Голосіння: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
мНемає опису редагування |
мНемає опису редагування |
||
Рядок 19:
'''Голосіння''' — [[ритуал]]ьний, ще [[Язичництво|дохристиянський]], [[Поховання|поховальний]] обряд, що супроводжується відповідними обрядовими піснями-плачами речитативного характеру, згодом також єдна з жанрових форм староукраїнської літератури<ref>Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 141.</ref>.
== Опис ==
Голосіння як фольклорний жанр відзначаються своєрідним поетичним стилем, оригінальними поетичними засобами й прийомами. Найхарактерніша з них, на думку більшості дослідників, — голосільна тавтологія, яка надає їм особливої емонійної забарвленості, ліричної тональності. Одна й та ж інформація повторюється, варіюється, причому в цих варіаціях спостерігається певна закономірність. Це не просто пошуки кращого, влучнішого слова чи фрази, а спеціальний прийом, підпорядкований єдиній мсті: збільшити емоційність вислову, так передати власні почуття, щоб вони об’єднали голосільницю з аудиторією. Подібне нагнітання близьких понять відоме в мистецтві ще з античних часів, однак у голосіннях воно набуло довершеної форми і стало визначальною рисою їх поетики. У голосіннях наявні кілька типів повторів: тавтологія (однокоренсва й синонімічна), повторювання одного й того ж слова чи фрази на початку вірша (анафора) або в кінці (епіфора), паралелізм поетичних образів.▼
Найпоширенішим різновидом жанру є поховальні голосіння. Розмір їх — звичайний пісенний, і наспів, змінюваний в окремих місцях, загалом залишається одним і тим же, так що жалібна мелодія, повільна й тягуча, закінчується на високих нотах і нагадує скорботні оклики.▼
== Історія ==
Рядок 25 ⟶ 30:
[[Файл:Полинове Поле Вікі.jpg|міні|праворуч|300пкс|«Полинове Поле»]]
Голосіння, як художній вислів туги й горя, болю й розпуки супроводять різні трагічні моменти в житті людини. Традиційно в Україні, як і в багатьох інших народів, голосіння складають органічну частинку поховального обряду та є ключовим жанром для розуміння генезису, поетики й стилю народної ліричної пісні, дум і балад.
▲Найпоширенішим різновидом жанру є поховальні голосіння. Розмір їх — звичайний пісенний, і наспів, змінюваний в окремих місцях, загалом залишається одним і тим же, так що жалібна мелодія, повільна й тягуча, закінчується на високих нотах і нагадує скорботні оклики.
Звичай голосити за померлими практично відомий у всіх народів. В описах культури найдавніших цивілізацій є згадки про голосильниць. Оплакування померлих культивувалося в римлян. Звичай оплакувати покійника у формі високопостичних голосінь здавна відомий арабам. Мусульманство, як і християнство у слов'ян, протистояло цим звичаям, однак викорінити їх було неспроможне.
Рядок 55 ⟶ 58:
зв'язок з голосіннями; найґрунтовнішє ці питання висвітлюються у п'ятому розділі («Думи і похоронні голосіння») розвідки «Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь». Вчений реалізував на українському матеріалі концепцію О.Вессловського про генетичний зв'язок похоронних пісень-голосінь і героїчного епосу. Досліджуючи генезис дум як відносно пізнього явища в історії фольклору, Ф.Колесса переконливо доводить вплив голосінь на формування поетики думового епосу.
У XX ст. з мотивів та традицій цього жанру народної творчості виникло кілька жанрових різновидів рок-музики.
▲Голосіння як фольклорний жанр відзначаються своєрідним поетичним стилем, оригінальними поетичними засобами й прийомами. Найхарактерніша з них, на думку більшості дослідників, — голосільна тавтологія, яка надає їм особливої емонійної забарвленості, ліричної тональності. Одна й та ж інформація повторюється, варіюється, причому в цих варіаціях спостерігається певна закономірність. Це не просто пошуки кращого, влучнішого слова чи фрази, а спеціальний прийом, підпорядкований єдиній мсті: збільшити емоційність вислову, так передати власні почуття, щоб вони об’єднали голосільницю з аудиторією. Подібне нагнітання близьких понять відоме в мистецтві ще з античних часів, однак у голосіннях воно набуло довершеної форми і стало визначальною рисою їх поетики. У голосіннях наявні кілька типів повторів: тавтологія (однокоренсва й синонімічна), повторювання одного й того ж слова чи фрази на початку вірша (анафора) або в кінці (епіфора), паралелізм поетичних образів.
== Література ==
| |||