Гершензон Сергій Михайлович: відмінності між версіями

На підставі виконаної там серії дослідів з плодовою мушкою майже відразу ж після повернення з евакуації Сергій Гершензон (у співавторстві з Н. Тарнавським і П. Ситько) публікує свою революційну статтю про мутагенну дію тимусної ДНК на дрозофілу. Проте Нобелівську премію за це відкриття декількома роками пізніше вручають його зарубіжному колезі Герману Меллеру (США). Окрім хімічного [[мутагенез]]у, Сергій Гершензон виявив феномен «стрибаючих генів» і зворотну транскрипцію. Набагато раніше за американця [[Френкель-Конрат|Хейнца Френкель-Конрата]] він зібрав з білків і нуклеїнових кислот живий вірус, хоча рівень технічного забезпечення української біології відставав на той момент від заокеанського на багато років. Проте Стокгольм не помічав досягнень радянських учених, чому, об'єктивності ради скажемо, була причина — гоніння на генетику в СРСР у сорокових-п'ятидесятих роках. У 1972 році в Нобелівський комітет приходить заявка на аналогічне гершензонівському (мається на увазі синтез вірусної ДНК на матриці зараженої поліедрозом РНК) відкриття від американців Говарда Теміна і [[Балтімор, Дейвід|девідаДевіда балтімораБалтімора]], які і отримують в [[1975]] році [[нобелівська премія|нобельовськую премію]]. Девід Балтімор в листі Сергію Гершензону щиро вибачився перед ним, оскільки не був знайомий з його більш ранніми роботами.