Вікіпедія

Герцен Олександр Іванович: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[неперевірена версія][неперевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м доповнення
Немає опису редагування
Рядок 24:
| Сайт = <!-- офіційний сайт -->
}}
{{Також|Герцен (значення)}}
'''Олекса́ндр Іва́нович Ге́рцен''' ({{н}} {{ДН|6|4|1812|25|3}}, [[Москва]]&nbsp;— {{†}} {{ДС|21|1|1870|9}}, [[Париж]], поховано в [[Ніцца|Ніцці]])&nbsp;— російський [[письменник]], [[публіцист]], [[літературний критик]], [[філософ]], революціонер-демократ. Один із небагатьох представників російської революційної інтелігенції, що прихильно ставилися до повної державної незалежності України. Псевдонім&nbsp;— '''Іскандер'''.
 
Рядок 33 ⟶ 34:
З раннього віку Олександр Герцен зачитувався творами філософа [[Вольтер]]а, драматурга [[Бомарше]], поета [[Йоганн Вольфганг фон Ґете|Ґете]] і романіста [[Август фон Коцебу|Коцебу]], тому він рано засвоїв вольномисленний [[скептицизм]], який зберіг до кінця життя.
 
У 1829 році Герцен вступив на фізико-математичне відділення [[Московський університет|Московського університету]], де незабаром разом з [[Огарьов Микола Платонович|Миколою Огарьовим]] (вступив роком пізніше) утворив гурток однодумців, серед яких найвідомішими були майбутній письменник, історик і етнограф [[Вадим Пассек]], перекладач [[Микола Кетчер]]. Молоді люди обговорювали суспільно-політичні проблеми сучасності&nbsp;— [[Липнева революція|Французьку революцію 1830 року]], [[Листопадове повстання 1830—1831|Польське повстання (1830–18311830—1831)]], захоплювалися ідеями сенсимонизма (вчення французького філософа [[Клод Анрі де Сен-Сімон|Сен-Симона]]&nbsp;— побудова ідеального суспільства за допомогою знищення [[приватна власність|приватної власності]], [[спадкування]], станів, рівноправності чоловіків і жінок).
 
У 1833 році Герцен зі срібною медаллю закінчив університет і вступив на роботу в Московську експедицію Кремлівської будови. Служба залишала йому досить вільного часу для занять творчістю. Герцен збирався видавати журнал, який мав об'єднати [[література|літературу]], соціальні питання і [[природознавство]] ідеєю сенсимонізма, але в липні 1834 року він був заарештований за те, що виспівував пісні, що порочать царську родину, на вечірці, де був розбитий бюст [[Микола I (імператор Росії)|імператора Миколи Павловича]]. В ході допитів Слідча комісія, не довівши прямої провини Герцена, визнала, що його переконання становлять небезпеку для держави. У квітні 1835 року Герцен був висланий спочатку до [[Перм]]і, потім у [[Кіров (місто)|В'ятку]] із зобов'язанням перебувати на державній службі під наглядом місцевого начальства.
Рядок 43 ⟶ 44:
У 1840 році жандармерією перехопила лист Герцена до батька, де він писав про душогубство петербурзького будочника, вуличного постового, який вбив перехожого. За поширення безпідставних чуток він був висланий у [[Новгород]] без права в'їзду в столиці. Міністр внутрішніх справ [[Строганов Олександр Григорович|Строганов]] призначив Герцена радником губернського правління, що було службовим підвищенням.
 
У липні 1842 року, вийшовши у відставку в чині надвірного радника, після клопотання друзів Герцен повернувся в Москву. У 1843–18461843—1846 роках він жив у провулку [[Сивцев Вражек]] (нині філія Літературного музею&nbsp;— Музей Герцена), де ним були написані повісті «Сорока-злодійка», «Доктор Крупов», роман «Хто винен?», Статті «Дилетантизм в науці», «Листи про вивчення природи», політичні фейлетони «Москва і Петербург» та інші твори. Тут Герцена, який очолював ліве крило [[західники|західників]], відвідували професор історії [[Тимофій Грановський]], критик [[Павло Анненков]], артисти [[Михайло Щепкін]], [[Пров Садовський]], мемуарист [[Василь Боткін]], журналіст [[Євген Корш]], критик [[Віссаріон Бєлінський]], поет [[Микола Некрасов]], письменник [[Іван Тургенєв]], утворюючи московський епіцентр полеміки [[слов'янофіл]]ів і західників. Бував Герцен в московських літературних салонах Авдотьї Єлагіної, Кароліни Павлової, Дмитра Свербєєва, [[Петро Чаадаєв|Петра Чаадаєва]].
 
У травні 1846 року помер батько Герцена, і письменник став багатим спадкоємцем, що дало змогу поїхати за кордон. У 1847 році Герцен залишив Росію і почав свою багаторічну подорож Європою. Спостерігаючи життя західних країн, він перемежовував особисті враження з історико-філософськими дослідженнями, з них найвідоміші «Листи з Франції та Італії» (1847–18521847—1852), «З того берега» (1847–18501847—1850). Після поразки європейських революцій (1848–18491848—1849) Герцен розчарувався у революційних можливостях Заходу і розробив теорію «російського соціалізму», ставши одним з основоположників [[народництво|народництва]].
 
У 1852 році Олександр Герцен оселився в [[Лондон]]і. До того часу його сприймали як першу фігуру російської еміграції. У 1853 році він заснував в Лондоні «Вільну російську друкарню». Спільно з Огарьовим видавав революційні видання&nbsp;— альманах «Полярна зірка» (1855–18681855—1868) і газету «Дзвін» (1857–18671857—1867). Девізом газети був початок епіграфу до «Дзвону» німецького поета [[Йоганн-Фрідріх Шиллер|Шиллера]] «Vivos voco!» (Кличу живих!). Програма «Дзвону» на першому етапі містила демократичні вимоги: звільнення селян від [[кріпацтво|кріпацтва]], скасування [[цензура|цензури]], тілесних покарань. В її основі лежала розроблена Олександром Герценом теорія російського селянського соціалізму. Крім статей Герцена і Огарьова, «Дзвін» поміщав різноманітні матеріали про становище народу, суспільної боротьби в Росії, відомості про зловживання і секретні плани влади. В якості додатків до «Дзвону» виходили газети «Під суд» (1859–18621859—1862) і «Загальне віче» (1862–18641862—1864). Надруковані на тонкому папері аркуші «Дзвону» нелегально перевозилися в Росію через кордон. Співробітниками «Дзвону» в перший час були письменник [[Іван Тургенєв]] і [[декабрист]] [[Микола Тургенєв]], історик і публіцист [[Костянтин Кавелін]], публіцист і поет [[Іван Аксаков]], філософ [[Юрій Самарін]], [[Олександр Кошелєв]], письменник [[Василь Боткін]] та інші. Після [[Селянська реформа 1861|реформи 1861 року]] в газеті з'явилися статті, що різко засуджували реформу, тексти прокламацій. Зв'язок з редакцією «Дзвону» сприяв утворенню революційної організації «[[Земля і воля]]» в Росії. Для зміцнення зв'язків з «молодою еміграцією», що зосередилася в [[Швейцарія|Швейцарії]], видання «Дзвону» в 1865 році було перенесено до [[Женева|Женеви]], а в 1867 році практично припинило своє існування.
 
У 1850-і роки Герцен почав писати головну працю свого життя «Минуле і думи» (1852–18681852—1868)&nbsp;— синтез [[мемуари|мемуарів]], [[публіцистика|публіцистики]], [[літературний портрет|літературних портретів]], автобіографічного роману, історичної хроніки, [[новела|новел]]. Сам автор називав цю книгу сповіддю, «з приводу якої зібралися там-сям зупинені думки з дум».
 
У 1865 році Герцен покинув [[Англія|Англію]] і відправився в тривалу подорож по Європі. В цей час він віддалився від революціонерів, особливо від російських радикалів.
Рядок 67 ⟶ 68:
Герцен був одним із небагатьох представників російської революційної інтелігенції, що прихильно ставився до ідеї української державної незалежності.
 
Досить вичерпний аналіз поглядів Герцена на "«українське питання"» та його значення для України знаходимо у статті [[Яр Славутич|Яра Славутича]] "«Олександер Герцен та Україна"»:
{{Цитата|Його ставлення до неросійських національностей, насильно об'єднаних у російській імперії, було доброзичливим і, більше того, підбадьорюючим до боротьби за свободу й незалежність.<ref name="slavutych">[http://1576.ua/books/5455 Славутич Яр. Олександер Герцен та Україна / Яр Славутич] // Сучасність. – 1961. – вересень. – c. 55-68</ref>}}
 
Рядок 93 ⟶ 94:
{{Цитата|Соціялізм Герцена, як і всяка інша подібна доктрина, можна думати, взагалі неприйнятна для українського народу. Але Герценові універсальні ідеї «свободи, незалежности й поступу» прийнятні по тільки для українців, а й для всього світу. Сто років тому ці ідеї, добре відомі на Заході Европи, зробили революцію в думанні тогочасної російської інтеліґенції.<ref name="slavutych"/>}}
 
Таким чином Герцен був єдиним із прогресивних російських представників інтелігенції середини ХІХ ст., хто зробив спробу через своє солідне видання захищати інтереси України, звертаючись до історичних сторінок її минулого. Спираючись на історичні факти, він висловлювався за визнання автономії України, вирішення питання щодо офіційного запровадження української мови на території українських губерній та ін.
 
== Твори ==
[[Файл:Herzen monument at court of Moscow State University.jpg|thumb|Пам'ятник Герцену у дворі Московського університету]]
* Собрание сочинений.&nbsp;— Т.&nbsp;1—30.&nbsp;— Москва, 1954–19661954—1966.
* Спомини з еміграції.&nbsp;— Львів, 1911.
* Листи про вивчення природи.&nbsp;— Київ, 1947.
* Вибрані філософські твори.&nbsp;— Т.&nbsp;1—2.&nbsp;— Київ, 1949–19511949—1951.
* Сорока-злодійка.&nbsp;— Київ, 1950.
* Минуле і думи.&nbsp;— Київ, 1957.
Рядок 119 ⟶ 120:
* ''Крутікова Н. Є.'' Герцен Олександр Іванович // {{УЛЕ/1}}&nbsp;— С.&nbsp;415—416.
* ''Герасимова Г. П.'' Герцен Олександр Іванович // {{ЕІУ/2}}&nbsp;— С.&nbsp;95—96.
 
== Посилання ==
{{Портал|Біографії|Література}}
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Герцен_Олександр_Іванович