Велика ідея: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
правопис |
||
Рядок 1:
[[Файл:South-eastern Europe c. 1180.jpg|міні|300пкс|[[Мала Азія]] та [[Балканський півострів]] у складі [[Візантія|
[[Файл:Greece_in_the_Treaty_of_Sèvres.jpg|міні|300пкс|Мапа ''Великої Греції'' після підписання [[Севрський договір|Севрського договору]] із зображенням [[Елефтеріос Венізелос|Елефтеріоса Венізелоса]]]]
Рядок 11:
Остання грецька держава — [[Трапезундська імперія]] припинила своє існування в [[1461]] році. Грецькі борці за незалежність домоглися перших відчутних успіхів тільки [[1823]] року. Однак і тоді з 5 мільйонів греків лише близько 1 мільйона проживали на території [[Греція|Греції]]. Постійно стояло питання про долю тих, хто залишився за межами християнської Греції. Особливо болісно сприймалася доля Константинополя. Після різкого ослаблення та розпаду Османської імперії більшість молодих Балканських держав прагнули скористатися можливістю розширити свої володіння, до них належало і новостворене [[Королівство Греція]].
Повстання у [[Морея|Мореї]] [[1821]] року, за підтримки європейських держав і [[Російська імперія|Російської імперії]] (за царювання ''[[Микола I (російський імператор)|Миколи I]]''), призвело до утворення незалежної грецької держави, визнаної у [[1830]] році, хоча в ньому проживало лише 800 тисяч греків з 2,5 мільйонів по всій Османській імперії. Таке становище викликало прагнення до [[енозіс|возз'єднання]] з греками територій, які не ввійшли в незалежну Грецію: [[Епір]]а, [[Фессалія|Фессалії]], [[Грецька Македонія|Македонії]], [[Фракія|Фракії]], [[Крит]]у, [[Кіпр]]у, [[Егейські острови|
Завданням розповсюдження [[панеллінізм]]у тепер зайнявся уряд незалежного Грецького Королівства. У [[1864]] році [[міністр народної освіти Греції]] Нікопулос заснував комісію для виділення коштів до поширення панеллінізму поза королівством, що було сприйнято співчутливо грецькою пресою у Константинополі та інших містах Османської імперії.<ref>Проф. Ѳ. Кургановъ. «Историческій очеркъ греко-болгарской распри» // «Православный Собесѣдникъ. 1873: май, стр. 6.</ref> Позначилась серйозна політфілософска розбіжність у поглядах між греками у вільній Греції та греками в Османській імперії. Російський дипломат князь Григорій Трубецькой описував його так: ''»Якщо греки королівства називають себе наступниками давніх еллінів, то греки, що живуть у [[Туреччина|Туреччині]], чи не за вагоміших підстав вважають себе нащадками візантійців."''<ref>Кн. Г. Трубецкой. Россія и вселенская патриархія послѣ Крымской войны. 1856—1860 гг.. // «Вѣстникъ Европы». 1902, № 6, стр. 496.</ref>
Рядок 17:
Видатним прихильником Великої ідеї був премєр-міністр Греції [[Елефтеріос Венізелос]], який зумів розширити вдвічі територію Грецької республіки Балканських війнах 1912—1913 років з 64 657 до 121 268 кілометрів<sup>2</sup> завдяки приєднанню південної частини [[Епір]]у, острова [[Крит]] і південної частини [[Грецька Македонія|Македонії]]. Решта території області Фессалія була включена до складу грецької держави тільки [[1881]] року.
Після перемоги союзників у [[Перша світова війна|Першій світовій війні]] та підписання [[Севрський договір|Севрського договору]] реалізація Великої ідеї стала як ніколи можливою: Греції були передані північна частина Епіру, острови [[Імброс]] та [[Тенедос]], а також Фракія (за
Поразка Греції у [[Греко-турецька війна 1919—1922|Греко-турецькій війні 1919—1922]] років не тільки стала основною перешкодою для здійснення Великої ідеї, але фактично унеможливила подальше втілення ідей панеелінізму та енозісу. За [[Лозаннський мирний договір 1923|Лозаннським мирним договором 1923]] року острови Імброс та Тенедос передавались Туреччині. Також за умовами договору Греція втратила Північний Епір на користь [[Албанія|Албанії]], а також грецький регіон навколо міста Смірна (нині [[Ізмір]]) у Малій Азії та Східну Фракію на користь Туреччини.
| |||