Старообрядництво: відмінності між версіями

Старообрядці виступили проти офіційної [[Російська православна церква|Православної Церкви]], у якій [[Нікон (московський патріарх)|Московський патріарх Нікон]] ([[1652]]—[[1667]]) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно до книг, що друкувалися у католицькій [[Венеціанська республіка|Венеціанській республіці]] (у цьому допомагали українські вчені [[Єпіфаній Славинецький]], [[Сатановський Арсеній|Арсеній Сатановський]], [[Софонович Теодосій|Теодосій Сафонович]] та інші). Основною причиною протесту стала безглуздість змін<ref>наприклад, у новому тексті [[ірмос]]а першої пісні недільного [[канон (пісня)|канона]] говориться, що євреї перейшли через «червону пучину моря», а [[Мойсей]] мав хрестоподібні руки, хоча в старому тексті фігурує Червоне море та хрестоподібний жест</ref> чи внесення подвійного змісту<ref>у новому тексті [[Символ віри|Символу віри]] вже нема вказівки на те, що Царство Христове настало</ref>. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих книг, проти офіційного православ'я, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були [[протопоп]]и [[Аввакум Петрович]], [[Іван Неронов]] й ін., набрав масового характеру після православного собору [[1666]]—[[1667]] років, на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів (тобто разом із давно спочилими святими) піддано [[анафема|анафемі]], а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом [[Степан Разін|Степана Разіна]] ([[1670]]—[[1671]]), у обороні [[Соловецький монастир|Соловецького монастиря]] ([[1668]]—[[1676]]) та Московському повстанні [[1682]] року тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами&nbsp;— на [[Гетьманщина|Гетьманщині]], [[Білорусь|Білорусі]] ([[Вітка]] на Гомельщині), Правобережній Україні, [[Молдовське князівство|Молдовському князівстві]], в [[Османська імперія|Османській імперії]] тощо. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на поміркованіших&nbsp;— попівців (вони мали священниківсвящеників, а з 19 ст.&nbsp;— [[єпископ]]ів, визнавали [[таїнство|таїнства]]), і радикальніших&nbsp;— безпопівців (у них богослуження і треби виконували миряни), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за [[Катерина II|Катерини II]] і пізніше), подекуди припинилися, а закон [[1883]] року і зокрема толерантний едикт [[17 квітня]] [[1905]] року приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала зверхність [[Синод]]у. З середини 19 ст. попівці мали єпископів із [[митрополит]]ом на чолі. [[1914]] року старообрядців нараховувалось близько 2 млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як [[Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі]], що репрезентує попівців, і [[Вища Старообрядницька Рада]] у Литві; приблизне число старообрядців нині 1&nbsp;млн.

Економічне зростання та збільшення населення слобід на півночі Гетьманщини, з одного боку, та постійні конфлікти їх із місцевими дідичами й українською владою (зокрема на ґрунті збільшення державних податків) спричинилися до того, що, починаючи з середини 18 ст., частина старообрядців з [[Чернігів]]щини (а також із сусідньої Гомельщини) переселилася на малозалюднені простори Південної України. Вони селилися в [[Ново-Сербія|Ново-Сербії]], пізніше [[Слов'яносербія|Слов'яносербії]], а по опануванні Російською Імперією всієї Південної України на [[Херсон]]щині (зокрема в [[Бериславський повіт|Бериславському повіті]]) і Таврії (особливо в [[Мелітопольський повіт| Мелітопільському повіті]]), де їх [[1832]] року було понад 7 000. Оселення старообрядців на півдні України підтримував уряд, щоб заселити вільні землі, і давав їм на деякий час різні пільги. У середині 18 ст. старообрядці оселилися в південній [[Бессарабія|Бессарабії]] (їх називали тут '''липованами'') і в гирлі [[Дунай|Дунаю]] (с. [[Вилкове]]). Приплив старообрядців збільшився по приєднанні Бессарабії до Російської Імперії [[1812]]. У кінці 19 ст. у всій Бессарабії, жило біля 30 000 старообрядців&nbsp;— на півдні і в [[Хотинський повіт|Хотинському повіту]].

У [[1760]]—[[1780]]-их pp. старообрядці-липовани з Молдавії і Волощини, пізніше також із Бессарабії, поселялися на [[Буковина|Буковині]] й [[Поділля|Поділлі]]. Австрійська влада, зацікавлена в заселенні Буковини, ставилася прихильно до старообрядців; цісарським патентом [[1783]] [[Йосиф I]]I звільнив їх від податків і гарантував свободу віровизнання. Центральним поселенням старообрядців було с. [[Біла Криниця (Глибоцький район)|Біла Криниця]] (нині [[Глибоцький район|Глибоцького району]]), де вони при матеріальній допомозі одновірців з Росії мали свій церковний центр: монастир і собор, з [[1844]]&nbsp;— єпископат, а потім ієрархію (Білокриницьку) на чолі з митрополитом, яка висвячувала священниківсвящеників і єпископів для старообрядців всієї Російської Імперії (цей центр, після толерантного едикту [[1905]], частково перенесено до [[Москва|Москви]] (осередком старообрядців-попівців була тут церква на Рогозькому цвинтарі). Кількість старообрядців на Буковині: 1794&nbsp;— 400, 1844&nbsp;— 2000, 1900&nbsp;— 3 110, 1930&nbsp;— 3 200. Більшість старообрядців на Буковині були попівцями. У [[1880]]—[[1890]]-их pp. буковинські старообрядці видавали у [[Коломия|Коломиї]] журнали ''«Старообрядецъ»'' і ''«Давняя Русь»'' за ред. Н. Чернічева.

'''Агнець''' (слав. ягня) - літургійний хліб, який вживається у православній церкві для здійснення таїнства [[Євхаристія|Євхаристії]]. Згідно з ученням Церкви, літургійні хліб і вино стають Тілом і Кров'ю Христа. Тілом і Кров'ю причащаються духовенство та віряни. Агнець готується священиком (або архієреєм) під час [[проскомидія|проскомідії]]. З проголошенням особливих молитов священик вирізає [[копіє]]м частину [[просфора|просфори]] у формі куба. Решта частини просфори називається [[антидор]]ом. Такий спосіб приготування літургійного хліба виник, мабуть, в IX-X ст.: Із цього часу він починає згадуватися в богослужбовій літературі. Агнцем символічно називають Ісуса Христа: подібно старозавітним агнцям, принесеним в жертву заради позбавлення єврейського народу з єгипетського полону, Він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха.

У ході реформ Нікона сугубе (тобто подвійне) проголошення «Алілуя», що в перекладі зі староєврейської мови означає «хваліть Бога», було замінено на Тригубе (тобто на потрійне). Замість «Алілуя, Алілуя, слава тобі Боже» стали вимовляти «Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже». На думку греко-росіян (новообрядців), потрійне проголошення Алілуя символізує догмат про Святу Трійцю. Проте старообрядці стверджують, що сугубе проголошення разом зі «слава Тобі, Боже» вже є прославленням Трійці, оскільки слова «слава Тобі, Боже» є одним з перекладів на слов'янську мову староєврейського слова [[Алілуя]]<ref>Старообрядництво. Досвід енциклопедичного словника. Вургафта С. Г., Ушаков І. А. Москва 1996, стор 18</ref>.

На думку старообрядців, стародавня церква говорила «Алілуя» двічі, тому й російська дорозкольна церква знала тільки подвійну Алілую. Дослідження показали, що в грецькій церкві потрійна Алілуя спочатку практикувалася рідко, і стала там брати гору тільки в XVII столітті<ref>Старообрядництво. Досвід енциклопедичного словника. Вургафта С. Г., Ушаков І. А. Москва 1996, там же</ref>. Подвійна Алілуя не була нововведенням, що з'явилися в Росії лише в XV столітті, як стверджують прихильники реформ, і тим більше не похибка або помилка в старих богослужбових книгах. Старообрядці вказують на те, що потрійна Алілуя була засуджена древньою російською церквою і самими греками, наприклад, преподобним Максимом Греком і на Стоглавому соборі <ref> Мельников Ф. Е. Коротка історія древлеправославної (старообрядницької) церкви, Барнаул, 1999, стор 24</ref>.