Живопис: відмінності між версіями

'''Княжа доба.''' Великий розвиток монументального малярства старокняжої доби багато завдячує попередній малярській культурі на укр. землях: трипільській мальованій кераміці кінця неоліту, фресковому малярству на грецьких і римських гробівцях у [[Кримський півострів|Криму]], розписові грецьких ваз ([[Березань]], [[Ольбія]], [[Керч]], [[Київщина]]) і мозаїковому та фресковому малярству старохрист. храмів у Херсонесі, Керчі та ін. осередках, що були в орбіті гелленістичної культури. Монументальне малярство X — XIII ст., зокрема славетна [[мозаїка]], займає першорядне місце у світовому малярстві середньовіччя. Збережені найстаріші фраґменти малювання Десятинної церкви кінця X ст., фрески чернігівського Спаса, почасти київської св. Софії з виразною моделяцією й реалістичним передаванням світлотіні незаперечно свідчать про античну гелленістичну спадщину. Новіші мозаїки та фрески XI — XII ст. наближаються до середньої доби розвитку візантійського мистецтва — великого декоративного стилю з формою більш синтетичною і схематичною. Найкраще зберігся цикл славетних мозаїк св. Софії у [[Київ|Києві]]: »Пантократор« в головній бані, апостоли, євангелисти, »Оранта« в головній апсиді та мозаїки пілонів. Першими малярами були, ймовірно, грецькі майстрі, але помітні у фресках св. Софії також чисто укр. побутові особливості, що можуть вказувати й на місцевих майстрів. Ті ж укр. мистці виконували й великий цикл мозаїк і фресок Михайлівської церкви Золотоверхого манастиря (власне Дмитрівської церкви) в Києві (1160-і pp.). У фресках св. Софії особливо цікава серія світських розписів XI ст. в обох вежах із сценами полювання, гри на музичних інструментах, танців та ін. зразків, зокрема портрети родини кн. Ярослава часів княжої доби. Цінні фрески Кирилівської церкви в Києві з XII ст., які вказують на дальший етап розвитку малярства із впливами Балканів і грецького Атосу. Незначні фраґменти знайдено в Острі на Чернігівщині, у Спасі на Берестові в Києві, в Бакоті над Дністром, у Мстиславовому соборі в Володимирі Волинському. Крім монументального, було відоме також станкове малярство, визначним майстром якого був чернець Олімпій († 1134), який студіював у Царгороді й пізніше працював при розмалюванні великої церкви Успення в Києво-Печерській Лаврі. Його життя описане в »Печерському Патерику«, який згадує і другого іконописця, Григорія. Олімпієві має належати ікона Богоматері, подарована великим кн. Володимиром Мономахом у Ростов. З ікон домонгольської доби збереглося до наших часів бл. 40, переважно грецького походження: Смоленська Богоматір, давніше в посіданні кн. Всеволода Ярославича Чернігівського; чудотворна ікона в Ченстохові (Польща), захоплена 1382 р. з Белзу в Галичині поль. кн. Володиславом Опольським; Холмська ікона, що нібито була власністю великого кн. Володимира В. і короля Данила; Володимирська ікона, захоплена суздальським князем Андрієм Боголюбським з Вишгорода 1155; Ігорівська ікона XII ст. в Києво-Печерській Лаврі та ін. Кілька ікон (Москва, Володимир на Волині) приписують Петрові Ратенському з Рави, † 1326 p.). Цей іконопис мав виразний власний стиль, статичний і монументальний.▼

'''XIV — XVI ст.''' В XIV — XV ст. рівень укр. малярства був такий високий, що укр. малярів запрошували до [[Литва|Литви]], [[Білорусь|Білоруси]] й [[Польща|Польщі]], де вони успішно конкурували з мистцями зах. і середньоевр. Поль. королі Казимир В. і Ягайло запрошували укр. малярів виконувати найвідповідальніші роботи в краківських храмах, в королівському замку Вавелі, в костелі в Лисці (1393 — 94) та ін. При краківському дворі працював маляр Владика з Перемишля (1394 p.). На поч. XV ст. маляр Гайль, укр. священик, малював костели в землях сандомирській, краківській і сєрадзькій. Інші укр. майстрі виконували фрески в вислоцькому колеґіяті, ґнєзненській катедрі, замку литовських князів у Нових Троках під Вильном, в церкві у Вітебську і т. д. Із збережених фресок найстаріші були відкриті в 30-их pp. нашого ст. у Вірменській катедрі у Львові з кінця XIV ст. (фраґменти »Пантократора«, св. Яків і Прохор, портрет титаря), візантійського стилю, але з деякими впливами дотичного натуралізму. Ці останні ще більше помітні у добре збережених сандомирських фресках з першої пол. XV ст. Велику вагу мають славетні фрески в замковій каплиці св. Тройці в Люблині, виконані мистцем Андрієм в 1415 р. Тут зберігся повний цикл розписів Нового Завіту. Андрій був великий новатор і творець власного стилю, не схожого ні на візантійський, ні на зах.-евр. Тут помітний великий поступ щодо свободи композиції, руху, реалізму й гармонії барв. Кольористичну скалю з багатим добором барв можна ще краще простежити у фресках каплиці св. Хреста на Вавелі у Кракові, виконаних укр. мистцями в 1470 р. з помітними впливами ґотичного натуралізму типу Джотто і Дуччо. У більшій мірі вплив цих течій італійського малярства бачимо у фресках горянської каплиці б. Ужгороду з XIV — XV ст. Розписи в Лаврові з XV ст. — вже в суворішому стилі візантійського ренесансу, що йшов з Атосу через Балкани.▼

Те саме спостерігаємо й у станковому малярстві XV — XVI ст., як свідчать зразки темперової техніки Нац. Музею у [[Львів|Львові]]. Цей іконопис має свої особливості: невелика скаля барв (охра, цинобра, зелена, біла, чорна), доволі сміливий рисунок, стрункі, гострі, легкі рухи, лагідний вираз обличчя. Не зважаючи на різні приписи візантійського малярства (підручник »Єремінія« Діонісія Форноаграфійського), в укр. малярстві XV — XVI ст. постаті поступово звільняються від візантійської умовности, нерухомости, урочистости; обличчя набирають індивідуального виразу й життя. У більшій мірі реалізм приходить в добу ренесансу, хоч велике почуття декоративности не покидає укр. мистців і тепер, особливо в рел. малярстві XVI — XVII ст. Із сторонніх впливів помітні нюрнберзькі, сієнські, нідерляндські, з місцевих течій виробляється кілька укр. малярських шкіл. Дуже високо стоїть малярство у Львові, при чому малярі-українці значно перевищують польських, хоч ці останні, об’єднані в цехи, користувалися різними держ. привілеями. У Львові квітне також світське малярство, про що свідчать портрети К. Корнякта, В. Лянґішівни († 1635 p.) та ін. львівських міщан (у львівській Ставропігії).▼

'''Барокко.''' В добу укр. барокко XVII — XVIII ст. виробляється осібна укр. малярська школа, що пішла шляхом реалізму, головне під впливом флямандського малярства. З монументального малярства особливо цінні розписи Троїцької церкви Лаври, Борисоглібської церкви на Подолі майстрів Ф. Камінського і В. Романовича, головної церкви Лаври в Києві С. Каменського та ін. малярів (знищені в XIX ст.), барокково-декоративний »Рай« у Воздвиженській церкві Києво-Печерської Лаври. Велика умілість, що дорівнює кращим зах.-евр. зразкам, виявляється і в станковому малярстві. Найцінніші зразки іконостасів доби укр. барокко: славетний Богородчанський іконостас (1698 — 1705), з кол. Манявського Скиту (тепер у Нац. Музеї у Львові) майстра Йова Кондзелевича, іконостаси П’ятницької церкви у Львові, Михайлівської церкви Видубицького манастиря, Андріївської церкви у Києві, церкви в Козельці та ін. Виробляється особлива укр. типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Численні зразки укр. ікон, зібрані перед першою і другою світовими війнами в музеях [[Київ|Києва]], [[Львів|Львова]], [[Харків|Харкова]], [[Кам'янець-Подільський|Кам’янця]], [[Чернігів|Чернігова]] та ін., свідчили про кілька іконописних шкіл. Часто на іконах змальовують укр. побут, постаті, що зв’язані з громадським і політ. життям, — гетьманів, старшину, козаків, фундаторів, донаторів церкви та ін. (напр., »Розп’яття« XVII ст. з образом переяславського полковника Свічки; »Покрова« з XVIII ст. з портретом Б. Хмельницького, ікони з церкви в Сорочинцях та ін.). Загалом зберігається стара іконографічна спадщина з питомою декоративністю (напр., абстрактне, часто золоте тло образу), а в портретному малярстві елементи реалізму поєднуються з пишною, урочистою, суто барокковою умовністю, особливо у фресках (головна церква Лаври і Софійський собор в Києві, церква в Нискиничах на Волині). Найбільшим осередком малярської праці був Київ, де виховувалися нові кадри малярів, власне малярів-портретистів, у Київській Академії і Лаврі. До наймайстерніших портретів (»парсун«) належать портрета М. Миклашевського (мал. 186), значкового товариша Гамалії, полкового обозного Родзянка, полковника Сулими і його жінки, київського міщанина Гудими та ін. З окремих визначніших майстрів відомі імена: у Львові — Микола Петрахнович, Федір Сенькович, Василь зі Львова, що працював при дворі короля Яна Собєського (образи костела в Жовкві б. Львова і, можливо, церкви у Крехові); у Києві — Іван Паєвський; з Лаврської малярської школи (зреформованої 1763 р.) вийшли: Степан Каменський, Зарудний, Малій, Галик, Захар, Голубовський, Ірклієвський, Неділка, Казанович. У Москві, що була наповнена укр. культурними силами, працювали визначні малярі Степан Заруцький, Іван Маховський, Ігнатій Полонський, Василь Пузаревський, Іван Рефузинський, Іван Ондольський, Андрій Животкевич, Антін Гомнадський. Для нар. малярства доби барокко типові численні зображення »козака-Мамая«, »козака-бандуриста«.▼

У другій пол. XVIII ст., із скасуванням укр. самоуправи, укр. мистців переманюють до [[Петербурґ|Петербурґу]], де йдуть намагання створити »всеімперський« мист. центр — Академію Мистецтва (1758). У добу клясицизму тут працювали такі визначні укр. мистці, як А. Лосенко (1737 — 73), що став ректором Академії Мистецтв, Кирило Головачевський (1735 — 1823) і І. Саблучок (1735 — 77), згодом фундатор харківської мист. школи (1767). Велику славу здобув портретист київської школи Дмитро Левицький (1735 — 1822) — теж академік і проф. Академії. Другий з ряду майстрів портрета — [[Боровиковський Володимир Лукич|Володимир Боровиковський]] (1757 — 1825) був великим реалістом і психологом, що залишив по собі цілу школу новітніх портретистів, серед яких особливо визначився тонкістю й виразністю пензля М. Бугаєвський — Благородний. Згадані укр. мистці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького барокко, поєднавши укр. мистецтво остаточно з зах.-евр., а одночасно своєю творчістю вони розпочали нову добу в розвитку рос. мистецтва, розірвавши з закостенілими на той час шабльонами візантійсько-московського іконопису та виводячи рос. мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами клясичної школи були: В. Тропинин (1776 — 1857) на Поділлі, М. Теренський (1723 — 90) у Перемишлі, Лука Долинський у [[Львів|Львові]], Іван Лучинський (1816 — 55) у Чернівцях.▼

'''Малярство XIX — XX ст.''' Еміґрація передових укр. мистців до Петербурґу в XVIII ст. позбавила укр. мистецтво найбільш творчих сил. Мистці укр. походження не можуть знайти в тодішніх нац. та екон. умовах на Україні спроможности працювати (від багатьох укр. мистців-кріпаків лишилися тільки імена: Г. Ланченко, Г. Любченко, І. Усенко, П. Золотуха й ін.) і або покидають її, або працюють таки на місці для чужих культур. До поль. мистецтва відійшов славетний баталіст Юрій Косак (1824 — 99); портретист Рафаїл Гадзевич (1803 — 86), маляр античних сцен Генрик Семирадський (1843 — 1902); до угорського — творець релігійних композицій Михайло Мункачі (Любий, 1844 — 1909), який ще замолоду на Карпатській Україні малював церкви. У Відні великої слави здобув декоратор Держ. Опери Теодор Яхимович (1800 — 70). Окрасою рос. малярства стають такі народжені на Україні мистці, як творець козацьких сцен Ілля Репін (1844 — 1928), маляр моря Іван Айвазовський (1817 — 1900), батьки якого були родом з Галичини, Іван Крамський (1838 — 87), О. Литовченко (1835 — 90), один із чільних творців рос. академічного іст. малярства, що продовжував у ньому традиції Лосенка, майстер укр. жанру, учитель Шевченка І. Сошенко (1807 — 77) та багато ін. Їх творчість мала часом і укр. тематику, але їх зв’язок із Україною та її культурою й образотворчою традицією був здебільшого пасивний.▼

Тараса Шевченка (1814 — 61) можна вважати за першого творця нового укр. малярства. Спочатку академіст у стилі тодішньої петербурзької Академії, він згодом переходить на вільніший реалізм і умовні іст. теми заступає темами з життя; так зображує він побут України і побут киргизів на засланні; один з перших у тодішній Росії, він дає образи рос. каторги в »Притчі про блудного сина«. Творчість Шевченка дуже різноманітна: олійні та акварельні портрети й автопортрети, краєвиди, побутові й іст. малюнки, архітектурні рисунки, ґравюри (див. Графіка). Побіч тематичних проблем він підносив суто пластичні, напр., світлотіні. Не оцінений достатньо в XIX ст., Шевченко лише в останніх десятиліттях, завдяки ґрунтовним працям мистецтвознавців, посів належне йому в історії укр. мистецтва місце.▼

Вказаними ним шляхами пішла ціла низка мистців, як молодший товариш [[Шевченко Тарас Григорович|Шевченка]] В. Штернберґ (1818 — 45), що послідовно малював укр. пейзажі й жанрові сцени, творці побутових малюнків Л. Жемчужніков (1828 — 1912), Кость Трутовський (1826 — 93), Опанас Сластьон (1855 — 1933), Порфир Мартинович (1856 — 1906), пейзажист Кость Крижицький (1858 — 1910), І. Їжакевич (* 1864), які розвивають малярство більш етнографічного типу.▼

Проте академічний стиль переважає і має численних представників. У ділянці портрета працюють: Г. Васько (1820 — 83), А. Мокрицький (1811 — 71), М. Брянський (1831 — 1908), а також мистці нім. походження: Павло Шляйфер (1814 — 79) і Гайнріх Гольпайн (1811 — 58); численні твори цих мистців є в Іст. Музеї ім. Шевченка в Києві. Побутові й іст. сцени дають К. Флавицький (1830 — 1916) і Павло Свідомський (1849 — 1904), що розписував Володимирський собор у Києві; спеціяльно укр. побут малює Дмитро Безперчий (1825 — 1913), а краєвид — Л. Лаґоріо (1827 — 1905) та Кирило Костанді (1853 — 1921). Малярство деяких із них носить уже сильні риси натуралізму. У Свідомського, М. Врубеля і В. Котарбинського з’являються риси символізму.▼

Реалізм особливої форми, т. зв. »ідейний реалізм«, культивували не без впливу Шевченка мистці, об’єднані в рос. Т-ві Пересувних Виставок, звані »передвижниками«. Осередок цього Т-ва творили мистці укр. походження, як згадані Крамський і Рєпін, а крім них ще портретист і автор релігійно-психологічних, близьких подекуди до пізнішого експресіонізму картин Микола Ґе (1831 — 94), який був одним із перших, що почали відворотний еміґраційних рух — з Росії назад на Україну; далі Микола Ярошенко (1846 — 93) і Микола Пимоненко (1862 — 1912) з характеристичним для обох реалістично-викривальним спрямованням: картини Ярошенка з тюремно-рев. побуту, »Жертва фанатизму« Пимокенка, — останній, крім того, дуже популярний на Україні своїми сценами святкового сел. і козацького побуту; також Микола Бодаревський (1850 — 1917).▼

Проте для укр. мистецтва особливе значення має творчість тих мистців, які почали наново шукати зв’язку з укр. традицією. Сюди належить передусім Сергій Васильківський (1854 — 1917), який для своїх творів вивчав зразки іст. і нар. одягу й орнаменту. Його іст.-побутові малюнки в будинку Полтавського Земства були на свій час великою новиною. Цими проблемами цікавився і Микола Самокиша (1860 — 1943), один із найбільших баталістів, що їх знає світове мистецтво. Він залишив понад 6 000 малюнків — побутових, мисливських, батальних та іст., як »Бій Богуна з Яремою Вишневецьким«. Нац. традиції Васильківського продовжував популярний ілюстратор нар. пісень Амвросій Ждаха.▼

В Галичині в першій чверті XIX ст. працює ще Лука Долинський (1750 — 1824), що після студій у старій Київській Академії вчився у Відні. Лише в 1860-их pp. виринають нові сили нац. мистецтва, як Кирило Устиянович (1839 — 1903), який трагічно змагався з примітивністю оточення й відобразив риси цього змагання у своєму »Мойсеї« (Преображенська церква у Львові). Побіч нього працював портретист і церковний маляр Теофіл Копистинський (1844 — 1916). На межі академізму й реалізму стояла пізніше творчість Миколи Івасюка (* 1865), дуже популярного своїм »В’їздом Б. Хмельницького до Києва«. Реалізм у Галичині культивували аж до 30-их pp. XX ст. такі мистці, як Антін Манастирський (1878) та Осип Курилас (1870 — 1943). 1898 р. засновано перше в Галичині мист. Товариство для Розвою Руської Штуки, що організувало дві виставки 1898 — 1900 pp.: Ю. Панкевич, І. Труш, А. Пилиховський, О. Скрутко, Устиянович, Новаківський, Курилас, Копистинський.▼

Оновлення мистецтва приносить із собою імпресіонізм. Він пробивається вже в творчості таких мистців реалістичного напряму, як Іван Похитонів (1850 — 1923), Петро Левченко (1859 — 1917), Григорій Дядченко (1869 — 1921), Архип Куїнджі (1842 — 1910), О. Бокшай, Ф. Красицький (* 1883), а особливо Олександер Мурашко (1875 — 1919), який своїми виставками за кордоном один із перших почав виводити укр. мистецтво на широкі світові шляхи. Цю добу характеризує відворот укр. мистців від мист. традицій Петербурґу; вони їздять тепер студіювати мистецтво на Захід — до Кракова, Мюнхену, Парижу. З краківської майстерні Яна Станіславського, народженого на Україні поль. мистця і майстра укр. краєвиду, виходять такі мистці, як львов’янин Іван Труш (1863 — 1940) і киянин Микола Бурачек (1871 — 1942), творці нового укр. пейзажу. В цій Академії студіює також автор стилізованих портретів Михайло Жук (* 1876), Іван Северин (* 1871) та найвизначніша між ними індивідуальність — Олекса Новаківський (1872 — 1935). Під впливом воєнних переживань його імпресіонізм перетворюється вже на символістичний експресіонізм, що наближає його до швайцарця Годлера. З його мист. школи, яка перебувала під опікою митр. А. Шептицького, вийшли численні мистці.▼

В період перед першою світовою війною особливе значення для укр. нац. мистецтва має творчість братів Василя (* 1872) і Федора (1879 — 1947) Кричевських. Перший — незвичайно всесгоронній мистець і педагог, пізніша ректор Київської Академії Мистецтва, другий — представник монументального малярства, також професор цієї Академії, виховав цілу ґенерацію укр. мистців. На межі імпресіонізму стоїть декоративна творчість Олени Кульчицької (* 1885), яка черпала головне із скарбниці нар. мистецтва, та символістичне малярство Юхима Михайлова (1885 — 1926), закоханого в мотиви мітологічні й казкові. Характеристична риса укр. імпресіонізму — це деяка декоративність, а передусім перевага елементів рисунку над кольором. Тут уже проявляються деякі основні риси, притаманні укр. образотворчості, як культ лінії, схильність до чіткого графізму тощо.▼

Модест Сосенко (1875 — 1920) один із перших свідомо вводить у своє малярство стилізування на візантійський зразок, а другий галичанин Михайло Бойчук (1882 — 193?) стає творцем цілої шкоди, яка пізніше дістала назву монументалістів, або бойчукістів. Бойчук спирався і на візантійське малярство, і на ін. монументальні стилі, особливо на ранній ренесанс (Джотто, Мазаччо), а крім того і на нар. мистецтво. Ця школа — одно з найцікавіших явищ не тільки укр., але й евр. новочасного малярства.▼

Репрезентацією укр. мистецтва були виставки, влаштовувані в Києві Товариством Прихильників Укр. Науки, Літератури й Штуки, особливо великі виставки 1911 і 1913 pp. Подією незвичайної ваги стало для укр. мистецтва закладення в грудні 1917 р. Укр. Академії Мистецтва в Києві, очоленої славетним графіком Юрієм Нарбутом, М. Бойчуком, О. Мурашком, М. Бурачеком та братами Кричевськими. В цей же час оформляється укр. супрематизм (К. Малевич), який одначе не мав великого розголосу. Не зважаючи на упадок державности 1920 р. і перетворення Академії на один з інститутів і на політ. натиск окупанта, укр. мистецтво, наснажене ентузіязмом років незалежности, розвивається незвичайними темпами.▼

На підсов. Україні постають численні мисг. об’єднання, з яких головні АХЧУ — Асоціяція Художників Червоної України (1925), що об’єднала переважно прихильників фотографічного реалізму в мистецтві, схильних поставити свою творчість на службу режимові; АРМУ — Асоціяція Революційного Мистецтва України (1925) — осередок бойчукістів, наставлена головне на монументальне мистецтво, сперта на укр. нац. традиції; ОСМУ — Об’єднання Сучасних Мистців України (1927), орієнтоване в основі на творче опрацювання здобутків модерних зах. течій, передусім сезаннізму, почасти супрематизму й експресіонізму; ОММУ — Об’єднання Молодих Мистців України ; Жовтень — група революційних мистців конструктивно-монументального напряму (в дусі Д. де Рівери, Беля Уїца тощо); УМО — Українське Мистецьке Об’єднання та ін. Ці всі групи мали разом понад 1 000 членів і вели між собою часом завзяту, але стимулюючу боротьбу, яка в підсов. умовах мусіла бути також ідеологічно-політичною. Але всі ці мист. об’єднання на Україні були зліквідовані сов. владою у квітні 1932 p., і мистці підпорядковані одній урядовій і загальносоюзній, тобто керованій з Москви мист. організації.▼

В часи існування згаданих об’єднань цілою низкою талантів проявилася школа Бойчука: Тимко Бойчук (1896 — 1922), Іван Падалка, Василь Седляр (* 1899), Оксана Павленко, О. Довгаль (* 1904), О. Мизін, І. Липковський, М. Рокицький, М. Шехтман, К. Гвоздик, почасти І. Іванів, Г. Довженко, Юрій Саділенко. Теоретиком напряму був І. Врона. І сам Войчук, і майже всі згадані мистці були зліквідовані сов. владою за нібито »контрреволюційний« традиціоналізм і »націоналістичну« форму, а численні виконані ними фрески (санаторій у Хаджібеї, в Одесі, Луцькі касарні в Києві, Червонозаводський театр у Харкові та ін.) знищені.▼

Побіч цієї групи були активні мистці, зв’язані більше з модерними течіями малярства: Анатоль Петрицький (* 1895), що переважно працював у ділянці театральної декорації, Вадим Меллер (* 1884), Василь Єрмілов, Віктор Пальмов (1888 — 1929), А. Таран (* 1887), Д. Шавикін, К. Єлева, О. Хвостов, К. Крамаренко, П. Голуб’ятників, О. Довженко і ін. Найчисленніша група реалістів, часто з помітними впливами імпресіонізму, мала найменше видатних індивідуальностей. Найвизначніші з діячів цього напряму: М. Козік, Г. Світлицький (* 1872), І. Волокідін, С. Кишеневський (1864 — 1942), Б. Порай-Кошиць, С. Прохоров (* 1873), М. Шаронов (* 1881) та ін.▼

Окремо слід назвати мистців, що систематично працювали в театрі. Тут особливо виділяються мистці »Березоля« Б. Меллер і В. Шкляїв, а далі А. Петрицький, І. Курочка-Армашевський, Г. Цапок, М. Драк, Н. Олексієва та ін.▼

До 1930 р. укр. шістці з підсов. України виступали й за кордоном, особливо на міжнародних виставках Бієннале у Венеції вони мали великий успіх. З поч. 30-их pp. став обов’язковий у всьому СССР т. зв. »соц. реалізм«, якому підпорядковано й укр. мистців. »Соц. реалізм« у малярстві означає своєрідне сполучення фотографічности з умовно-академічною парадністю, що наказує ідеалізувати все зображуване відповідно до партійно-політ. настанов, яким має служити все малярство. »Соц. реалізм« на Україні не висунув жадної видатної індивідуальности й не виявив жадного розвитку, якщо не згадувати тематичних змін, викликаних політ. життям. Тематика картин сходить за дуже рідкими винятками на ідилічне зображення »щасливого« життя в колгоспах (»Відпочинок у колгоспі« Г. Світлицького, »Відпочинок у колгоспі« Ю. Бершадського й ін.), »героїки соц. праці« (»П’ятихвилинка в панчішному цеху« С. Прохорова, »На Дніпрельстані« К. Трохименка й ін.), »героїзму сов. війська« (»В партизанському краю« Отрощенка, »Ворог наближається« Т. Яблонської вже часів війни 1941 — 45 pp.), епізодів революційної боротьби перед 1917 р. (»Повстання на крейсері „Очаків“« Л. Мучника й ін.), а надто — на малювання фотографічно-парадних портретів різних »вождів« і »стахановців«. Виключаються і переслідуються навіть реалістичні твори, якщо вони тематично невтральні й не служать безпосередньо пропаґандивно-політ. настановам. Так засуджено елегійні пейзажі В. Мироненка (»Моя Україна«), картину Г. Світлицького »Рідний край«, І. Шульги »Пісня запорожців« і багато ін. ▼

В інших умовах розвивалося мистецтво Галичини, де були вільніші для розвитку мистецтва обставини, передусім, можливість контакту з мистецтвом Заходу. На пожвавлення мист. руху вплинув дуже позитивно прихід нових сил із Сх. України. 1922 р. постав у Львові з ініціятиви П. Холодного і М. Голубця ГДУМ — Гурток Діячів Укр. Мистецтва, що влаштував 4 виставки, 1931 р. з ініціятиви П. Ковжуна та ін., АНУМ — Асоціяція Незалежних Укр. Мистців, яка зорганізувала численні виставки та випустила низку видань. З ін. мист. груп треба згадати Т-во Прихильників Укр. Мистецтва (головне школа Новаківського), групу молодих »РУБ« і гурток »Спокій« на чолі з Метиком (Варшава). Побіч діяльних у Львові мистців, як Труш, Новаківський та мистців з групи Січових Стрільців: О. Курилас, Юліян Буцманюк (* 1885) Іван Іванець (* 1893), Лев Ґец (* 1895), виринають нові визначні постаті: Петро Холодний (1876 — 1930), що створив свій, відмінний від Бойчука, неовізантійський стиль (в цьому річищі йшов і Василь Крижанівський, 1891 — 1926), Павло Ковжун (1896 — 1939), Микола Бутович (* 1895), Роберт Лісовський (* 1894), Осип Сорохтей (1889 — 1941), баталіст Леонід Перфецький (* 1900) та ін. Ділянку церковного малярства оновлюють Михайло Осінчук (* 1890), Ярослава Музика (* 1896) та Василь Дядинюк (1900 — 44). Одночасно творяться групи укр. мистців у зах.-евр. осередках. З паризької групи найбільш відомі імена: Олекса Грищенко, що своїми морськими краєвидами здобув собі ім’я у французькому малярстві, Михайло Андрієнко-Нечитайло (* 1894), Микола Глущенко (* 1900), Іван Бабій (* 1896), Василь Перебийніс Василь Хмелюк (* 1903), Зоня Зарицька, Софія Левицька (* 1874), Микола Кричевський; з празької: Іван Кулець (* 1880), Галина Мазепа; з варшавської: Петро Холодний (молодший, *1902), Петро Мегик (* 1899), Петро Андрусів.▼

Під час другої світової війни знову зустрілися мистці із Сх. та Зах. України, і ця зустріч виявилася плідною для укр. нац. мистецтва (5 виставок у Львові 1941 — 44 p.). Після війни багато мистців, тікаючи від переслідувань і шукаючи свободи їворчости, подалося на Захід до Німеччини, Австрії, Франції. В Мюнхені створили вони найсильнішу групу — УСОМ, Укр. Спілку Образотворчих Мистців, яка влаштувала численні мист. виступи, зокрема велику виставку в Мюнхені (1947).▼