Ню (жанр): відмінності між версіями

'''Ню''' ({{lang-fr|nu}} — «оголений», {{lang-de|akt}} — «акт») — художній жанр ву [[скульптура|скульптурі]], [[живопис]]у, [[фотографія|фотографії]] та [[кінематограф]]і, що зображає оголене людське тіло чи якісь його частини та їх інтерпретації. Протягом багатьох століть він є одним з основних жанрів в мистецтві.

Зображення оголеного тіла було відомо ще в [[Стародавній Єгипет|Стародавньому Єгипті]] («дочки фараона Ехнатона», розпис XIV ст. до н. е.), а в античній скульптурі, живописі та [[давньогрецький вазопис|вазописі]] воно стало естетичною нормою й втіленням життєвого та художнього ідеалу («[[Афродіта Мілоська]]», II ст. До н. е.). У середні віки зображення оголеного тіла в Європі було суворо обмежено небагатьма біблійними сюжетами, наприклад, можна було побачити оголених [[Адам]]а і [[Єва|Єву]] в [[мініатюра]]х і скульптурі. В епоху [[Відродження]] оголене жіноче тіло зображалось в межах міфологічного та алегоричного жанрів (картини С. [[Боттічеллі]], [[Джорджоне]], [[Тиціан]]а, [[Лоренцо Лотто]], [[Мікеланджело Буонарроті]] , [[Альбрехт Дюрер|Альбрехта Дюрера]], [[Лукас Кранах Старший|Лукаса Кранаха Старшого]]). У 17-18 ст. відбувається формування ню як жанру. Художники створюють повних життєвої чарівності образи жіночої краси (Д. [[Веласкес]], П. [[Рубенс]], [[Рембрандт]], А. [[Ватто]], Ф. [[Гойя]]). В академічному живопису та скульптурі XVII–XIX ст. сформовуються норми ідеальної краси, що ґрунтується на сприйнятті реальної натури через призму класичного мистецтва (античної скульптури, живопису [[Відродження]]). При навчанні художників зображення оголеної натури стає обов'язковою програмою, є показником майстерності. У мистецтві [[рококо]], для якого є характерними витончені, граціозні, кокетливі, просякнуті чуттєвістю твори широко поширюється жанр ню ([[Франсуа Буше]], [[Жан-Оноре Фрагонар]]). У XIX — на початку XX ст. став складатися реалістичний вигляд живий, звільненої від одягу жінки, спочатку овіяної романтикою (Е. [[Делакруа]], [[Жан Огюст Домінік Енгр]], К. [[Брюллов]]), а пізніше відвертою, сучасною, зануреною в атмосферу реального, суворого до них буття (Е. [[Мане]], Е. [[Дега]], О. [[Роден]], О. [[Ренуар]]). У мистецтві XX ст. класичний гармонічний тип ню отримав більшу свободу емоційного вираження ([[Арістид Майоль]], [[Коньонков Сергій Тимофійович]]), пов'язану з пошуком нових художніх засобів.

В кінціНаприкінці століття почастішали випадки судових розглядів, пов'язаних з розповсюдженням і виставок фотографій оголених тіл. Питання про те, де закінчується [[еротика]] і починається [[порнографія]], залишаються нерозв'язаними й досі, тому ставлення суспільства до жанру постійно змінювалося. Так само змінювалися і уявлення про жіночу красу — в кінцінаприкінці [[XIX століття]] а акцент ставився на важких панночок, початок [[XX століття]] а далодав дорогу слави танцівницям кабаре, на зміну яким ву [[1920-ті|20 — -х роках]] прийшли витончені спортсменки. Ближче до [[1940-ті|40-х років]] з'явилася нова тема жанру — ню в русі. Її першовідкривачем став Герхард Рібіке.