Берестяне: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
додавання інформації |
додавання інформації |
||
Рядок 494:
Близько шістсот трупів карателів витягнули вони з лісу, повантажили на
грузовики і стали готуватися до розправи над мирними жителями. </span>
==== Розповідають свідки: ====
<span lang="RU">Павло
Васильович Ходорчук</span>
<span lang="uk" dir="ltr"> - Як стали йти німці, ми всі бризнули до лісу.
А нам кулям навздогін сипонули. Люди тоді, без пам’яті – хто куди. Ми з батьком
і матір’ю в один бік, а сестри мої з іншими людьми – в другий. Страх
порозганяв.</span>
<span lang="RU">Як добігли ми до нивок, то тільки
тоді оглянулися і бачимо село горить. Мати з батьком плачуть, що дівчат нема.</span>
<span lang="RU">-Біля них Текля бігла,- заспокоюють
люди.- Старша жінка, то, може, вони десь разом з нею притулок знайшли.</span>
<span lang="RU">А сестри мої ще малими були. Надя –
найстарша, то їй тільки 16-ий рік пішов. А Ганя й Катя меншенькі.</span>
<span lang="RU">Пересиділи ми той день за річкою,
на Бичалках, а на вечір стали потроху до села добиратися. Підійшли ближче, аж
нема Берестян. Тільки хмара диму накрила
його, а вогонь все вилизав. Осталася Мусієва хата, брата мого. Розказували, що
й вона горіла, але люди з лісу вибігли, якраз німців близько не було, й
загасили її. А в нас у садку пасіка стояла. Бачимо пообдирали вулики фашисти.
Мед, вино лизали.</span>
<span lang="RU">Стали дівчат шукати і знайшли…У
Виштаковій клуні на току обгорілими. Надю було ще можна навіть впізнати. Вона,
як втікала, схопила мого кожуха і кілька фотокарток в кишеню сховала. Знизу,
від землі, пола від кожуха цілою осталася. І по цьому та ще по картках у кишені
ми побачили, що це наша дорога Надя. Ганя і Катя побитими і спаленими лежать. </span>
<span lang="RU">Микола Нечипорович
Бичок</span>
<span lang="RU">-Наше село фашистам завжди кісткою
в горлі стояло. Я пам’ятаю, що ще літом вони лякали, в 43-ому році. Зганяли на
сход і кричали:</span>
<span lang="RU">-Будете допомагати партизанам, то
всіх поб’ємо й хати ваші попалимо.</span>
<span lang="RU">То було ще до жнив, бо брат мій
Гнат втікав тоді у жито, а по ньому стріляли. Тільки не попели. Він з фронту не
вернувся, а тоді йому пощастило живим остатись і як село палили, то теж уцілів.
Після того, як німецького генерала в нашому лісі вколошкали, карателі тижнів
два нишпорили по селу, винюхували, хто попередив партизанів. Вони догадувались,
що без допомоги тут не обійшлося. Але натрапити на слід їм не вдалося і вони
заложниками зробили усе село. Я пам’ятаю, той день добре. Це трапилось на
Михайла. За день перед тим я поїхав по дрова, нарубав хмизняку і вже став
додому збиратися. Аж чую гілляччя сухе під чиїмись ногами тріщить. Зупинив
коней, бачу, наші люди від бігу задихаються. </span>
<span lang="RU">-А що там таке? – питаю.</span>
<span lang="RU">– Ой, Миколо! Біда, якась буде. Село німці у цеп
беруть.</span>
<span lang="RU">Дехто сів до мене на підводу, я
повернув воза в ялинник, сховав його там, а коней випряг, спутав і пустив на
пашу. Сидимо там самі не свої, як говориться, слухаємо, яким голосом ніч
говорить. Повертаємо голови в бік, до села, але звідти нічого не чути, тільки
якоюсь тривогою ніби тягне.</span>
<span lang="RU">Зранку до лісу туман став
підповзати. Тільки він дивним видався той туман, бо горілим пахнув. Вийшли ми
на узлісся і побачили, що то дим від Берестян валить. І люди в тому диму стадом
біжать, кругом стрільба,</span> чути, як хтось
кричить. А хмара диму котиться над селом, по землі стелиться, а над людськими
хатами полум’я бахкотить.
Під вечір німці
пішли з села. І ми почали додому добератися. І раптом почали люди до стежки
придивлятися, бо все згоріло – хати, хліви, клуні, тин з позняку виплетений і
той згорів. У нас на городі під яблунею був льох викопаний, потайна землянка,
можна сказати, і її не видно було, бо вона врівні з землею ховалася. Отам
батько й матір з сестрами моїми причаїлися. Вони бачили, як німці снопи соломи
виносили, хату і клуню ними обкладали, а тоді все в диму й вогні втопилося.
-Ти Дарки не
бачив?-питає батько злякано.Незвертаючи увагу на головешки.
-А де ж вона
поділася?
-Хто її знає.Не
встигла втекти і німці її разом згуртом людей кудись погнали.
Аж під вечір
знайшлася Дарка. Страшна, попечена, одежа на ній обгоріла, шматки обсмалені
висять:
-Я, -каже вона, -
живою із пекла вирвалась..
І стала сестра
розказувати. Переказати зараз, через 40 літ, трудно. А як було пережити? Коли
гнали їх німці, вони, хто молодший був, до лісу стали втікати. Карателі
навперейми їм кулями з автоматів. Відсікли їх від лісу… (сдова не можна
зрозуміти) Охочого, так, здається старого звали. По вуличному на нього Виштак
казали. Так в тій клуні позганяли фашисти жінок, дітей малих разом з ними,
котрі до лісу втікали, побили, а потім й спалили клуні. Наша Одарка в снопи
залізла, і її не побачили німці. За нею повзла Бичок Палажка. Так ту замітили і
одразу на місці застрелили. Ну, стала горіти клуня Дарка димом душиться, але
сидить, бо куди вже втечеш. І тільки як вогонь випалив дірку у Виштаковій клуні
і диль із стіни вивилився, вона в ту щілину вскочила. Вогонь ловив за одежу, але
вона впала в калюжу, вода загасила полум’яна спині.
Але то ще не вся
біда була. У тій самій хаті згоріла з дітьми сестра Федора. Дівчинка в неї
старшою була. Катя її звали, може років 8 мала. А синок коля на 2 роки молодший
за неї. Дарка показала, де лежать їхні кості. Ще можна було рештках догадатися,
як Федора обхопила перед смертю дітей своїх, так з ними і заклякла.
На другий день ми з
Гнато, братом моїм, що він з фронту не вернувся, збили ящика і пішли сестринні
кості хоронити. Прийшов Мойсей Ходорчук своїх в останню дорогу збирати. Аж тут
бачимо німці йдуть, мабуть, на свою роботу їм закортіло подивитись. Ми – в ліс
тікати.
До вечора карателі
пішли з села, вони ночі боялися, а ми Федору з дітьми на кладовище занесли.
Кості її чоловіка, мабуть, десь під Варшавою лежать, бо він у вересні 1939 року
служив у польській армії.
Поховали ми Федору
з її дітьми, поплакали, а тоді встали якось порятунку шукати. Німці не спалили
казьонного будинку, до війни там емтес розміщалася. От у тих кімнатах люди й
притулилися, хто вцілів. А так – у землянках в лісі кінця війни дочекалися.
Про те, що було «на
Михайла» в Берестянах можна багато розказувати, а можна тільки про Дарчину
судьбу спитати. Через кілька днів після тої біди страшної вона злягла, довго
хворіла й мучилась, відняло їй праву руку
й ногу і мову відібрало. Все вона чує, все розуміє, а сказати нічого не
млже. Дивиться тільки на світ боязкими очима, бо вони ніби щей досі пекло у
Виштаковій клуні бачать…
== '''<span lang="RU">Історія Різдво Богородичного храму</span>''' ==
Кожна людина, яка любить свою
Батьківщину, повинна знати історію не тільки своєї держави, а й краю, села.
Берестяне – село,центр сільської
Ради. Розташоване за 47 км від районного центру Ківерці, за 22 км від
залізничної станції Цумань.
Серед віковічних лісів, непрохідних
боліт, в межиріччі Кормина і Стрипи поселилися в глибоку давнину предки
сьогоднішніх берестянці. Щодо історії села Берестяне, то вона сягає глибини Х
століття. В історичних документах вперше село згадується в першій половині XVI
століття у зв’язку з його передачею в посаг княгині Катерині Вишневецькій. 1955
року вона продає село князю Ходкевичу. Трохи пізніше його купують князі
Радзивіли. Згодом село – власність князів Острозьких.
В 1826 р. в селі на кошти князя
Януша Радзивіла і прихожан будується дерев’яна церква «Різдва Пречистої
Богородиці Діви Марії». Відомо про першого священника церкви.
Довідка: Священник Максим Ненадкевич народився у
1790 р. в селі Комарово ( теперішнього Маневицького району ). З 1819 року
служить в селі Озеро в церкві Святої Парасковії, а з 1826 року в Берестянах в
церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Одружений, мав чотирьох дітей.
Під час Першої світової війни
церква в селі була спалена, в 1924 році заново побудована.
Важкі випробовування випали на долю
берестянці і роки Великої вітчизняної війни. За підтримку і допомогу партизанам
21 листопада 1943 року фашисти спалили село. Хат в Берестянах майже не
залишилось, а церква вціліла. Після війни церкві правилось до 1962 року. Свого
настоятеля церковна громада на той час не мала, проводили богослужіння в церкві
священники навколишніх сіл. В 1962 році за наказом радянської влади було
заборонено богослужіння в церкві, а влітку 1976 в село приїхав автобус з людьми
з м.Ківерці на чолі з головою райкому комсомолу і церкву розібрали на дрова.
З того часу більше трьох десятків
років берестянці відвідували богослужіння, хрестили дітей, освячували воду,
кошики з пасхальними стравами в Свято-Покровській церкві селища Цумань.
В 1991 році було освячене місце під
будівництво храму Різдва Богородиці на місці старого, розібраного в 1976 році.
Селяни дружно включилися до будівництва, виконували посильні роботи, давали
пожертвування. Керував будівництвом протоієрей микола Немира.
Церква побудована у вигляді хреста.
Храм поділений на три частини: притвор, храм, вівтар. Дзвінниця знаходиться над
церквою. Окрасою церкви є зроблений з дуба іконостас, виготовлений і
встановлений в 1998р. місцевим підприємцем Петром Мізуном. Розпис храму
здійснено в 2003 році.
Серед ікон храму є дві, які вдалося
людям зберегти з «старої» церкви. Це ікона Божої Матері « Иверская » та ікона « Вознесение
Господне ».
Після освячення в 1994р. храм
тимчасово обслуговував протоієрей Микола Криворучко. Після закінчення
Волинської духовної семінарії в 1996 році настоятелем храму було призначено
отця Василя ( Щур Василь Володимирович ), уродженця с.Чорниж Маневицького р-ну,
який і досі служить в Різдво Богородичному храмі в сані протоієрея.
З 2008 року при церкві діє недільна
школа для дітей. Матушкою Валентиною, яка є і регентом церкви, створено два
хори. При церкві створена бібліотека духовної літератури.
Щонеділі та в свята в Різдво
Богородичному храмі проводяться богослужіння. Також звершуються таїнства
сповіді, причастя, хрещення, вінчання, соборування хворих та інші. Стало гарною
традицією проведення подячних молебнів перед початком навчального року та перед
початком випускного балу. Щороку 9 травня відслужується панахида біля
пам’ятника загиблим односельчанам.
21 вересня в день Різдва Пресвятої
Діви Марії - престольний празник.
Хрест – оберіг (фігура) встановлений
в 1997 році за 200 метрів від церкви на перехресті доріг
Гораймівка-Берестяне-Холоневичі.
'''Діло було в Берестянах'''
''Конфлікт між католиками і
православними (1844-1845 роки)''
в'' селі Берестяне був на особистому
контролі ''
в'' генерал-губернатора Д.Г.Бібікова''
Наприкінці
травня 1844 року в Луцький повітовий суд надійшла нібито звичайно заявка із
Берестян.Заштатний сторож місцевої церкви Лука Антонович
скаржився на місцевих дворян Корсаків,нащадків польської шляхти. Вісімдесятилітній
Антон запевняв, що його побили Іполіт з сином Адольфом.
Лука Антонович
мав хату, садок на церковній землі і вирішив розширити вуличку до обійстя. Як
тільки взявся за роботу, приїхали дворяни Корсаки. Словесна перебранка з
набором українсько-російсько-польських матюків до примирення не привела, тому
Косак-молодший – Адольф наказав своїм кріпакам Павлу і Семену Назарчукам, Івану
Шульгачу втихомирити літнього берестянці. Вони притиснули Луку до землі і
всипали нижче спини палицею 20 ударів. Це побачив дев’ятнадцятилітній паламар
Йосип Мецевич. Юнак не зміг захистити Антоновича, але постраждав лише за те, що
став свідком побиття літнього сторожа. Корсаки розбили йому обличчя до крові,
наказали кріпаку Хомі Назарчуку зв’язати заступника і відвести в церковну добудову.
'''Довідка '''
Корсак-старший,
Іполіт Федорович, у 1844 році мав за шістдесят. Католик. На Волинь прибув у
вересні 1843 року із Слуцького повіту Мінської губернії, належав до першого
класу дворян.
Корсак-молодший.
Адольф, у 1844 році мав 33 роки. Католик. У Волинську губернію приїхав у
жовтні1843 року, записаний у Слуцькому повіті Мінської губернії. Неодружений.
Служив у Люблінському єгерському полку.
Дворяни Корсаки
у 1844 році були орендними власниками Берестян, які належали поміщику
Вітгенштейну.
Побиття
церковного сторожа і паламаря стало першими «розбірками» Корсаків. Блакитна
кров шляхтичів не могла миритися з привілеями місцевих православних, що
отримували благодійництво з боку царя. З 1843 року на Волині землі духовенства
забезпечувалися дармовою робочою силою. Царський уряд поклав край польському
національно-визвольному рухові. Польське повстання у 30-х роках потерпіло
поразку, підірвало авторитет польського дворянства. Царська Росія робила все,
аби Волинська губернія злилася «в одно тело, в одну душу» з Великоросією. Після
того, як майже всі волинські греко-католики перейшли в лоно православної
церкви, царизм почав зміцнювати позиції православ’я. В різних населених пунктах
по-різному на це реагувати віруючі. А в Берестянах католики Корсаки зганяли
злість на місцевих православних.
Здавалося б,
звернення Луки Антоновича до суду вгомонить Корсаків. Але ж ні – 19 березня
1845 року вони фізично знущаються над церковним старостою Трохимом Папижуком.
Після тортур йому наказують не йти до церкви на літургію. Однак, поклигавши,
Трохим пішов на службу. Іполіт Корсак наказав синові, щоб він з кріпаками
силоміць доставили непокірного в економію. Прихожани повідомили старосту про
злі наміри Корсаків. Трохи Папижук тікає з божого храму, переховується в коморі
берестянського коваля Федора Уласова. Корсак-молодший, не заставши старосту у
церкві, наказав селянам розшукувати його в оселі священника. Увірвавшись до
священника, Адольф по-розбійницьки перевертає все догори, сипле матюками не
тільки на слуг місцевої церкви, а й лає вище православне духовенство. Шаленіючи
від люті, Адольф замахнувся Чубуком на священника Ненадкевича, але удар
дістався по голові паламаря Міцевича.
'''Довідка'''
Священик Максим
Ненадкевич народився у 1790 році в селі Комарово (теперішнього Маневицького
р-ну), з 1819 року служить в селі Озеро в церкві Святої Парасковії, а з 1826
року в Берестянах в церкві Пресвятої Богородиці. Одружений, мав чотирьох дітей.
Берестянських
дворян місцевій владі втихомирити не вдається. Про події в Берестянах через
агентурну сітку дізнається сам губернатор. Тож з управління Київського
військового, Подільського і Волинського генерал-губернаторства до Луцька йде
сердитий секретний лист, датований 4 грудня 1845 року. Відомий
генерал-губернатор Д.Г. Бібіков власноручно пише депешу Луцькому земському
Ісправникуипід назвою « Про события в марте 1<span lang="RU">844 года, о нападении на дом священника</span>»<span lang="RU">, де зазначає: «...Как о происшествии его не было от Вас
никакого донесения, то предписываю Вам обьяснить мне, почему Вы не прислали ко
мне помянутого донесения».</span>
<span lang="RU"> Стривожена поліція
веде слідство Луцьке Духовне управління про берестянські події повідомляє
Волинську Духовну Консистерію. Були безперечні докази, як Корсаки побили
церковного старосту до крові, підняли руку на священника Ненадкевича,
пригрозивши, що незабаром йому острижуть бороду, а на Великдень вибивали свічки
з рук старости Трохима Папижука. Берестяне здригалося від люті дворян Корсаків.
Лише у червні 1846 року з Житомира від генерал-майора Каменського надходить
наказ: «Взять Корсаков под надзор в имени Озера, взять подписку об отлучке,
чтобы они не отлучались из Берестян »</span>. Подіями в Берестяному
стривожена влада в Києві і в Житомирі, Духовенство у Варшаві ( з 1843 року
волинський архієпископ був разом і варшавським, тому з цього часу він перебував
у Варшаві ). Разом з поліційними представниками справу Корсаків розбирають
духовні депутати. З ініціативи духовенства робиться все, аби уникнути великого розголосу,
а ворогуючих примирити. Виходячи з букви Закону Божого, берестянський священник
Максим Ненадкевич прагне примирення сам і для своїх ворогів. 4 листопада 1847
року селяни Берестян, звичайно, організоване не з їхньої ініціативи,
направляють у суд «Мировое прошение», аби дворянам було прощено мордобій і
моральний терор. Однак це лише частково позбавило відповідальності Корсаків.
Брудні слова на адресу духовенства і царя католикам не прощалися. 19
вересня1852 року Волинська Палата Кримінального суду йде назустріч «Мировому
прошению», звільняє від відповідальності за бійку, а стосовно решти провини
царські судді приймають своєрідне рішення, що за доказами кримінальної справи
вважати, що дійсно сказанні «слова…это не попы,<span lang="RU">а черты – оставить в произношении</span>».
Справа Корсаків невдовзі завершується. «Тихий» її кінець пояснюється ти, що
«головний герой» 37-річний Корсак-молодший помирає. Тривале перебування під
наглядом в Озері надламує Адольфа. Він покидає Озеро: зникає, а до батька й
берестянці доходить звістка, що Адольфа немає на світі. З Рівненського повіту,
на вимогу поліції надходить витяг «О смерти и погребении в мес течке Деражно »
28 березня1849 року дворянина Адольфа Корсака. А Корсаку-старшому суд призначає
покарання: каяття за «поношение» духовенства і царя. 70-літньому Іполіту
Федоровичу вирок і винесла і доля: підірване здоров’я, втрата сина, в
результаті – даремність спротиву щодо ущемлення католиків на Волині. Так в
нашому краї в часи Російської імперії засівалося зерна ненависті між поляками і
українцями, віруючими різних конфесій, що тремтіли в кривавих пазурах
двоголового орла.
== Примітки ==
| |||