Живопис: відмінності між версіями

'''Княжа доба.''' Великий розвиток монументального малярства старокняжої доби багато завдячує попередній малярській культурі на укр. землях: трипільській мальованій кераміці кінця неоліту, фресковому малярству на грецьких і римських гробівцях у [[Кримський півострів|Криму]], розписові грецьких ваз ([[Березань]], [[Ольбія]], [[Керч]], [[Київщина]]) і мозаїковому та фресковому малярству старохрист. храмів у Херсонесі, Керчі та ін. осередках, що були в орбіті гелленістичної культури. Монументальне малярство X — XIII ст., зокрема славетна [[мозаїка]], займає першорядне місце у світовому малярстві середньовіччя. Збережені найстаріші фраґменти малювання Десятинної церкви кінця X ст., фрески чернігівського Спаса, почасти київської св. Софії з виразною моделяцією й реалістичним передаванням світлотіні незаперечно свідчать про античну гелленістичну спадщину. Новіші мозаїки та фрески XI — XII ст. наближаються до середньої доби розвитку візантійського мистецтва — великого декоративного стилю з формою більш синтетичною і схематичною. Найкраще зберігся цикл славетних мозаїк св. Софії у [[Київ|Києві]]: »Пантократор« в головній бані, апостоли, євангелисти, »Оранта« в головній апсиді та мозаїки пілонів. Першими малярами були, ймовірно, грецькі майстрі, але помітні у фресках св. Софії також чисто укр. побутові особливості, що можуть вказувати й на місцевих майстрів. Ті ж укр. мистці виконували й великий цикл мозаїк і фресок Михайлівської церкви Золотоверхого манастиря (власне Дмитрівської церкви) в Києві (1160-і pp.). У фресках св. Софії особливо цікава серія світських розписів XI ст. в обох вежах із сценами полювання, гри на музичних інструментах, танців та ін. зразків, зокрема портрети родини кн. Ярослава часів княжої доби. Цінні фрески Кирилівської церкви в Києві з XII ст., які вказують на дальший етап розвитку малярства із впливами Балканів і грецького Атосу. Незначні фраґменти знайдено в Острі на Чернігівщині, у Спасі на Берестові в Києві, в Бакоті над Дністром, у Мстиславовому соборі в Володимирі Волинському. Крім монументального, було відоме також станкове малярство, визначним майстром якого був чернець Олімпій († 1134), який студіював у Царгороді й пізніше працював при розмалюванні великої церкви Успення в Києво-Печерській Лаврі. Його життя описане в »Печерському Патерику«, який згадує і другого іконописця, Григорія. Олімпієві має належати ікона Богоматері, подарована великим кн. Володимиром Мономахом у Ростов. З ікон домонгольської доби збереглося до наших часів бл. 40, переважно грецького походження: Смоленська Богоматір, давніше в посіданні кн. Всеволода Ярославича Чернігівського; чудотворна ікона в Ченстохові (Польща), захоплена 1382 р. з Белзу в Галичині поль. кн. Володиславом Опольським; Холмська ікона, що нібито була власністю великого кн. Володимира В. і короля Данила; Володимирська ікона, захоплена суздальським князем Андрієм Боголюбським з Вишгорода 1155; Ігорівська ікона XII ст. в Києво-Печерській Лаврі та ін. Кілька ікон (Москва, Володимир на Волині) приписують Петрові Ратенському з Рави, † 1326 p.). Цей іконопис мав виразний власний стиль, статичний і монументальний.

'''XIV — XVI ст.''' В XIV — XV ст. рівень укр. малярства був такий високий, що укр. малярів запрошували до [[Литва|Литви]], [[Білорусь|Білоруси]] й [[Польща|Польщі]], де вони успішно конкурували з мистцями зах. і середньоевр. Поль. королі Казимир В. і Ягайло запрошували укр. малярів виконувати найвідповідальніші роботи в краківських храмах, в королівському замку Вавелі, в костелі в Лисці (1393 — 94) та ін. При краківському дворі працював маляр Владика з Перемишля (1394 p.). На поч. XV ст. маляр Гайль, укр. священик, малював костели в землях сандомирській, краківській і сєрадзькій. Інші укр. майстрі виконували фрески в вислоцькому колеґіяті, ґнєзненській катедрі, замку литовських князів у Нових Троках під Вильном, в церкві у Вітебську і т. д. Із збережених фресок найстаріші були відкриті в 30-их pp. нашого ст. у Вірменській катедрі у Львові з кінця XIV ст. (фраґменти »Пантократора«, св. Яків і Прохор, портрет титаря), візантійського стилю, але з деякими впливами дотичного натуралізму. Ці останні ще більше помітні у добре збережених сандомирських фресках з першої пол. XV ст. Велику вагу мають славетні фрески в замковій каплиці св. Тройці в Люблині, виконані мистцем Андрієм в 1415 р. Тут зберігся повний цикл розписів Нового Завіту. Андрій був великий новатор і творець власного стилю, не схожого ні на візантійський, ні на зах.-евр. Тут помітний великий поступ щодо свободи композиції, руху, реалізму й гармонії барв. Кольористичну скалю з багатим добором барв можна ще краще простежити у фресках каплиці св. Хреста на Вавелі у Кракові, виконаних укр. мистцями в 1470 р. з помітними впливами ґотичного натуралізму типу Джотто і Дуччо. У більшій мірі вплив цих течій італійського малярства бачимо у фресках горянської каплиці б. Ужгороду з XIV — XV ст. Розписи в Лаврові з XV ст. — вже в суворішому стилі візантійського ренесансу, що йшов з Атосу через Балкани.

Те саме спостерігаємо й у станковому малярстві XV — XVI ст., як свідчать зразки темперової техніки Нац. Музею у [[Львів|Львові]]. Цей іконопис має свої особливості: невелика скаля барв (охра, цинобра, зелена, біла, чорна), доволі сміливий рисунок, стрункі, гострі, легкі рухи, лагідний вираз обличчя. Не зважаючи на різні приписи візантійського малярства (підручник »Єремінія« Діонісія Форноаграфійського), в укр. малярстві XV — XVI ст. постаті поступово звільняються від візантійської умовности, нерухомости, урочистости; обличчя набирають індивідуального виразу й життя. У більшій мірі реалізм приходить в добу ренесансу, хоч велике почуття декоративности не покидає укр. мистців і тепер, особливо в рел. малярстві XVI — XVII ст. Із сторонніх впливів помітні нюрнберзькі, сієнські, нідерляндські, з місцевих течій виробляється кілька укр. малярських шкіл. Дуже високо стоїть малярство у Львові, при чому малярі-українці значно перевищують польських, хоч ці останні, об’єднані в цехи, користувалися різними держ. привілеями. У Львові квітне також світське малярство, про що свідчать портрети К. Корнякта, В. Лянґішівни († 1635 p.) та ін. львівських міщан (у львівській Ставропігії).

'''Барокко.''' В добу укр. барокко XVII — XVIII ст. виробляється осібна укр. малярська школа, що пішла шляхом реалізму, головне під впливом флямандського малярства. З монументального малярства особливо цінні розписи Троїцької церкви Лаври, Борисоглібської церкви на Подолі майстрів Ф. Камінського і В. Романовича, головної церкви Лаври в Києві С. Каменського та ін. малярів (знищені в XIX ст.), барокково-декоративний »Рай« у Воздвиженській церкві Києво-Печерської Лаври. Велика умілість, що дорівнює кращим зах.-евр. зразкам, виявляється і в станковому малярстві. Найцінніші зразки іконостасів доби укр. барокко: славетний Богородчанський іконостас (1698 — 1705), з кол. Манявського Скиту (тепер у Нац. Музеї у Львові) майстра Йова Кондзелевича, іконостаси П’ятницької церкви у Львові, Михайлівської церкви Видубицького манастиря, Андріївської церкви у Києві, церкви в Козельці та ін. Виробляється особлива укр. типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Численні зразки укр. ікон, зібрані перед першою і другою світовими війнами в музеях [[Київ|Києва]], [[Львів|Львова]], [[Харків|Харкова]], [[Кам'янець-Подільський|Кам’янця]], [[Чернігів|Чернігова]] та ін., свідчили про кілька іконописних шкіл. Часто на іконах змальовують укр. побут, постаті, що зв’язані з громадським і політ. життям, — гетьманів, старшину, козаків, фундаторів, донаторів церкви та ін. (напр., »Розп’яття« XVII ст. з образом переяславського полковника Свічки; »Покрова« з XVIII ст. з портретом Б. Хмельницького, ікони з церкви в Сорочинцях та ін.). Загалом зберігається стара іконографічна спадщина з питомою декоративністю (напр., абстрактне, часто золоте тло образу), а в портретному малярстві елементи реалізму поєднуються з пишною, урочистою, суто барокковою умовністю, особливо у фресках (головна церква Лаври і Софійський собор в Києві, церква в Нискиничах на Волині). Найбільшим осередком малярської праці був Київ, де виховувалися нові кадри малярів, власне малярів-портретистів, у Київській Академії і Лаврі. До наймайстерніших портретів (»парсун«) належать портрета М. Миклашевського (мал. 186), значкового товариша Гамалії, полкового обозного Родзянка, полковника Сулими і його жінки, київського міщанина Гудими та ін. З окремих визначніших майстрів відомі імена: у Львові — Микола Петрахнович, Федір Сенькович, Василь зі Львова, що працював при дворі короля Яна Собєського (образи костела в Жовкві б. Львова і, можливо, церкви у Крехові); у Києві — Іван Паєвський; з Лаврської малярської школи (зреформованої 1763 р.) вийшли: Степан Каменський, Зарудний, Малій, Галик, Захар, Голубовський, Ірклієвський, Неділка, Казанович. У Москві, що була наповнена укр. культурними силами, працювали визначні малярі Степан Заруцький, Іван Маховський, Ігнатій Полонський, Василь Пузаревський, Іван Рефузинський, Іван Ондольський, Андрій Животкевич, Антін Гомнадський. Для нар. малярства доби барокко типові численні зображення »козака-Мамая«, »козака-бандуриста«.

У другій пол. XVIII ст., із скасуванням укр. самоуправи, укр. мистців переманюють до [[Петербурґ|Петербурґу]], де йдуть намагання створити »всеімперський« мист. центр — Академію Мистецтва (1758). У добу клясицизму тут працювали такі визначні укр. мистці, як А. Лосенко (1737 — 73), що став ректором Академії Мистецтв, Кирило Головачевський (1735 — 1823) і І. Саблучок (1735 — 77), згодом фундатор харківської мист. школи (1767). Велику славу здобув портретист київської школи Дмитро Левицький (1735 — 1822) — теж академік і проф. Академії. Другий з ряду майстрів портрета — [[Боровиковський Володимир Лукич|Володимир Боровиковський]] (1757 — 1825) був великим реалістом і психологом, що залишив по собі цілу школу новітніх портретистів, серед яких особливо визначився тонкістю й виразністю пензля М. Бугаєвський — Благородний. Згадані укр. мистці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького барокко, поєднавши укр. мистецтво остаточно з зах.-евр., а одночасно своєю творчістю вони розпочали нову добу в розвитку рос. мистецтва, розірвавши з закостенілими на той час шабльонами візантійсько-московського іконопису та виводячи рос. мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами клясичної школи були: В. Тропинин (1776 — 1857) на Поділлі, М. Теренський (1723 — 90) у Перемишлі, Лука Долинський у [[Львів|Львові]], Іван Лучинський (1816 — 55) у Чернівцях.

Вказаними ним шляхами пішла ціла низка мистців, як молодший товариш [[Шевченко Тарас Григорович|Шевченка]] В. Штернберґ (1818 — 45), що послідовно малював укр. пейзажі й жанрові сцени, творці побутових малюнків Л. Жемчужніков (1828 — 1912), Кость Трутовський (1826 — 93), Опанас Сластьон (1855 — 1933), Порфир Мартинович (1856 — 1906), пейзажист Кость Крижицький (1858 — 1910), І. Їжакевич (* 1864), які розвивають малярство більш етнографічного типу.