британська Ост-Індська компанія]], що почала вести активну торгівлю з країнами Азії. Період від початку колонізації до втрати 13 американських колоній пізніше отримав назву «першої британської імперії».
=== Британська колонізація Америки ===
На перших порах найважливіші й найприбутковіші колонії Англії виникли в басейні [[Карибське море|Карибського моря]], хоча перші спроби поселень зазнавали невдач. Колонія у [[Гаяна|Гаяні]], утворена в 1604 році, проіснувала лише два роки, оскільки не змогла виконати мети заснування — відкриття родовищ золота.
Швидко припинили існування колонії на островах [[Сент-Лусія]] і [[Гренада]], але поселення на [[Сент-Кіттс]]і, засноване в 1624 році, поселення на [[Барбадос]]і (1627) і поселення на [[Невіс]]і втрималися за рахунок організації цукрових плантацій за бразильською системою. Ця система залежала від рабської праці й від голландських кораблів, які привозили [[раб]]ів і забирали [[цукор]]. Щоб зберегти ці дедалі спокусливіші прибутки за Англією, в [[1651]] році англійський парламент видав указ, що вести торгівлю з англійськими колоніями мають право лише англійські кораблі. Це призвело до низки [[Англо-голландські війни|англо-голландських воєн]], результатом яких стало зміцнення англійських позицій в Америці за рахунок голландських. В [[1665]] році Англія анексувала острів [[Ямайка]], відібравши його в іспанців, а в [[1666]] році колонізувала [[Багами]].
Перше постійне англійське заморське поселення було засноване в [[1607]] році в [[Джеймстаун (Вірджінія)|Джеймстауні]]. Поселенням управляла Вірґінська компанія. В 1609 році були відкриті Бермудські острови, і відділення компанії встановило колонію й там. Ліцензія компанії була анульована в [[1624]] році, й корона отримала прямий контроль над поселеннями, таким чином заснувавши колонію [[Вірджинія]]. В [[1610]] році була заснована Ньюфаундлендська компанія з метою утворити постійне поселення на острові, але плани провалилися. В [[1630]] році був заснований [[Плімут (Монтсеррат)|Плімут]], який став притулком для [[пуритани|пуританських]] релігійних сепаратистів.
Релігійні переслідування в Європі змушували багатьох людей зважитися на труднощі подорожі через Атлантику: колонія в [[Меріленд]]і ([[1634]]) стала притулком для [[римо-католики|римо-католиків]], колонія на [[Род-Айленд]]і ([[1636]]) — терпимою для всіх релігійних течій, а колонія в [[Коннектікут]]і ([[1639]]) — для [[конгрегаціоналісти|конгрегаціоналістів]]. Провінція Кароліна була заснована в 1663 році, в 1664 році англійським володінням стала нідерландська колонія [[Новий Амстердам]], яку перейменували в [[Нью-Йорк]]. В [[1681]] році [[Вільям Пенн]] заснував [[Пенсильванія|Пенсильванію]].
Континентальні колонії, південніші з яких постачали тютюн, бавовну й рис, а північніші — хутра і матеріали для військових потреб, мали менші успіхи з фінансової точки зору, але великі площі придатної для землеробства землі приваблювали більше іммігрантів з Англії, які, крім того, віддавали перевагу помірному клімату.
З перших років важливою складовою Британської імперії в Америці було [[рабство]]. До скасування работоргівлі в 1807 році Британія перевезла в Америку 3,5 млн африканських рабів — третину всіх рабів, перевезених через Атлантику. Щоб полегшити торгівлю рабами, на узбережжі західної Африки будували форти.
=== Азія ===
Наприкінці 16-го століття Англія й Нідерланди розпочали боротьбу проти португальської монополії на торгівлю з Азією. Англійська і Голландська Ост-Індські компанії спільними зусиллями організовували приватні венчурні компанії для плавання до берегів Індонезії, звідки привозилися спеції, та Індії, яка була важливим проміжним пунктом у торгівлі. Проте незабаром спільні зусилля перетворилися в запеклу конкурентну боротьбу, в якій Нідерланди здобули перевагу в Індонезії, а Англія в Індії, де 1613 році англійці заснували факторію ([[Сурат]]). На ту пору прогресивніша фінансова система голландців допомогла їм після трьох англо-голландських воєн міцніше заснуватися в Азії. Ворожнеча припинилася після [[Славетна революція|Веселої революції]], внаслідок якої голландець [[Вільгельм Оранський]] став королем Англії. За угодою між країнами торгівля спеціями залишилася в руках Нідерландів, а імпорт текстилю з Індії — за англійцями. Прибутки від торгівлі тканинами незабаром перегнали прибутки від торгівлі спеціями.
Протягом першого століття свого існування [[Британська Ост-Індська компанія|Ост-Індська компанія]] зосереджувала свою увагу в основному на торгівлі, а не на розбудові імперської влади. Компанія не могла боротися з могутньою Могольською імперією, від якої одержала в [[1617]] році права на торгівлю.
=== Глобальне протистояння з Францією ===
Кінець сімнадцятого столітті і початок вісімнадцятого в Європі пройшли у війнах. Нідерландам довелося затратити надто велику частину свого бюджету на участь в європейських конфліктах, і Англія продовжувала зміцнювати свої позиції у світі. Основним супротивником Англії стала Франція.
У період з [[1688]] до [[1697]] проходила [[дев'ятирічна війна]], яка завершилася без чітко визначених переможців, але зупинила експансію Франції в Європі. З [[1701]] до [[1714]] роки тривала [[війна за іспанську спадщину]]. Цю війну Франція із своїм союзником Іспанією програли. Іспанія втратила свої колонії в Європі, а Британія здобула чималі територіальні надбання: [[Ньюфаундленд]] й [[Акадія]] перейшли в її володіння від Франції, а [[Гібралтар]] і [[Менорка]] від Іспанії. Гібралтар став важливою морською базою, оскільки його місцеположення дозволяє контролювати вихід в Атлантику з Середземного моря. Крім того, Британія виборола в Іспанії право продавати рабів у Іспанській Америці.
[[Імперія Великих Моголів|Могольська імперія]] протягом 18 століття почала занепадати. Центр уваги Ост-Індської компанії в Індії перемістився з Сурата, що був осередком торгівлі спеціями до форту Сент-Джордж, який пізніше став містом [[Мадрас]], [[Бомбей|Бомбею]], який потрапив у руки англійців в 1661 році як придане Катерини Браганзьської, і [[Сутануті]], що, злившись з двома іншими селищами, став [[Колката|Калькутою]].
[[1756]] року розпочалася [[семилітня війна]] — перша з воєн, що велися в глобальному масштабі: в Європі, Індії, Північній Америці, на Карибах, на Філіпінах і в Африці. В [[1757]] році британці здобули перемогу у битві при Плессі, що здобуло для них контроль над [[Бенгалія|Бенгалією]]. Паризький мирний договір [[1763]] року означав крах французьких амбіцій утвердитися в Північній Америці. [[Нова Франція]] перейшла під британський контроль, а [[Луїзіана]] — під іспанський. Іспанія уступила Британії [[Флорида|Флориду]]. В Індії ще залишалися французькі анклави, але вони повинні були прийняти зобов'язання підтримувати держави, які контролювала Британія. Отже, після закінчення семилітньої війни Британія стала панівною колоніальною силою у світі.
== Розбудова другої Британської імперії (1789—1815) ==
=== Втрата тринадцяти американських колоній ===
Протягом [[1760-ті|60-тих]] і [[1770-ті|70-тих років]] 18 століття стосунки між американськими колоніями й Британією ставали дедалі напруженішими. Особливе невдоволення в колоніях викликали податки, якими їх обкладав британський парламент. У [[1775]] році чвари призвели до початку [[Війна за незалежність США|Війни за незалежність]]. Наступного року колоністи оголосили незалежність Сполучених Штатів Америки, й при підтримці Франції до [[1783]] року виграли війну. Втрата частини колоній в Америці вважається істориками подією, що визначила перехід від першої до другої імперії.
У [[1776]] році [[Адам Сміт]] у книзі «[[Дослідження про природу і причини багатства народів|Багатство народів»]] відзначав, що колонії зайві, а на зміну меркантилістській політиці першого періоду колоніальної експансії повинна прийти [[вільна торгівля]]. Зростання обсягів торгівлі між [[США|Сполученими Штатами]] і Британією відразу ж після [[1783]] року підтвердили погляди Сміта про те, що для економічного успіху не потрібен політичний контроль.
Американська революція вплинула також на британську політику в Канаді. Під час революції на північ переселилося чимало лоялістів. Конституційний акт [[1791]] року створив провінції Верхня Канада і Нижня Канада (в основному франкомовна) з метою зменшити напруження між двома громадами. Акт також встановив у Канаді систему уряду, аналогічну британській, намагаючись утвердити імперську владу і не допустити до народного контролю над урядом, який, як вважалося, спричинився до американської революції. Під час війни 1812 року, коли США здійснили невдалу спробу розширити свої кордони на півдні, майбутнє Британської Північної Америки на короткий період опинилося під загрозою, але це була остання війна між Британією і США.
=== Заслання в колонії, як міра покарання ===
Заслання в американські колонії за різноманітні правопорушення в Британії почало практикуватися в [[1718]]. Відтоді через Атлантику щороку відправляли приблизно тисячу злочинців. Після втрати [[Тринадцять колоній|тринадцяти колоній]] в 1783 році довелося шукати нове місце заслання, і британський уряд звернув увагу на щойно відкриту Нову Голландію, яку пізніше перейменували в Австралію. Нову землю відкрив в 1770 році [[Джеймс Кук]] під час наукової експедиції в південну частину Тихого океану.
У 1778 році Куків ботанік [[Джозеф Бенкс]] обґрунтував доцільність організації місця позбавлення волі в [[Ботанічна затока|Ботанічній затоці]]. В 1787 році туди відправили першу партію в'язнів. [[Метью Флайндерз]] довів, що Нова Голландія і [[Новий Південний Уельс]] складають єдину землю, обпливши в 1803 році новий земельний масив вздовж узбережжя. В [[1826]] році Сполучене Королівство формально заявило свої права на Австралію, заснувавши там військову базу. В 1829 році біля бази виникла колонія. Австралійські колонії незабаром отримали право на самоуправління й стали вигідними експортерами вовни й золота.
=== [[Нота К'ю]] ===
У 1795 році французькі війська зайняли [[Нідерланди]]. Глава Республіки Сполучених провінцій статхаудер [[Вільгельм V Оранський]] втік до Лондона. Тимчасовий уряд проголосив [[Батавська республіка|Батавську республіку]]. Скориставшись цим британський уряд змусив статхаудера підписати так звану «[[Нота К'ю|Ноту К'ю»]], згідно з якою заморські володіння [[Нідерланди|Нідерландів]] — [[Капська провінція]], [[Суринам|голландська Гвіана]], [[Шри-Ланка|Цейлон]], індійські факторії, [[Малакка (півострів)|Малакка]] і теперішня [[Індонезія]] — опинилися під [[Велика Британія|британською]] владою.
=== Скасування рабства ===
Під дедалі більшим тиском руху [[аболіціонізм|аболіціоністів]] Сполучене королівство заборонило работоргівлю в [[1807]] році й незабаром почало вимагати від інших країн дотримуватися цього ж принципу. До середини 19-го століття зусиллями Британії торгівля рабами у світі була майже повністю викорінена. Акт, за яким не лише торгівля рабами, а й власне рабство, були поставлені за межею закону був прийнятий в 1833 році й набрав чинності 1834 року.
=== Війна з наполеонівською Францією ===
При правлінні [[Наполеон]]а Франція знову кинула виклик Британії. На відміну від попередніх воєн, ця війна стала війною ідеологій: англійського консерватизму і французької революційності. Франція загрожувала не лише домінуванню Великій Британії у світі, а й намагалася вторгнутися в саму Британію. Для перемоги Британії довелося затратити чимало ресурсів. [[Королівський військово-морський флот Великобританії|Королівський флот]], здобувши вирішальну перемогу над французьким в [[Трафальгарська битва|Трафальгарській битві]] в [[1805]] році, блокував французькі порти, Франція відповіла [[континентальна блокада|континентальною блокадою]] британських товарів.
Коли, зрештою, в [[1815]] році Наполеона було остаточно переможено, Британія знову виграла від мирних угод: Франція поступилася [[Іонічні острови|Іонічними островами]] і [[Мальта|Мальтою]], островами [[Санта-Лусія]] і [[Маврикій|Маврикієм]]. Іспанія віддала [[Тринідад і Тобаго]]. Від Нідерландів Британія отримала Гаяну й [[Капська колонія|Капську колонію]]. Британія повернула Франції [[Гваделупа|Гваделупу]] і [[Реюньйон]], а [[Ява (острів)|Яву]] й [[Суринам]] Нідерландам.
=== Правління Ост-Індської компанії в Індії ===
{{Докладніше|Британська Індія}}
Правлячи прямо чи при посередництві місцевих маріонеткових князів, Британія поступово розширювала свої володіння, тримаючи Індію в покорі за допомогою Індійської армії, яка на 80 % складалася з місцевих [[сипаї]]в.
== Імперське століття (1815 −1914) ==
Період з [[1815]] року по [[1914]] рік чимало істориків називають імперським. Британській імперії в цьому столітті належало біля 10 млн квадратних миль території й в межах її володінь жило приблизно 400 млн людей. Після перемоги над Наполеоном у Британії не залишилося серйозного конкурента, крім Росії в Центральній Азії, а на просторах морів з нею взагалі ніхто не міг сперечатися. Британія взяла на себе роль світового полісмена. Цей стан справ називають [[Pax Britannica]]. Окрім номінальної влади над колоніями завдяки своєму впливові в світовій торгівлі Британія також контролювала економіку багатьох формально незалежних держав: країн Латинської Америки, [[Китай|Китаю]], [[Сіам]]у.
=== Азія ===
До ліквідації в [[1858]] році чільну роль в британській експансії в Азії відігравала Ост-Індська компанія. Власні збройні сили компанії вперше об'єдналися з Королівським флотом під час семилітньої війни і працювати далі пліч-о-пліч в Індії та за її межами. В [[1799]] році вони допомагали витурити наполеонівські війська з [[Єгипет|Єгипту]], в [[1811]] відбивали у Нідерландів Яву, в [[1819]] допомагали встановити британське правління в [[Сингапур]]і, в [[1824]] — в Малацці, а в [[1826]] сприяли перемозі над [[Бірма|Бірмою]].
Базуючись в Індії компанія, починаючи з [[1730]] року, вела в дедалі більших масштабах і з дедалі більшим зиском торгівлю [[опіум]]ом у Китаї. Технічно ця торгівля була нелегальною, оскільки [[династія Цін]] заборонила її в [[1729]] році. Проте вона допомагала збалансувати відтік срібла до Китаю в обмін на [[чай]]. У [[1839]] році китайські урядовці захопили в [[Гуанчжоу|Кантоні]] 20 тис. скринь з опіумом, що стало початком [[Перша опіумна війна|Першої опіумної війни]]. Під час війни Британія захопила невеличкий острів [[Гонконг]] з метою використання як бази.
Ліквідацію компанії прискорило [[повстання сипаїв]] проти британського командування. Приводом повстання послужили чутки, що рушничні картриджі змащуються тваринним жиром. Картриджі потрібно було розкусити перед використанням, а тому така змазка викликала обурення як у [[індус]]ів, так і в [[Іслам|мусульман]]. Перші не могли погодитися з вживанням коров'ячого жиру, другі — свиного. Проте причини повстання лежали глибше: в загрозі з боку британського проникнення індійській культурі й способу життя. Британські війська придушили повстання, але не без великих втрат. Після війни у [[1857]] році британський уряд взяв управління в свої руки, розпочавши період, який отримав назву '''британський радж'''. Наступного 1858 року Британська Ост-Індська компанія була розпущена.
=== Капська колонія ===
Капська колонія була заснована Голландською Ост-Індською компанією на південному мисі Африки в [[1652]] році. Вона стала проміжним пунктом у плаваннях в Ост Індію. Британія формально отримала контроль над населеною в основному [[бури|бурами]] колонію в 1806 році. Цьому передувала окупація в 1795 році, після того, як в Європі Нідерланди були захоплені французами. Імміграція з Британії почала зростати в 1820 році. Іммігранти витісняли тисячі бурів на північ, де вони заснували в 1830-их і 1840-их роках [[Трансвааль]] і [[Вільна Оранжева республіка|Вільну Оранжеву республіку]].
=== Суецький канал ===
В [[1875]] році консервативний уряд [[Бенджамін Дізраелі|Бенджаміна Дізраелі]] купив за 4 млн. [[фунт стерлінгів|фунтів]] у загрузлого в боргах правителя Єгипту [[Ісмаїл-паша|Ісмаїла]] 44 % акцій [[Суецький канал|Суецького каналу]] з метою забезпечити контроль над стратегічним водним шляхом між Сполученим королівством і Індією. Суецький канал був відкритий за 6 років до того французами, якими на той час правив [[Наполеон III]]. Спільний із французами фінансовий контроль закінчився в [[1882]] році прямою окупацією британськими військами.
=== Розділ Африки ===
В 1875 році двома головними європейськими володіннями в Африці були [[Алжир]], що перебував у руках у Франції, і Капська колонія, яка належала Британії. До 1914 року формально незалежними залишалися лише [[Ефіопія]] і [[Ліберія]]. Перехід від непрямої імперії економічного контролю до прямого володіння відбувався в формі гарячкового захоплення територій європейськими державами. Сполучене королівство утримувалося від участі в першій хвилі цієї гарячки, оскільки було радше торговою, ніж колоніальною імперією. Але незабаром стало ясно, що для підтримання рівноваги сил, Британія повинна встановити власну імперію в Африці.
Французька, бельгійська й португальська активність в низов'ях [[Конго (річка)|річки Конго]] загрожували впорядкованому проникненню в тропічну Африку. Берлінська конференція 1884—1885 років, намагаючись запобігти гарячковій конкуренції в захопленні земель, встановила правила міжнародного визнання територіальних претензій європейських держав. Ці правила вимагали «ефективної окупації», що призвело до необхідності вводу на африканські території збройних сил.
Сполучене королівство, занепокоєне загрозою Суецькому каналу, в 1882 році захопило Єгипет, а щоб встановити міцний контроль над долиною [[Ніл]]у, захопило в 1896—1902 роках [[Судан]]. Це призвело до воєнної конфронтації з французькою військовою експедицією при [[Фашода|Фашоді]] у вересні [[1898]] року.
В [[1902]] році, після завершення [[друга англо-бурська війна|другої англо-бурської війни]] 1899—1902 років, Британія повністю захопила Трансвааль і Оранжеву республіку. Пізніше, в [[1910]] році чотири колонії: [[Наталь]], Трансвааль, Оранжеву республіку і [[Капська провінція|Капську провінцію]] об'єднали в єдиний [[Південно-Африканський Союз]].
[[Сесіл Роудс]], якому належала [[Британська південноафриканська компанія]], став піонером підкорення північніших територій. Роудс поширив британські володіння, утворивши [[Родезія|Родезію]]. Він мріяв про прокладення залізниці від [[Кейптаун]]а до [[Александрія|Александрії]], чинячи тиск на уряд з метою подальших завоювань в Африці. Ці плани побудувати сполучення між стратегічно важливим каналом і багатим сировиною півднем призвели до подальших завоювань. На заваді їхнього здійснення принаймні до закінчення [[перша світова війна|першої світової війни]] стала німецька окупація [[Танганьїка (держава)|Танганьїки]].
Парадоксально, що Сполучене королівство, яке завжди палко відстоювало принципи вільної торгівлі, станом на [[1914]] рік, мало найбільші завоювання в Африці. Під його контролем опинилося 30 % африканського населення. Для порівняння Франція мала 15 %, Німеччина — 9 %, Бельгія — 7 %, Італія — 1 %.
=== Самоуправління колоній білих поселенців ===
Британська імперія розпочала перетворюватися в [[Британська Співдружність|співдружність]] ще в період імперського століття. В [[1867]] році статус [[домініон]]а отримала [[Канада]], в якій самоуправління здійснювалося ще раніше, в [[1901]] році — [[Австралія]], в [[1907]] — [[Нова Зеландія]] і [[Ньюфаундленд]], в [[1910]] — щойно заснований Південноафриканський союз. Керівники новоутворених держав збиралися на [[Імперська конференція|Колоніальні (імперські) конференції]], перша з яких була проведена в Лондоні в [[1887]] році.
Міжнародними стосунками домініонів досі управляв [[Форін офіс]] Сполученого королівства. В 1909 році Канада створила Відділ міжнародних справ, але дипломатичні відносини з іншими державами продовжували проходити через генерал-губернатора і британські дипломатичні представництва. Проте домініони мали значну свободу у виробленні власної політики там, де вони не входили в конфлікт з інтересами Британії.
Військові підрозділи домініонів спочатку входили до єдиної військової і військово-морської структури імперії, але, зважаючи на нові загрози в Європі, де швидкими темпами зростав німецький флот, підтримувати таке положення стало важко. В [[1909]] році було вирішено, що домініони матимуть власні військово-морські сили.
== Перша світова війна (1914—1918) ==
Коли Британія оголосила в [[1914]] році війну Німецькій імперії та її союзникам [[Австро-Угорська імперія|Австро-Угорській імперії]] й [[Османська імперія|Османській імперії]], колонії і домініони стали цінним військовим, фінансовим і матеріальним ресурсом. Незабаром після початку військових дій Британія окупувала німецькі колонії в Африці, хоча німецькі війська в східній Африці залишилися непереможеними до кінця війни. В Тихоокеанському регіоні Австралія і Нова Зеландія захопили, відповідно, [[Німецька Нова Гвінея|Німецьку Нову Гвінею]] і [[Самоа]]. Вклад австралійських і новозеландських сил у [[битва при Ґалліполі|битву при Ґалліполі]] підняв у колоніях рівень національної свідомості й став вододілом у переході Австралії і Нової Зеландії від статусу колоній до статусу незалежних держав. Обидві країни досі продовжують святкувати роковини цієї події. Схожі почуття викликає [[битва за хребет Вімі]] у канадців. В [[1917]] році був організований [[Імперський воєнний кабінет]], який за участі прем'єр-міністрів усіх домініонів координував імперську політику.
== Період між світовими війнами ==
Наслідком першої світової війни стало значне розширення британських володінь. За мандатом [[Ліга націй|Ліги націй]] Британія отримала контроль над [[Палестина|Палестиною]] й [[Ірак]]ом, які раніше належали [[Османська імперія|Османській імперії]], а також над колишніми німецькими колоніями Танганьїкою і Південно-східною Африкою (зараз [[Намібія]]), [[Нова Гвінея|Новою Гвінеєю]]. Останні дві території фактично управлялися Південною Африкою і Австралією, відповідно.
В 1920-их роках статус домініонів стрімко змінився. Формально домініони не мали права голосу при прийнятті рішення про оголошення війни, але їхні підписи стояли під [[Версальський договір|Версальським договором]]. Ліга націй віддала колишні німецькі колонії під опіку домініонів. Небажання заморських володінь британської корони брати участь у військовій акції проти [[Туреччина|Туреччини]] в [[1922]] році змусило Британію шукати мирного вирішення проблем.
Повну незалежність домініони формально отримали в [[1931]] році, коли був укладений [[Вестмінстерський статут]] — кожен із домініонів став рівним за статусом зі Сполученим королівством, незалежним у міжнародних відносинах, на них перестало поширюватися британське законодавство.
Уже в 1923 році Канада уклала цілком самостійну міжнародну угоду, а в 1928 році в [[Оттава|Оттаві]] відкрилося британське посольство. Монополія генерал-губернатора на міжнародні справи припинилася. В [[1927]] році Канада відкрила свою першу постійну дипломатичну місію — в американському [[Вашингтон]]і. Австралія вчинила аналогічно в [[1940]] році.
== Рух ірландського народу за гомруль ==
Після [[Унія (спілка)|унії]] [[1801]] року [[Ірландія]] вважалася складовою частиною Великої Британії, але фактично залишалася на положенні її напівколонії. За роки британського панування ірландці втрачали свою самобутню культуру, але все ж продовжували відстоювати право на незалежність. Національні суперечності на острові перепліталися із соціальними, оскільки більша частина ірландських земель належала англійським лендлордам.
Падіння цін на продукцію сільського господарства й конкуренція дешевого заокеанського зерна посилили злидні ірландських селян; багато з них втратили землю. Під впливом голоду на острові почастішали «аграрні злочини» — самовільні захоплення земель, підпали, псування худоби. Успішно застосовувалася селянами й тактика бойкоту лендлордів та їхніх керівників<ref>Коробов А. Все о Великобритании / А. И. Коробов, Ю. А. Иванова. — Х. : Фолио, 2008. — 542 с.</ref>
Створена [[1879]] року ірландська «Земельна ліга» додала стихійним виступам селян організований характер. Ліга зажадала конфіскації володінь лендлордів і одночасно організувала масові акції протесту проти насильницького позбавлення орендарів землі. Небачений раніше розмах аграрних виступів змусив уряд Вільяма Гладстона провести в Ірландії [[1881]] року помірковану земельну реформу. Олію у вогонь підливало й релігійне протистояння між ірландцями й англійцями. Ірландці, в релігійному плані ідентифікують себе з католицькою церквою, а англійці належать до протестантської громади. Релігійні суперечності полягали у тривалому протистоянні протестантської меншини католицькій більшості<ref>Кристофер Д. . Англия. История страны / Т. Минина (пер. с англ.). — М. : Эксмо, СПб. : Мидгард, 2008. — 479 с.</ref>.
Територіальні суперечності полягають у прагненні ірландського населення [[Ольстер]]а об'єднатися з рештою Ірландії, оскільки північно-ірландська територія є її історичною частиною.
Політичні прагнення ірландців полягали в прагненні до самовизначення, створенні власних державних інститутів, не останню роль відіграло бажання певних кіл ольстерської еліти, деяких членів підвищити свій статус за допомогою створення власної державності і отримання доступу до владних ресурсів. Соціально–економічні причини лежали у домінуванні протестантів-вихідців з Британії в економіці Північної Ірландії і проявлялися в [[Дискримінація|дискримінації]] католиків при проведенні житлової політики, працевлаштуванні, що викликало обурення ірландських націоналістів.
Психологічні фактори пов'язані з відмінностями в етнокультурному психотипі ірландців–католиків і протестантів, їхнім взаємним нерозумінням, прагненням обох громад до консолідації, найчастіше ескалації насильства, заснованого на помсті. З ними тісно переплетені власне етнічні проблеми, які є базовою складовою конфлікту, що проявлялися в дискримінації в мовній, соціальній, трудовій, політичній сферах ірландців до отримання незалежності від етнічно чужих їм англійців і нарешті прагненням об'єднатися з рештою Ірландії<ref>История Великобритании / С. А. Машкова и др. (пер. с англ.) ; К. О. Морган (ред.). — М. : Весь мир, 2008. — 660 с.</ref>.
На рубежі 70-80-х років в Ірландії активізується і [[національний рух]], що набув форми боротьби за [[гомруль]] (самоврядування) країни.
Гомруль ({{lang-en|home rule}}, власне самоврядування) — програма самоврядування Ірландії в рамках Британської імперії, висунута в 1870-і роки. Ірландці, обрані в англійський парламент, співпрацювали з лібералами, сподіваючись на їхню підтримку в цьому питанні. Коли ж їхні надії не виправдалися, ірландські депутати застосували тактику парламентської обструкції. Лідеру ірландських націоналістів [[Парнел]]лу вдалося заручитися підтримкою «Земельної ліги», що додало руху за гомруль нову силу. Ігнорувати його Вільям Гладстон вже не міг, тим більше, що після виборів 1885 року численна ірландська фракція, об'єднавшись з консерваторами, в будь-який момент могла скинути ліберальний уряд<ref>Коробов А. Все о Великобритании / Все о Великобритании / А. И. Коробов, Ю. Иванова; Ю. В. Макаров (предисл.). — Х. : Фолио, 2007. — 542 с.</ref>.
[[1886]] року кабінет Гладстона вніс до парламенту поміркований законопроект про гомруль, що передбачав відновлення в Ірландії парламенту з обмеженими повноваженнями. Однак, білль не тільки викликав шалений опір консерваторів, але й привів до розколу Ліберальної партії. Частина лібералів на чолі з Чемберленом утворила фракцію «ліберал-юніоністів» (тобто прихильників унії з Ірландією) і разом з консерваторами зірвала проведення закону.
Фракція ірландських націоналістів, яка боролася за автономію країни, не тільки зміцнилася організаційно, а й з успіхом застосовувала тактику обструкції у Вестмінстері, але зуміла спертися на масовий рух населення Ірландії. Коли ж, використовуючи свої удосконалені можливості, націоналісти перейшли в 1885—1886 роках до тактики «парламентських гойдалок» (тобто блокування з тією партією, яка найбільшою мірою враховувала її вимоги), то робота двопартійного механізму була серйозно порушена<ref>Маклюк О. Еволюція королівської влади та управління в Англії при ранніх тюдорах: Автореф. дис. канд. Іст. наук : 07. 00. 02 / Запорізький держ. ун-т. — Запоріжжя, 2002. — 19 с.</ref>.
Включно до 1885 лідер лібералів Гладстон, голова центристів Харкорт і сам Чемберлен — сподівалися звести самоврядування в Ірландії до розширення повноважень її муніципальних рад або до створення центрального адміністративного органу з функціями трохи ширшими, ніж у ради англійських графств. Чемберлен за згодою Гладстона вступив у переговори з лідером націоналістів Парнеллом про введення в Ірландії самоврядування. Було запропоновано план створення [[Ірландська Центральна Рада|Ірландської Центральної Ради]] (ІЦС), або Ірландського управління, яке повинно було займатися внутрішніми справами Зеленого острова. За допомогою цієї поміркованої реформи Чемберлен розраховував раз і назавжди зняти питання про гомруль.
Ірландська Центральна Рада мала наділяться деякими законодавчими функціями: до її компетенції відносилися питання, що стосувалися початкової та середньої освіти, закони про бідних, санітарна адміністрація та громадські роботи. Члени ІЦС повинні були обиратися місцевими графськими радами, які у свою чергу, обираються населенням<ref>Жигалина О. Великобритания на Среднем Востоке, ХІХ — нач. ХХ в.: Анализ внешнеполит. Концепцій / АН СССР, Ин–т востоковедения. — М. : Наука, 1990. — 166 с.</ref>.
За підтримки католицьких єпископів Ірландії, які вплинули на Парнелла, угоди було досягнуто, але лідер націоналістів не знімав вимогу про гомруль. Про хід переговорів, які тоді носили неофіційний характер, був поінформований і Гладстон. Він вловив у задумі Чемберлена перспективу умиротворення Ірландії і вирішив підтримати його. Чемберлен не міг не враховувати, що на майбутніх загальних виборах до парламенту ірландці, які проживають в англійських містах, матимуть можливість вплинути на результат голосування у ряді округів; що парнелліти можуть здобути в майбутньому парламенті приблизно 80 місць.
Гладстон хотів залагодити [[ірландське питання]] не для розв'язання проблем внутрішньопартійних, не заради своїх власних амбіцій, а лише через те, що питання про надання гомруля Ірландії стало першочерговим в суспільному житті країни.
25 квітня [[1885]] року Чемберлен вніс на розгляд кабінету спеціальний меморандум під назвою «Місцеве самоврядування в Ірландії», де виклав принципи майбутнього проекту. Ретельно підготовлений план угоди провалився, і це було крім усього іншого особистою поразкою самого Чемберлена.
== Незалежність Ірландії ==
[[Акт про самоуправління]] [[1914]] року повинен був забезпечити самостійність Ірландії, але перша світова війна затримала здійснення цього плану на невизначений час. Під час [[Великдень|Великодних свят]] [[1916]] року в [[Дублін]]і відбулося невдале збройне повстання, в якому брали участь різношерстні групи націоналістів і соціалістів. Починаючи з 1919 року [[Ірландська республіканська армія]] почала вести партизанську війну за від'єднання від Сполученого королівства. [[Англо-ірландська війна]] завершилася в [[1921]] році підписанням [[англо-ірландська угода|англо-ірландської угоди]]. Угода затвердила поділ Ірландії на дві держави. [[Вільна Ірландія]] стала домініоном у складі Британської співдружності, а шість графств на півночі острова, в яких більшість населення становили [[протестанти]], залишилися частиною Сполученого королівства під назвою [[Північна Ірландія]]. Вільна Ірландія перетворилася в [[Республіка Ірландія|Республіку Ірландію]]. В [[1949]] році, коли формально утворилася Британська співдружність, Республіка Ірландія вийшла з її складу.
Ще до [[1998]] року [[конституція]] Республіки Ірландії проголошувала Північну Ірландію своєю територією. Питання про те, кому повинна належати Північна Ірландія запалило [[Конфлікт у Північній Ірландії|довготривалий кривавий конфлікт]]. [[Белфастська угода]] 1998 року принесла перемир'я між основними силами, які брали участь в цьому конфлікті.
== Деколонізація і занепад ==
[[14 серпня]] [[1941]] року на борту британського лінкора «Принц Уельський» в бухті Арджентії ([[Ньюфаундленд]]) президентом США [[Франклін Делано Рузвельт|Рузвельтом]] і прем'єром [[Вінстон Черчилль|Черчілем]] була підписана [[Атлантична хартія]], що визначала принципи побудови післявоєнного світу. Американська сторона обумовлювала свою допомогу Британії розпуском її колоніальної імперії. Міжнародні банкіри, які від початку 20 століття перебралися з Британії в США, прагнули доступу до ресурсів і ринків, без посередництва адміністративних важелів британських колоніальних урядів. Черчіль пручався, але змушений був погодитися на компромісне формулювання, що колонії звільняться «за вільно висловленим бажанням зацікавлених народів». Британській імперії був підписаний вирок.
Хоча Сполучене королівство з союзниками перемогли в другій світовій війні, економічні затрати на війну набагато перевищили затрати на першу світову. Британія пережила важкі бомбардування. Вже доволі ослаблене торгове й фінансове лідерство Сполученого королівства занепало ще більше, на перші ролі в світовій економіці стали виходити Сполучені Штати Америки. Ріст антибританських настроїв у колоніях і зміна економічного становища стали важким випробовуванням для імперської влади. Протягом двох повоєнних десятиліть більшість колоній стали незалежними державами.
=== Домініони ===
Оголошення Сполученим королівством війни Німеччині у вересні 1939 року не поширювалося автоматично на домініони. Проте всі вони, крім Ірландії, оголосили Німеччину ворогом. Ірландія, яка роком перед тим добилася виводу британських кораблів зі своїх портів, вирішила притримуватися позиціі нейтралітету. Австралія вступила у війну союзником Британії. Під час війни австралійці залишилися незадоволеними тим, як [[Вінстон Черчилль|Черчіль]] використовував їхні війська на [[Ближній Схід|Ближньому Сході]].
Після війни, в 1951 році, Австралія й Нова Зеладнія утворили регіональну організацію безпеки [[АНЗЮС]] зі США. Ще більше ослабилися зв'язки з домініонами, коли в 1961 році Сполучене королівство взяло курс на утворення європейського співтовариства, що припинило привілегійований статус домініонів на британському ринку.
В січні 1947 році Канада стала першим домініоном, який почав надавати своїм жителям права громадянства. При цьому ще до 1977 року вони зберігали також статус британських підданих. В 1982 році Канада першою з домініонів затвердила власну [[конституція|конституцію]].
=== Кінець британського раджу ===
Британська імперія втратила найціннішу колонію, [[Індія|Індію]], яку називали перлиною корони, коли в серпні [[1947]] року після 40-річної боротьби під проводом [[Індійський національний конгрес|Індійського національного конгресу]] на чолі з [[Махатма Ганді|Махатмою Ганді]], Індія добилася спочатку самоуправління, а потім повного [[суверенітет]]у.
Інша організація під назвою [[Мусульманська ліга]] на чолі з [[Мухамед Алі Джінна|Мухамедом Алі Джінна]] досягла створення окремої мусульманської держави [[Пакистан]] (пізніше Східний Пакистан отримав незалежність і тепер відомий під назвою [[Бангладеш]]). Поділ Індії призвів до необхідності переселення великих людських мас. Після періоду насильства й заворушень, що забрали сотні тисяч людських життів, утворився Домініон Пакистан (через деякий час Ісламська республіка Пакистан) та Індійський Союз (через певний час Республіка Індія).
=== Палестина ===
Мандат Сполученого Королівства на [[Палестина|Палестину]] закінчився в 1948 році. Зважаючи на відверту війну між єврейським і арабським населенням, британці відкликали свої війська.
=== Південно-східна Азія і Цейлон ===
[[Бірма]] отримала незалежність у 1948 році. Вона повністю вийшла зі Співдружності, ставши першою державою після США, яка повністю розірвала зв'язки з британцями. В тому ж році отримали незалежність [[Цейлон]] і [[Малайзія]], залишаючись у Співдружності.
[[Сингапур]] здобув незалежність у два етапи. Британці не вірили в те, що Сингапур досить великий, щоб самому захищатись від ворогів. Тому Сингапур разом з Малаєю, Сараваком, Північним Борнео і Сабатом, отримавши незалежність від імперії, утворили Малайську Федерацію. Цей союз проіснував недовго. В 1965 році Сингапур вийшов зі складу Малайзії, отимавши повну незалежність, хоча Сполучене королівство продовжувало надавати йому військовий захист.
В 1984 році закінчився протекторат Сполученого королівства над [[Бруней|Брунеєм]], хоча на прохання уряду країни британська армія зберігає військову присутність у султанаті.
=== Суецька криза ===
Неспроможність Британії яскраво проявилася при Суецькій кризі 1956 року, при якій британцям протистояли [[США]] та [[Радянський Союз]]. Британія здійснила вторгнення в [[Єгипет]] при підтримці Франції та [[Ізраїль|Ізраїлю]]. Британський [[прем'єр-міністр]] [[Ентоні Іден]] не на жарт розлютив американського президента [[Двайт Ейзенгауер|Двайта Ейзенгауера]] тим, що не порадився з американцями, і Ейзенгауер відмовився підтримувати вторгнення. Ейзенхауер також боявся широкомасштабної війни з Радянським Союзом, оскільки [[Микита Хрущов]] пригрозив виступити на боці Єгипту. Американський президент використав фінансові важелі, загрожуючи продати американські резерви [[фунт стерлінгів|британського фунта]] й викликати таким чином колапс британської валюти. Хоча у військовому відношенні вторгнення було успішним і мета відновлення контролю за Суецьким каналом, досягнута, Британія була змушена з ганьбою відвести свої війська. Іден подав у відставку.
Суецька криза підтвердила зменшення ролі Британії на світовій сцені й показала, що надалі Сполучене Королівство не матиме змоги діяти без принаймні згоди, якщо не підтримки Сполучених Штатів. Суецькі події нанесли глибоку рану британському гонору. Один із членів парламенту назвав цю подію британським [[Ватерлоо]], інший оголосив, що Британія стала американським сателітом. Пізніше [[Маргарет Тетчер]] назвала стан, в який потрапила британська політика, «суецьким синдромом». Одужати від цієї хвороби Британія не могла аж до [[Фолклендська війна|Фолклендської війни]] 1982 року.
Хоча Суецька криза призвела до послаблення Британської ролі на Близькому Сході, Британська присутність не зникла зовсім. Британські війська повернулися в регіон, в 1957 році відбулося вторгнення в [[Оман]], в 1958 — в [[Йорданія|Йорданію]], в 1961-му — в [[Кувейт]], хоча в цих випадках британці подбали про те, щоб заручитися американським схваленням, оскільки політика нового прем'єр-міністра [[Гарольд Макмілан|Гарольда Макмілана]] притримувалася чіткого проамериканського курсу. Протягом ще одної декади Британія зберігала присутність на Ближньому Сході, вивівши свої сили з [[Аден]]у в 1967 році й [[Бахрейн]]у в 1971.
=== Середземномор'я ===
В 1960 році утворенням [[Кіпр]]у завершилася партизанська війна, яку вели грецькі кіпріоти за возз'єднання з [[Греція|Грецією]]. Проте Британія зберегла на острові дві військові бази — [[Акротірі]] й [[Декелію]]. Середземноморські острови [[Мальта]] й [[Гозо]] отримали незалежність від Сполученого Королівства в 1964 році.
=== Африка ===
Кінець Британської імперії наступив дуже швидко. В 1957 році після десяти років політичної боротьби отримала незалежність [[Гана]], далі [[Нігерія]] і [[Сомалі]] (1960), [[Сьєрра-Леоне]] (1961), [[Уганда]] (1962), [[Кенія]] і [[Занзібарський султанат|Занзібар]] (1963), [[Танганьїка (держава)|Танганьїка]] (1963), [[Гамбія]] (1965), [[Лесото]] (колишня назва Басутоленд) (1966), [[Ботсвана]] (Бечуаналенд) (1967) і [[Свазіленд]] (1968).
Здобуття незалежності африканськими країнами ускладнювала проблема білих поселенців. Кривавий конфлікт виник у Кенії і отримав назву [[повстання Мау-Мау]]. Правління білої меншості в [[Південна Африка|Південній Африці]] залишалося наболілим питанням у Британській Співдружності аж до виходу з неї [[Південно-Африканський Союз|Південно-Африканського Союзу]] в 1961 році.
Хоча [[Федерація Родезії і Ніасаленду]], що перебувала під контролем білої меншості, припинила своє існування в [[1964]] році з утворенням [[Малаві]] (раніше Ньясаленд) і [[Замбія|Замбії]] (раніше Північна Родезія), біла меншість у [[Південна Родезія|Південній Родезії]], яка ще з 1923 року мала статус колонії з самоуправлінням, оголосила свою незалежність, не передавши владу чорношкірій більшості. При підтримці режиму [[апартеїд]]у в Південній Африці й португальського правління в [[Ангола|Анголі]] та [[Мозамбік]]у біла меншість продовжувала правити до 1979 року, коли була досягнута угода, за якою припинялася партизанська війна в буші й створювалася нова країна [[Зімбабве]].
=== Кариби ===
Більшість територій, що належали Британії на Карибських островах, вибрали незалежність після розвалу [[Вест-індійска Федерація|Вест-індійської Федерації]], яка проіснувала з 1958 по 1962 рік. Незалежність отримали [[Ямайка]] (1962), [[Тринідад і Тобаго]] (1962), [[Барбадос]] (1966) та інші менші остови. Останньою утворилася держава [[Антигуа і Барбуда]] в 1981 році.
[[Гвіана]] отримала незалежність від Сполученого Королівства в 1966 році й стала республікою в 1970.
Остання колонія Сполученого Королівства на континенті, [[Британський Гондурас]] отримав самоуправління в 1964 році, був перейменований у [[Беліз]] в 1973 і отримав повну незалежність у 1981 році.
=== Рокол ===
Останнім придбанням Сполученого Королівства став острів [[Рокол]] — безлюдна скеля в [[Атлантичний океан|Атлантичному океані]]. Збентежені тим, що Радянський Союз може слідкувати за випробовуваннями британських ракет, британці офіційно оголосили острів власністю королеви в 1955 році. В 1972 році акт парламенту офіційно включив острів Рокол до складу Сполученого Королівства.
=== Фолклендська війна ===
В 1982 році [[Аргентина]] висадила війська на [[Фолклендські острови|Фолклендських островах]], посилаючись на древні претензії часів [[Іспанська імперія|Іспанської імперії]]. Рішуча й успішна відсіч британських військових сил розцінюється багатьма, як ознака призупинення тенденції падіння ролі Сполученого Королівства, як [[супердержава|супердержави]].
=== Передача Гонконґу ===
У 1997 році [[Гонконґ]] став особливим адміністративним регіоном в складі [[Китайська Народна Республіка|Китайської Народної Республіки]]. Для багатьох передача Британією останньої великої за кількістю населення колонії ознаменувала кінець Британської імперії.
== Спадщина ==
* {{ref-en}} ''Jasper Copping'' [http://www.telegraph.co.uk/history/9653497/British-have-invaded-nine-out-of-ten-countries-so-look-out-Luxembourg.html British have invaded nine out of ten countries — so look out Luxembourg] // [[The Telegraph]], 4 листопада 2012 року.
{{refimprove}}{{Перша світова війна}}
{{Території Британської імперії}}
{{Перша світова війна}}
{{Імперії, імперіалізм і колоніалізм}}
{{ВП-портали|Перша світова війна|Історія}}
| 