Павликіани: відмінності між версіями

Засновником секти був вірменин Костянтин, який прийняв ім'я Сильвана. Він об'єнднав у своєму вченні християнську доктрину з [[Дуалізм|дуалістичними поглядами]]. Через переслідування у Візантії павликіани у IX столітті переселилися в ту частину Вірменії, що була під владою [[Аббасидський халіфат|Аббасидського халіфату]]. Приблизно [[844]] року вони утворили свою власну державу поблизу Тефріке. Звідти вони робили рейди на територію Візантії до початку [[870-ті|870-ихх]] років. При василевсі [[Василій I Македонянин|Василі I]] візантійці знищили їхню державу, однак ті з павликіан, які не бунтували, продовжували жити в різних частинах імперії. [[Костянтин V]] переселив багатьох із них у Фракію. Поступово секта занепадала. У 17 ст. частина павликіан переселилася в околиці міста [[Банат]], що було тоді під владою Австрії. Там вони відомі як банатські болгари, які, втім, є звичайними католиками.

Уявлення павликіан про природу [[Ісус Христос|Ісуса Христа]] — близькі до докетизму. Спаситель, згідно з вченням павликіан, прийшов на Землю вяк якостінебесна небесної істотиістота, будучи посланцем Вищого світу, і після виконання Своєї земної місії, повернувся до Свого небесного помешкання. Тіло Спасителя нагадувало звичайне тільки зовнішнім виглядом, насправді ж, складалося з якоїсь «тонкої» речовини, прнесеної з Вищого світу, що дало йому можливість зробити чудеса, описані в Євангеліях.

Гоніння на павликіан Візантії посилилися з приходом до влади імператриці Феодори. Рух очолив Карбо (Карвеас), який заснував державу павликіан і побудував на березі Євфрату в Західній Вірменії фортецю Тефріку (нині — турецьке місто Дівригі), що стала їх столицею. Це територія відповідала одному з регіонів Малої Вірменії (Փոքր Հայք). Павликіанам вдалося створити сильну незалежну від Візантії і Арабського халіфату державу, куди стікалися селяни-втікачі і міська біднота. Звідси вони робили успішні набіги на Візантію. На чолі армії з павлікіан і мусульман, Карвеас не раз нападав на Візантію і розбивав загони, що виходили проти нього. Хрісохір, його пасинок і спадкоємець, пройшов по всій Малій Азії, розграбував Никею і Нікомідію, Анкіру і Ефес, що не здаючись, ні на погрози, ні на мирні обіцянки Василя І Македонянина. Візантії і «павликіанам» не вдалося домовитися про мир, імператор Василь I, стривожений силою павликіан, організував похід на Тефріку, але він закінчився крахом, а павликіани, в ході успішної контратаки, захопили Анкару. У 871 р. Хрісохір потрапив у засідку і був убитий, а послідовники його відкинуті до їх гірських твердинь. Під час одного з походів, павликианам вдалося взяти Ефес, перетворивши його церкву св. Іоанна в стайню. Під час цього походу, павлікяани захопили в полон безліч священнослужителів. Для організації обміну полоненими Василій I Македонянин у 868 р відправив до павликіан послом вченого ченця Петра Сицилійського. Він прожив 9 місяців серед павлікіан і пізніше описав зібрані ним факти в книзі, яка по сьогоднішній деньдосі є основним джерелом з історії павлікіан. Одночасно павлікяани організовували походи проти ортодоксальних вірмен і арабів.