Вуді Аллен: відмінності між версіями

| Роки активності =1950 - — наші дні

'''Ву́ді А́ллен''' ({{lang-en|Woody Allen}}; справжнє — ''Аллен Стюарт Коніґсберґ''; *[[1 грудня]] [[1935]], [[Бруклін]], [[Нью-Йорк]]) — американський [[кіноактор]], [[режисер]] і [[сценарист]], відомий цинічними, дотепними [[пародія]]ми й ексцентричним гумором; виступав у кабаре, на телебаченні та у власних комедійних фільмах, які пародіюють заяложені умовності, висміюють загальноприйняті [[міф]]и, найчастіше американські, автор гуморесок і літературних пародій, написаних для кабаре, та сатиричних видань, театральних п'єс і оповідань.

У фільмах «Сплячий» (1973), «Енні Голл» (1977) (фільм виграв три [[Оскар (премія)|«оскари»]]), «Мангеттен» (1979), «Ганна і її сестри» (1986), Вуді Аллен був сценаристом, режисером і актором. У кінці 1970 почав творити комедії й серйозні драми: «Інтер'єри» (1979), «Інша жінка» (1988),  — та фільм «Злочини та помилки» (1990) порушив цю традицію, у ньому з'єдналися [[Драма (жанр)|драма]] і [[гумор]].

Вуді Аллен народився і виріс у Нью-Йорку (квартал Мідвуд у [[Бруклін]]і) в [[єврей]]ській сім'ї. Його дід і баба були емігрантами, рідною мовою для них були [[німецька мова|німецька]] й [[їдиш]]. Його батьки народилися і виросли у кварталі Нижній Іст-Енд на [[Мангетен]]і: мати Неті ([[8 вересня]] [[1906]]—[[27 січня]] [[2002]]) була бухгалтером у сімейному кондитерському магазині, а батько Мартін ([[25 грудня]] [[1900]]—[[13 січня]] [[2001]])  — офіціантом і гравером-ювеліром. У сім'ї була ще молодша сестра Летті (народилася 1943  р.). Дитинство Вуді Аллена не було щасливим: стосунки з батьками  — особливо з суворою матір'ю  — виявилися не найкращими.

Вуді з дитинства говорив на [[їдиш]]і, відвідував єврейську школу-восьмирічку ({{lang-en|Hebrew school}}), відтак  — Публічну школу №  99, а потім  — Мідвудську середню школу, де через рудий колір волосся його прозвали «Рудий» ({{lang-en|«Red»}}). Попри те, що у своїх фільмах актор грає людей фізично слабких і нетовариських, у школі він чудово грав у [[бейсбол]] та [[баскетбол]], та демонстрував учням різноманітні фокуси та картярські штучки і був завжди оточений товаришами. Саме у ті роки сім'я Коніґсберґів проживала в квартирі на Авеню «К», 1400, між вулицями Східна «14» та Східна «15».

: {{цитата|'''''Коли мене відправили в багатоконфесійний літній табір, мене там жорстоко відлупцьовували хлопці всіх рас і релігій.'''''}}

Щоб заробляти гроші він почав писати смішні дотепи для газет під псевдонімом «Вуді Аллен». Його перший жарт опубліковано в розділі для пліток; змістом жарту була гра слів, які дослівно звучали так: «Вуді Аллен каже, що обідав у ресторані, де всі ціни відносяться до категорії ''„В. Л.З.“'' („Вище людської зарплати“)». А вже на шістнадцятому році життя його талант відкрив комік Мілт Кемен, який допоміг письменикові-початківцю влаштуватися у популярне шоу Сіда Сізара.

Закінчивши школу Аллен вступає до Нью-Йоркського університету, в якому обирає курси комунікації та кінематографу: тут він не вирізнявся особливим бажанням учитися, провалив іспит з кінематоргафу,  — і невдовзі був викреслений із числа студентів. Пізніше він якийсь час відвідував Нью-Йоркський міський коледж .

Першою дружиною Аллена, якому тоді ж було 19 років, стала шістнадцятирічна Гарлін Розен, з якою він познайомився на джазовому концерті: Аллен грав на саксофоні, а Розен  — на фортепіано. Весілля відбулося 15 березня 1954 у [[Голівуд]]і; опісля молоде подружжя переїхало до Нью-Йорку, де Аллен працював над дотепами до телешоу, а дружина вивчала філософію. Шлюб протримався п'ять років (1959); подальші згадування Вуді про шлюбне життя були уїдливими до такої міри, що після розлучення Розен подала на Аллена до суду за деякі з його висловлювань, оцінивши свої претензії у мільйон доларів.

З другою дружиною, Луїзою Лассер, Вуді Аллен прожив три роки, з 1966 по 1969, після цього Вуді не одружувався аж до 1997. Після розлучення Лассер ще зіграла в чотирьох фільмах Вуді: «Бери гроші та тікай» (1969), «Банани» (1971), «Все, що завжди хотіли знати про секс,  — та боялися запитати» (1972), «Спогади про "Зоряний„Зоряний пил"пил“» (1980).

Даяна зустрічалась з Алленом тільки один рік, але за цей час Даяна знялася у багатьох його фільмах включно з [[Ені Гол]]. Розійшовшись, вони продовжували співпрацювати в фільмах «Сплячий» та «Кохання і смерть». Разом працювали ще над фільмом «Ені Гол»: спільна робота мала значний вплив на їх подальшу долю. Згодом вона знялась у фільмах «Інтер'єри» та «Мангетен», а в 1987 році  — у «Дні Радіо». Черговою її роботою з Алленом було «Загадкове вбивство в Мангетені», в якому вона замінила Мію Фароу. Під час зйомок фільму в Аллена та Даяни почалися проблеми в особистих та робочих стосунках: завершивши «Загадкове вбивство в Мангетені» Кітон не стала далі працювати з Алленом.

Аллен та Сун-Ї одружились [[24 грудня]] [[1997]] року у [[Венеція|Венеції]], [[Італія]]. Вони всиновили двох дочок, назвавши їх Беше і Мензі на честь джазових музикантів Сиднея Беше та Мензі Джонсона. Про стосунки Аллена та Сун-Ї його біологічний син сказав: ''«Він  — мій батько, одружений на моїй сестрі, що робить мене його сином і його зятем. Це такий моральний тягар. Я не можу бачити його. Я не можу контактувати з моїм батьком і бути морально стійким...стійким… Я жив з усіма прибрáними дітьми, так що вони  — моя сім'я. Якщо я скажу, що Сун-Ї не була моєю сестрою  — це образа для всіх прибрáних дітей».''

В [[1961]] році він з'являється в новому амплуа ‒ жанрі «гумористичної імпровізації» (англ. Stand-up comedy), деб'ютував у клубі «Дуплекс» в районі Грінвіч Вілледж. (Фрагменти виступів Аллена можна почути на виданих альбомах «Standup Comic and Nightclub 1964-19681964–1968».) У цей же час він розпочинає писати для популярного телешоу «[[Прихована Камера]]» і з'являється в декількох епізодах програми.

За свою літературну кар'єру Аллен випустив чотири збірки розповідей і п'єс - — «[[Зводячи порахунки]]» ([[1971]]), «[[Без пір'я]]» ([[1975]]), «[[Побічні ефекти]]» ([[1980]]) і «[[Чиста анархія]]» ([[2007]]).

[[17 листопада]] [[1966]] року відбулася прем'єра п'єси Вуді Аллена "«Не пийте цю воду"». Вона зробила його одним з найуспішніших драматургів на [[Бродвей|Бродвеї]], витримавши згодом 598 вистав. У виставі брали участь Лу Якобі, Кей Медфорд, Аніта Джіллт і Аллен Ентоні Робертс, котрий неодноразово знімався у Вуді Аллена. Кіноверсія п'єси з участю Джекі Глісона, поставлена режисером Говардом Морісом, була випущена в прокат у [[1969]] році. В [[1994]] році Аллен сам поставив на телебаченні третю версію цієї п'єси з участю Майкла Джей Фокса і Маїм Бялік.<br />

У 70-х Аллен написав декілька одноактних п'єс («Бог» і «Смерть», котрі увійшли до збірки «Без пір'я».<br />

В 1981 році на [[Бродвей|Бродвеї]] був поставлений спектакль за п'єсою Аллена «Світло плавучого маяка», який мав успіх у критиків, але не у публіки. Не зважаючи на дві номінації на «[[Тоні (премія)|Тоні]]» і перемогу в категорії «Найкраща чоловіча роль», відбулося всього 62 вистави.<br />

Вуді Аллен -&nbsp;— великий прихильник класичної і джазової музики, це помітно зі звукових доріжок до його фільмів. Про ступінь його захопленості музикою говорить те, що свій псевдонім він вибрав собі на честь американського джазового кларнетиста і саксофоніста [[Вуді Герман]]а.

Про пристрасть Аллена до опери можна також судити за музичними фрагментами, які режисер іноді включає у свої фільми (наприклад, сцена вбивства в картині «[[[[Матч-поінт (фільм)]]|Матч-поінт]]»).<br />

В червні [[2007]] директор [[Лос-Анджелес]]ького оперного театру [[Пласідо Домінго]] оголосив, що Вуді Аллен поставить в театрі оперу Пучіні «Джанні Скіккі», яка відкриє сезон [[2008]]-–[[2009]] років. Дана робота повинна стати для режисера свого роду «подвійним дебютом», оскільки він не тільки ніколи не робив оперні вистави, але навіть ніколи раніше не виставляв чужі п'єси.

Відразу після «Кицюні» Вуді Аллен спробував свої сили як режисер в скромному проекті під назвою «[[Що трапилося, тигрова ліліє]]?», який вийшов у 1966 році. Проект не був дуже ризикованим, оскільки Аллен не знімав повноцінний новий фільм, а переозвучував вже готовий японський шпигунський бойовик «[[Таємна міжнародна поліція: Ключ від всіх ключів]]» (Kokusai himitsu keisatsu: Kagi no kagi, 1965). Аллен спочатку вважав задум фільму невдалим, і працював без особливого ентузіазму, під тиском продюсера. Тексти діалогів, складених Алленом, не мали нічого спільного з сюжетом фільму, однак їх поєднання створювало комічне враження. Цей спосіб не оригінальний, оскільки достатньо широко використовувався у той час на американському телебаченні і був добре знайомий Аллену (згодом він був використаний ще в безлічі фільмів і телепередач у різних країнах).

Першою спробою Аллена був фільм «[[Хапай гроші та втікай]]» (1969), згодом вийшли фільми фільми «Банани», «Все, що ви завжди хотіли знати про секс, але боялися запитати», «Сплячий», «Любов і смерть». Фільми «Хапай гроші та втікай» і «Банани» були створені у співавторстві з другом дитинства Мікі Роузом.

У 1972 Вуді Аллен зіграв головну роль у кіноверсії вистави «Заграй ще раз, Семе», режисером якої був [[Герберт Росс]]. Усі ранні фільми Аллена це комедії, які грунтувалися на грубуватому фарсі, винахідливих жартах, і нескінченних дотепах. Серед тих, хто вплинув на ранній період творчості Вуді Аллена, були [[Боб Гоуп]], брати Маркс і [[Гамфрі Богарт]]. У 1976 році Вуді Аллен знімається в головній ролі у фільмі Мартіна Ріта «Підставна особа», сатиричний гострий фільм, що розповідає про Голівудський чорний список який інував у 50-і роки.

З фільму «[[Ені Гол]]» стався перехід до досконалішого гумору і глибокої драми. У 1977 році цей фільм Вуді Аллена отримав чотири нагороди [[Оскар|Американської Кіноакадемії]], у номінації «Найкращий фільм», що дуже незвично для комедії, і в номінації «Найкраща актриса» ([[Даяна Кітон]]). «Ені Гол» встановив новий стандарт для сучасної романтичної комедії, а також дав початок невеликому модному тренду заснованому на унікальному одязі, який носила в цьому фільмі героїня Даяна Кітон (ексцентричний, чоловічий одяг, як наприклад краватки і кардигани, насправді був власним одягом актриси). У процесі зйомок робочою назвою фільму була «Anhedonia», (Ангедонія), цей термін означає неможливість отримання задоволення, а сюжет фільму будувався навколо загадкового вбивства. Мабуть, у процесі зйомок тема вбивства не отримала розвитку (пізніше вона була використана у фільмі 1993 року «[[Загадкове вбивство на Мангетені]]»), оскільки Аллен переробив і перемонтував фільм, повністю сфокусувавшись на романтичних відносинах між героями Аллена (Елві Сінгер) і Кітон (Ені Гол). Нова версія фільму отримала назву «Ені Гол» (так звали бабусю актриси Даяни Кітон), а ангедонія стала головною темою фільму. Цей фільм займає 35 місце в категорії «100 найкращих фільмів» на думку Американської Кіноакадемії і четверте місце в категорії «100 найкращих комедій». «Ені Гол» вважається одним з найкращих фільмів Вуді Аллена.

Чорно-білий фільм «[[Мангетен]]», представлений у 1979 році -&nbsp;— знак любові і поваги до улюбленого Нью-Йорку. Місто в фільмі також є головним персонажем, як і інші дійові особи. Як і в багатьох інших фільмах Аллена головні герої представники середнього класу, вчені, письменники. Хоча деколи їх претензійна інтелектуальність здається кумедною, історія повна незрозумілих натяків, які роблять її менш доступною для основної частини глядачів. Почуття любові і ненависті, які відчувають герої цього фільму, стають характерною рисою багатьох фільмів Вуді Аллена, включаючи «[[Злочини та помилки]]» і «Ені Гол».

Після фільму «Ені Гол» Аллен пише сценарій і знімає похмуру драму «Інтер'єри» подібну до пізніх робіт шведського режисера Інгмара Бергмана одного з кумирів Вуді Аллена. Фільм «Інтер'єри» розглядався критиками як значний відрив від ранніх комедій до серйознішого кіно (такого наприклад як «Спогади про "Зоряний„Зоряний пил"пил“» 1980 року).

Фільми Аллена 80-х, в тому числі комедії, полискують тьмяними та філософськими відтінками. У деяких, «Вересень» і «[[Спогади про «Зоряний пил» (фільм)|Спогади про «Зоряний„Зоряний пил»пил“]]», відчувається вплив робіт європейських режисерів, таких як Інгмар Бергман і Федеріко Феліні.

У центрі фільму «Спогади про «Зоряний„Зоряний пил»пил“» успішний кінодіяч, якого зіграв Вуді Аллен, висловлює презирство й обурення стосовно своїх фанатів. Виснажений смертю свого друга через хворобу, він стверджує: «Я більше не хочу знімати смішні фільми», і починає насміхатися над різними людьми і персонажами, що з'являються в картині, «особливо з тих, яких раніше знімав». Фільм при бажанні можна розглядати як ремейк фільму Феліні «8 з половиною».

Проте, у середині 80-х, Аллен почав поєднувати трагічні і комічні елементи, як наприклад, фільм «[[Ганна і її сестри]]» (володар трьох премій «[[Оскар]]», сюжет якого подібний до п'єси «Три сестри») за участю британського актора Майкла Кейна, і фільм «Злочини та помилки» (знову ж таки не можна не помітити вплив літературної основи: у даному випадку «[[Злочин і кара]]» та «Американська трагедія»), в якому він розповідає дві різні історії, що пов'язуються в кінці. Він також був продюсером живої ідіосинкратичної трагікомедійної пародії на документалістику «[[Зеліг]]».

Аллен також зняв три фільми про [[шоу-бізнес]]. Перший фільм -&nbsp;— «Бродвей Дені Роуз», в якому він грає роль Нью-йоркського менеджера. Потім -&nbsp;— «Пурпурова троянда Каїру» (на схожу тему потім зняли фільм «Останній кіногерой»), картина, що показує значимість кінематографу протягом періоду [[Велика депресія|Великої депресії]] через персонаж простачки Сесилії. І нарешті, Аллен зняв «Дні радіо», фільм розповідає про його дитинство в [[Бруклін]]і і значимість радіо. «Пурпурова троянда Каїру» була названа журналом «[[Time (журнал)|Time]]» одним з 100 найкращих фільмів усіх часів, а сам Аллен назвав його однією з найкращих своїх картин, нарівні з фільмами «Спогади про «Зоряний„Зоряний пил»пил“» та «Матч-поінт».

Наприкінці 80-х він зняв фільми, які були сильно інспіровані фільмами Інгмара Бергмана. «Вересень» -&nbsp;— рімейк «Осінньої сонати».

У цей період Аллен багато експериментує, граючи з різними стилями і демонструючи при цьому свою літературну та кінематографічну ерудицію. Його роботи містять численні звертання до шедеврів Фріца Ланга 20-х років, [[Орсон Уеллс|Орсона Уеллса]], [[Чарлі Чаплін|Чарльза Чапліна]] та інших майстрів минулого.

Фільм «Еліс», сценарій якого готувався Алленом спеціально для Мії Фероу, справляє враження сучасного варіанту «парижанки» [[Чарлі Чаплін|Чарльза Чапліна]] (Вуді Аллен не раз згадував, що небайдужий до творчості Чапліна).

Чорно-білий похмурий фільм «Тіні і туман» з музикою Курта Вейля (1992), став даниною німецького експресіоніста. Потім Аллен зняв драму «Чоловіки і дружини» (1992), яка була добре сприйнята критиками і одержала дві номінації на «[[Оскар]]»: «Найкраща жіноча роль другого плану» -&nbsp;— [[Джуді Девіс]] та «Найкращий оригінальний сценарій» -&nbsp;— Вуді Аллен. Картина «[[Загадкове вбивство в Мангетені]]» 1993-го року містила елементи трилера і чорної комедії, а зіграли у фільмі [[Даяна Кітон]], Алан Альда та Анжеліка Г'юстон.

У середині дев'яностих Аллен повернувся до веселішим фільмів, як наприклад «Кулі над Бродвеєм» (1994), який подарував йому номінацію на найкращого режисера. Потім з'явився мюзикл «Всі кажуть, що я люблю тебе» (1996). Пісенні і танцювальні сцени в цій комедії схожі на номери Фреда Астера і Джинджер Роджерс.

Ще одна стрічка «Могутня Афродіта» (1995) -&nbsp;— комедія, хоча і побудована за законами грецької трагедії, -&nbsp;— принесла премію «[[Оскар]]» актрисі Мірі Сорвіно.

Псевдобіографія джазового музиканта «Солодкий і гидкий», створена, як раніше «Зеліг», у жанрі мокьюментарі, також була номінована на дві премії «[[Оскар]]» у категоріях «Найкраща чоловіча роль» ([[Шон Пенн]]) і «Найкраща жіноча роль другого плану» (Саманта Мортон).

Фільм «[[Дрібні шахраї]]» (2000) був його першим фільмом, знятим на студії [[DreamWorks]]. «[[Дрібні шахраї]]» мали відносний успіх, зібравши близько 17 &nbsp;млн. доларів у [[США]], проте наступні чотири фільми Аллена не мали такого успіху, навіть найдорожчий фільм Вуді Аллена «Прокляття нефритового скорпіона» з бюджетом понад 33 &nbsp;млн. доларів «Голлівудський фінал», «Щось іще», та «Мелінда і Мелінда», кожен з яких заробив понад 5 &nbsp;млн. доларів, отримали погані відгуки. Багато хто пояснював це тим, що нібито найкращі роки Вуді Аллена вже позаду.

«[[Матч-поінт (фільм)|Матч-поінт]]» (2005), знятий у Лондоні, став одним з найуспішніших фільмів Вуді Аллена за останні десять років. Він отримав в основному дуже хороші відгуки, незважаючи на очевидний самоповтор (все це ми вже бачили в «Злочини і помилки»). У ньому зіграли Джонатан Ріс-Майєрс і [[Скарлет Йохансон]]. Він похмуріший, ніж перші чотири фільми Аллена під егідою [[DreamWorks]]. У «Матч-поінт» Аллен концентрує увагу на найвищих інтелектуальних ланках Нью-Йорку та їх колег у Лондоні. Попри те, що фільм відрізняється від типової критичної сатири Аллена, він все ж не залишає без критики соціальні сфери. Це принесло успіх картини, яка заробила понад 23 &nbsp;млн. доларів у [[США]] і близько 62 &nbsp;млн. доларів за межами країни. Також картина принесла Вуді Аллену його перші номінації з 1998 в категоріях «Найкращий сценарій» на «Оскар» і «Режисура» і «Сценарій» на «[[Золотий глобус]]» (вперше з 1987-го). В інтерв'ю журналу [[Premiere]] Аллен заявив, що це його найкращий фільм, знятий за весь час.

Аллен повернувся до [[Лондон]]а щоб зняти «Сенсацію», у якому теж зіграла Скарлет Йохансон, а також [[Г'ю ДжекманДжекмен]], [[Айан Макшейн]], Кевін МакНеллі. Фільм вийшов [[28 липня]] 2006 року і отримав різноманітну критику. В англійській столиці він також зняв фільм «Мрія Кассандри» за участю Коліна Фарела, Евана Макгрегора та Тома Вїлкінсона. Всього за два роки до його виходу в кінотеатрах йшов «Матч-поінт», а в далекому 1993 &nbsp;— «Злочини і помилки». Всі три фільми майже ідентичні за сюжетними лініями, до того ж є вільними екранізаціями «[[Злочин та кара|Злочину та кари]]» та «Американської трагедії».

Після закінчення зйомок третього лондонського фільму, Аллен перебрався до [[Іспанії]], де зняв фільм у Барселоні, що має назву «Вікі Крістіна Барселона» . Фільм вийшов в прокат [[17 травня]] 2008 року. У фільмі знімались міжнародні актори, включаючи Скарлет Йохансон, Хав'єра Бардема, Патріша Кларксон та [[Пенелопа Крус|Пенелопу Крус]].

Аллен сказав, що він «таки залишається живим» на арені Європи, в країнах якої у нього багато шанувальників, особливо у Франції. «У США багато речей змінилося, і стало важко знімати гарні маленькі картини», &nbsp;— сказав Аллен у 2004 році в інтерв'ю, &nbsp;— «жадібні студії не могли ще менше піклуватися про гарні фільми &nbsp;— якщо вони отримують добрий фільм, вони щасливі подвійно, але їх метою є робити гроші. Вони хочуть лише, щоб ці 100 &nbsp;млн. доларів картини принесли 500 &nbsp;млн. доларів».

У 2010 році в [[Каннський кінофестиваль|Канах]] відбулась прем'єра фільму Вуді Аллена «[[Ти зустрінеш таємничого незнайомця|Ти зустрінеш високого темноволосого незнайомця]]» , в якому знімаються такі зірки, як [[Наомі Вотс]] та [[Ентоні Гопкінс]].

| [[1950]]

| [[1954]]

| ''Caesar’sCaesar's Hour''

| [[1956]]

| [[1958]]

| [[1960]]

| [[1962]]

| [[1963]]

| [[1954]]

| ''Caesar’sCaesar's Hour''

| [[1965]]

| [[Що нового, кицюню?]] / ''What’sWhat's New, Pussycat''

| [[1966]]

| [[Що трапилося, тигрова ліліє?]] / ''What’sWhat's Up, Tiger Lily?''

| [[1967]]

| [[Казино «Ройял»]] / ''Casino Royale''

| [[1969]]

| [[Бери гроші та тікай]] / ''Take the Money and Run''

| [[Не пий воду]] / ''Don’tDon't Drink the Water''

| [[Кицюню, кицюню, я тебе люблю]] / ''Pussycat, Pussycat, I Love You''

| [[1971]]

| [[1971]]

| ''Men of Crisis: The Harvey Wallinger Story''

| [[1972]]

| [[Все, що ви завжди хотіли знати про секс, але боялися запитати]] /<br /> ''Everything You Always Wanted to Know About Sex But Were Afraid to Ask''

| [[1972]]

| [[1973]]

| [[Фільм]]

| [[1975]]

| [[Кохання і смерть]] / ''Love and Death''

| [[1977]]

| '''[[Енні Голл]]''' / ''Annie Hall''

| [[Сценарист]], [[Режисер]], [[Актор]] <br /> '''4 премії [[Оскар]]'''

| [[1978]]

| [[Фільм]]

| [[Інтер'єри]] / ''Interiors''

| [[1979]]

| [[Мангеттен (фільм)|Мангеттен]] / ''Manhattan''

| [[1980]]

| [[Спогади про «Зоряний пил»]] / ''Stardust Memories''

| [[1982]]

| Комедія сексу в літню ніч / ''A Midsummer Night’sNight's Sex Comedy''

| [[1983]]

| [[Зеліг]] / ''Zelig''

| [[Бродвей Денні Роуз]] / ''Broadway Danny Rose''

| [[1985]]

| [[Фільм]]

| [[Ганна та її сестри]] / ''Hannah and Her Sisters''

| [[1986]]

| [[Зустрічаючи Вуді Аллена]] / ''Meetin' WA''

| [[1987]]

| [[Дні радіо]] / ''Radio Days''

| [[1987]]

| [[Вересень (фільм)|Вересень]] / ''September''

| [[1988]]

| [[Інша жінка]] / ''Another Woman''

| [[1989]]

| [[1989]]

| [[Злочини та помилки]] / ''Crimes and Misdemeanors''

| [[Хтось або піднесення і падіння філософії]] / ''Somebody or The Rise and Fall of Philosophy''

| [[1990]]

| [[Еліс (фільм)|Еліс]] / ''Alice''

| [[1991]]

| [[Сцени в магазині]] / ''Scenes From A Mall''

| [[1992]]

| [[Чоловіки і дружини]] / ''Husbands and Wives''

| [[1992]]

| [[Тіні і туман]] / ''Shadows and Fog''

| [[1993]]

| [[Загадкове вбивство в Мангеттені]] / ''Manhattan Murder Mystery''

| [[1994]]

| [[1994]]

| [[Не пий воду]] / ''Don’tDon't Drink the Water''

| [[1995]]

| [[Велика Афродіта]] / ''Mighty Aphrodite''

| [[1996]]

| [[Всі говорять, що я тебе кохаю]] / ''Everyone Says I Love You''

| [[1997]]

| [[Граф Мерк'юрі їде в передмістя]] / ''Count Mercury Goes to the Suburbs''

| [[1997]]

| [[1998]]

| [[Актор]] &nbsp;— голос

| [[2000]]

| [[1998]]

| [[1999]]

| [[2000]]

| [[2000]]

| [[2000]]

| [[2001]]

| [[Звуки з міста, яке я люблю]] / ''Sounds From a Town I Love''

| [[2001]]

| [[2001]]

| [[Прокляття нефритового скорпіона]] / ''The Curse of the Jade Scorpion''

| [[2002]]

| [[Голлівудський фінал]] / ''Hollywood Ending''

| [[2003]]

| [[Щось іще]] / ''Anything Else''

| [[2004]]

| [[2004]]

| [[Мелінда і Мелінда (фільм)|Мелінда і Мелінда]] / ''Melinda and Melinda''

| [[2005]]

| [[Матч-поінт (фільм)|Матч-поінт]] / ''Match Point''

| [[2006]]

| [[Сенсація (фільм)|Сенсація]] / ''Scoop''

| [[2007]]

| [[2008]]

| [[2009]]

| Хай буде, що буде / ''Whatever Works''

| [[2010]]

| [[Режисер]], [[Сценарист]]

* [http://www.nndb.com/people/501/000022435/ Вуді Аллен на www.nndb.com &nbsp;— своєрідному інтернетівському «Who's Who»]