Історія українського війська: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
Рядок 1:
[[Файл:Cimmerian warriors.jpg|thumb|200px||Кімерійські воїни]]
[[Файл:Scythian king and warlord.jpg|thumb|200px||Вбрання скіфського царя та воєначальника]]
[[Файл:Sarmatian warriors.jpg|thumb|200px||Вбрання сарматських воїнів]]
[[Файл:Goths.jpg|thumb|200px|Готи]]
Рядок 9 ⟶ 10:
[[Файл:Zaporozhian Cossacks Officer in 1720.JPG|thumb|200px|Офіцер Війська Запорозького, 1720 р.]]
[[Файл:MWP Pancerni 2 polowa 17 wieku.jpg|200px|thumb|Панцирний козак XVII століття]]
[[
[[
[[Файл:Cotes de la Mer Noire. Cosaques d'Azof abordant un corsaire Turc. (1847).jpg|thumb|200px|Азовські козаки атакують турецьких піратів]]
[[Файл:18 2462 Book illustrations of Historical description of the clothes and weapons of Russian troops.jpg|thumb|200px|Обер-офіцер Бузького козацького полку у 1815-1817 рр.]]
[[Файл:Sergiy Vasylkivskiy- Cossack Dunai.jpg|200px|thumb|Задунайський козак]]
== Період Античності ==
Рядок 47 ⟶ 51:
Остготи часто нападали на [[Іллірія|Іллірію]], вимагаючи сплати данини, а згодом включили Іллірію і Далмацію разом з [[Італія|Італією]] до складу своєї держави, яка в українській мові отримала назву [[Королівство остготів]]. Вони уклали союз з [[Гензеріх]]ом для нападу на [[Східна Римська імперія|Східну Римську імперію]]. У [[454]] році улюблена наложниця [[Теодемер]]а, Ереліва (Евсевія або Єлена), народила сина [[Теодоріх Великий|Теодоріха]], якого згодом прозвали Великим. У дитинстві його відправили заручником у [[Константинополь]], де він виховувався і отримував освіту. Повернувшись до батька у 18 років, він успадкував його володіння близько [[475]] року, а [[481]] року став єдиним королем всіх остготів. З відома імператора [[Флавій Зенон|Флавія Зенона]], [[Теодоріх Великий|Теодоріх]] вирушив у похід в [[Італія|Італію]], де царював тоді [[Одоакр]].
== Додержавний
На початковому етапі [[східні слов'яни|східнослов'янської]] цивілізації воєнна організація була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та воєнне спорядження, забезпечував охорону осель і городищ від ворогів. Керував воями в бою [[воєвода]] або [[князь]]. Давньослов'янське військо мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам ([[IV]] ст.). Разом з тим слов'янські вої дивували світ своєю сміливістю, силою, кмітливістю. Значний вплив на становлення і розвиток слов'янського війська мали нормани (варяги). Згідно з "[[Повість врем'яних літ|Повістю минулих літ]]" норманська династія розпочинається з князя [[Рюрик]]а, який об'єднав [[Київ]] і [[Новгород]]. Варяги складали незначну частину слов'янського війська і служили в ньому до середини [[XI]] століття. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та облаштунок (панцирі, металеві лаштунки на тіло, шолом на голову, довгий щит, меч, спис) і військове мистецтво (висока дисципліна, упорядкування війська, взаємовиручка в бою).
Рядок 100 ⟶ 104:
Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на [[Наддніпрянщина|Наддніпрянщині]] й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля [[Стефан Баторій|Стефана Баторія]] і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними. Ці козаки несли службу на найнебезпечнішому кордоні, через який татари нападали на українські землі. Цей особливий реєстр був створений з метою мати в разі татарських нападів завжди напоготові 2 000 козаків. Вони були на самозабезпеченні .Тільки під час військових походів отримували незначну платню. Як дарунок раз в рік отримували кожух і один дукат.
Серед реєстрових козаків виділяються також '''панцирні козаки''', що займали нішу середньої кавалерії — легше [[крилаті гусари|крилатих гусар]], але важче за звичайних реєстрових козачих військ.
Під час козацьких повстань [[1591]]-[[1596]] років сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але [[1599]] року почалося нове складання реєстру. В 1-й половині [[XVII]] ст. чисельний склад реєстрового козацтва не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.
Рядок 147 ⟶ 151:
З [[1850]]-х років азовців почали примусово переселяти на [[Кубань]]. Невдоволені цими діями царського уряду козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придушили. На підставі указу від [[23 жовтня|11 (23) жовтня]] [[1864]] року Азовське козацьке військо скасовано, а козаків переведено в селянський стан.
== Бузьке козацьке військо ==
{{main|Бузьке козацьке військо}}
У війнах другої половини [[XVIII]] століття на боці Росії проти Туреччини воювало багато греків, болгар, молдаван та представників інших балканських народів. З греків і албанців створюються військові формування. Під час війни [[1768]]-[[1774]] років на боці російської армії воювало багато загонів болгар. Так, болгарин Н.А. [[Каразін]] доставив російському командуванню цінні [[Розвідувальна інформація|розвіддані]] і привів із собою трьохтисячний загін добровольців з болгар, румунів і молдаван. Деякі з подібних загонів пізніше були включені в Бузьке козацьке військо.
Основою бузького війська став полк, що сформувався турецьким командуванням в [[1769]] році з болгар, волохів і представників інших народів Балканського півострова. Він був направлений в Бессарабію до армії [[сераскір|сераскіра]], щоб допомогти зняти облогу з турецької фортеці [[Хотин]]. Але замість того, щоб воювати проти російських військ, полк перейшов на їхню сторону, і протягом всієї війни брав участь у бойових діях у складі корпусу, який знаходився під командуванням генерал-фельдмаршала графа [[Румянцев Петро Олександрович|Петра Румянцева]] на власному утриманні.
Допомога, яку надало населення Північного Причорномор’я російським військам, була величезна: в період війни російська армія була достатньо забезпечена провіантом і фуражем, безперешкодним постачанням зброї, боєприпасів, [[Розвідувальна інформація|розвідувальними даними]] та іншим необхідним для успішного ведення бойових дій.
[[Російсько-турецька війна (1768—1774)|Війна 1768-1774 років]] стала переможною для Російської імперії. Укладена 10 липня 1774 року в селі [[Кючук-Кайнарджа]], поблизу міста [[Силістра|Силістрії]], на території Болгарії, мирна угода закріпила перемогу Російської імперії над Туреччиною. За [[Кючук-Кайнарджийський мирний договір|Кючук-Кайнарджийською мирною угодою]] до Російської імперії переходили землі, що лежали зліва від Південного Бугу. Саме на цих землях були розміщені офіцери і солдати Бузького козацького полку разом зі своїми сім'ями, яких граф Румянцев запевнив, що під заступництвом Російської держави вони знайдуть спокійне життя і будуть нагороджені вигідними для поселення і обзаведення господарством землями, причому проголошений був й Маніфест, що обіцяв їм тридцятирічні пільги. Тому, залишивши свої житла в Болгарії, Молдавії і Валахії, вони перейшли в Південну Україну і оселилися по річці Бугові.
Внаслідок незаселеності відведеного їм під поселення місця і віддаленості його від міст, вони з великими труднощами завели господарство.
Всього бузьких козаків було біля 7 тисяч. Вони заснували 26 сіл між Бугом і Інгулом в [[Бобринецький повіт|Бобринецькому]] і [[Херсонський повіт|Херсонському]] повітах, у тому числі [[Касперівка|Касперівку]] й [[Федорівка|Федорівку]] (тепер місто [[Нова Одеса]]), [[Костянтинівка (Новоодеський район)|Костянтинівку]], [[Трикрати|Білоусівку]], [[Себине|Себине]] або [[Гнилий-Єланець]], [[Баловне|Баловну]], [[Гур'ївка|Гур'ївку]] та інші, що пізніше належали до Бузького уланського поселення. Центром було місто [[Вознесенськ]], яке раніше було запорізьким містечком [[Соколи (Запорізька Січ)|Соколи]] біля гирла річки [[Мертвовід|Мертві Води]].
[[Скальковський Аполлон Олександрович|Аполлон Скальківський]] писав, що бузьким козакам за їх вірну службу Російському уряду були обіцяні 30-ти річні пільги з переконаннями, що вони завжди залишаться у військово-хліборобському стані, але цими пільгами вони користувались тільки 8 років, тобто до [[1785]] року, або до завоювання Криму. З даних А.О. Скальківського випливає, що пільги бузьким козакам були обіцяні в [[1777]] році, тоді як в "Пам'ятці законів про бузьких козаків" говориться про те, що Маніфест, в якому надавалося 30 пільгових років переселенцям до Російської імперії, був проголошений бузьким козакам відразу ж після припинення військових дій з Туреччиною, тобто влітку 1774 року. Але обіцяними пільгами, як це сказано в "Пам'ятникові законів", козаки Бузького війська користувались тільки 8 років, або ж до [[1782]] року.
У [[1783]] році за наказом князя Потьомкіна козаки поступили на службу і охороняли кордон з [[Османська імперія|Османською імперією]] по [[Південний Буг|Бугу]].
== Дунайське козацьке військо ==
{{main|Дунайське козацьке військо}}
Після знищення [[Запорізька Січ|Запорізької Січі]] в [[1775]] році частина запорізьких козаків пішла до [[Османська імперія|Османської імперії]] і оселилася на березі [[Дунай|Дунаю]], між фортецею [[Русе|Рущук]] і [[Сілістра|Сілістрією]], утворивши [[Задунайська Січ|нову Січ]].
У [[1803]] році вони перейшли на гирло Дунаю, в урочище Гедерле-Бугаз. Витіснивши російських втікачів-розкольників, що жили там, запорожці влаштували свій кіш, зайнявши по берегу моря до [[Аккерманська фортеця|фортеці Аккермана]] всі місця, зручні для рибної ловлі. Сюди почали збиратися втікачі з різних інших місць, і число осіб, що склали нову Січ, дійшло до 10 000 чоловік. За відзнаку в боях, особливо ж під час упокорення Віддінского бунту, козаки отримали від турецького уряду назву яничарів.
У [[1806]] році, як тільки почалася війна з Туреччиною, дунайські запорожці перейшли на бік Росії, увійшли до складу діючої армії і отримали назву буджацьких або усть-донецьких козаків. Після укладення миру частина їх була зарахована в Чорноморське козацьке військо, a частина, з колишніми при армії волонтерами з сербів, греків і албанців, залишилася в Бессарабії, в Буджацькому степу, оселившись на казенних землях. У царювання Олександра I особливих правил про устрій Дунайського козачого війська видано не було, і воно знаходилося у віданні цивільної влади, нарівні з селянами.
У [[1828]] році, під час війни з турками, дунайські козаки, згідно з їхнім бажанням, були перераховані у [[військове відомство]] і склали 2 полки: 1 і 2-й Дунайські. Один з них, кінний, призначався для сухопутної служби, a інший, піший, призначався для служби на судах дунайської флотилії. Після закінчення війни полки були наділені землями в Буджацькому степу. Таким чином, склалися нові військові поселення в 3 станицях: Старокозачому, Волонтерівці і Акмангіті. Незабаром до Дунайського війська були зараховані деякі суміжні землі та селища.
У 1836 році воно складалося вже з 8 станиць, з населенням понад 7 000 осіб обох статей і з земельним наділом близько 35 000 десятин. Землі цієї для війська було недостатньо, тому в 1839 році до нього були приєднані суміжні землі, що призначалися для користування циган, які були зараховані до війська.
У [[1844]] році було видано положення про Дунайське козацьке військо. На обов'язок Дунайського війська покладалося утримання кордонної варти і варт на островах Літа, Чемалі, Георгіївському і по лівому березі Дунаю, a також підтримання поліцейського порядку в містах Одесі, Акермані, Херсоні та Херсонському повіті. Для зовнішньої служби військо зобов'язувалося мати на готовності 2 кінних полки. Начальство над ним, під головним веденням Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора, було ввірене офіцеру регулярних військ. Цей військовий начальник і складена при ньому канцелярія формували полки та завідували військово-поліцейською і господарською частиною війська. Місцеве управління війська складали: наказний отаман, військове правління, комісія військового суду і станичного правління. Поліцейське та господарське правління станиць було ввірене станичним старшинам.
До [[1 січня]] [[1856]] року в Дунайському козацькому війську на дійсній службі перебувало 2811 осіб (за списком 2 858). У тому ж році військо було перейменовано в Новоросійське, під якою назвою проіснувало недовго. В силу малоземелля, воно не могло отримати подальшого розвитку шляхом приросту населення; служилий його склад був вкрай нечисленний, і, замість 2 комплектних полків з черговими змінами, військо ледь формувало полк, та й то за допомогою постійної видачі з військового капіталу грошей на бойове спорядження . До того ж, за Паризьким трактатом 1856 року, південна межа Російської Імперії була змінена і частина земель Новоросійського війська відійшла до Молдавії; малоземелля зросло ще більше.
У [[1868]] році Новоросійське козацьке військо було скасоване, з зарахуванням його штабних і обер-офіцерів і дворян до дворянства Бессарабської області і з наданням їм в повну особисту і потомствену власність садибної земл, що знаходилася в їх володінні. Крім цього, з числа землі в загальному військовому володінні, що входила до юрту станиць і хуторів, було надано у власність: штабс-офіцерам — по 300, обер-офіцерам — по 150 і зауряд-офіцерам — по 75 десятин. Надані війську 2 прапори і Найвища грамота були здані до церкви станиці Волонтерівкі, для зберігання на вічні часи, a холодна і вогнепальна зброя — в Бендерський артилерійський склад.
== Задунайське козацьке військо ==
{{main|Задунайська Січ}}
Після виголошення царициного ультиматуму про скасування Січі, коли Калнишевський з козаками думали як реагувати на нього, старшини Андрій Лях і Бахмет і 50 козаків поза спиною кошового відпросилися порибалити на Інгулі, що було добрим приводом щоб відпустити їх з осади Січі. Проте число запорожців зросло до 5 тис.
Увесь край, що року [[1775]] посіли запорожці, був дуже спустошений під час останньої війни, а татари з нього або повтікали за Дунай, або передалися на російську сторону і були загнані у Ногайські та Кубанські степи. Через те запорожцям було тепер тут велике привілля. Чутка про те привілля хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожці, рибалячи по Бугові, мали щоденні зносини із своїми товаришами, котрі служили у російських полках на російській стороні Бугу. Тому за Буг посунули втікачі вже невеликими купками й поодинці, як із Запорожжя, так і з України, рятуючись од панщини. Декому щастило рятуватись сюди навіть з жінками і дітьми, і вони осідали тут на вільних землях, будуючи собі землянки й хати.
Щодня за Бугом кількість утікачів з України збільшувалась, і вже через рік у Туреччині їх було біля 7000 душ.
Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, [[Тилігул (ріка)|Тилігул]], в Очаківську округу, в [[Буджак]].
У [[1777]] році Османська імперія, скориставшись складним становищем Кримського ханства, повернула під свій контроль землі по чорноморському узбережжю від Бугу до Дунаю. Так запорозькі козаки опинилися під турецькою юрисдикцією. 30 серпня 1778 року вони при дворі очаківського паші вже були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення запорожцям були надані землі в пониззі Дністра в [[Кучургани|Кучурганах]], а для несення військової служби — озброєння та коні.
Депутація з 40 осіб (38 від куренів, кошовий й писар) відбула року на домовини з султаном у Стамбул з-під [[Акерман]]а. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ [[острів Святого Юрія]] з гирлами Дунаю — [[Сулинське гирло|Сулинським]] та [[Георгіївське гирло|Катирлезьким]] (Георгіївським), і степ на південній притоці Дунаю, [[Дунаєць (річка)|Дунайці]], біля лиману [[Разелм|Разима]]. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали турки, '''Війську Буткальських козаків''', були надані військові клейноди: [[булава]], [[бунчук]] з двома хвостами, [[печать]] та [[Корогва (прапор)|корогва]], на котрій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць. Та корогва була посвячена [[Константинопольський патріарх|Цареградським патріархом]]. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого [[ятаган]]а у золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами, котрий мусив переходити од кошового до кошового, і таким чином теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою «Топуз».
З свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на морі й суходолі проти його ворогів і слухатись [[Силістра|Силістрійського]] пашу. На початок запорожцям було доручено держати кордони по російській межі — понад річкою Бугом.
На початку [[російсько-турецька війна|російсько-турецької війни]] [[1828]]-[[1829]] роках [[Стамбул]] наказав задунайцям виступити проти [[Російська імперія|Російської імперії]]. [[18 травня]] [[1828]]-[[1829]] року 1500 козаків на чолі з [[Кошовий отаман|кошовим]] [[Гладкий Йосип Михайлович|Йосипом Гладким]] захопивши військову канцелярію та скарбницю, перейшли під Ізмаїлом на бік [[Російська імператорська армія|російської армії]].
Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тисяч козаків разом з наказним гетьманом І.Баланом було заарештовано, ув'язненно та вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено.
Після закінчення війни царський уряд поселив козаків на [[Азовське море|Азовському]] узбережжі, сформувавши з них [[Азовське козацьке військо]]. Проте багато козаків вирішило не йти під ярмо росіян і були оселені в [[Банат]]і й [[Воєводина|Воєводині]], а також залишилися мешкати в гирлі Дунаю, згодом заселяючи міста [[Галац]], [[Ізмаїл]], [[Вилкове]], [[Кілія]], [[Тульча]].
Із залишків задунайських козаків, під час [[Кримська війна|Кримської війни]], на стороні союзних сил, були сформовані військові козачі загони. У жовтні [[1853]] року [[Михайло Чайковський]] домігся офіційного створення регулярних козачих підрозділів у Турецькому війську. [[23 січня]] [[1854]] року задунайські козаки склали військову присягу. З Константинополя привезли козакам знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша (ім'я Михайла Чайковського в Туреччині) отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). Після закінчення війни козачі підрозділи було розформовано.
== Посилання ==
| |||