Історія Юкону: відмінності між версіями

Траса призначалася для важкої військової техніки. Після закінчення війни на спеціальній церемонії, що пройшла в квітні [[1946]] року, американське військове командування передало трасу Канаді, якоїякій залишалося або забути про неї, або реконструювати, щоб використовувати в цивільних цілях. У тому ж році військові частини прибули ву Вайтхорс. Вісімнадцять років військові займалися відновленням траси і [[29 червня]] [[1964]] року передали її у відання федерального міністерства<ref>{{cite web

}}</ref>. Незважаючи на військовівійськове ціліпризначення будівництва траси, в мирний час вона сприяла розвитку гірничої та нафтової промисловості, індустрії туризму і автоперевезень в Британській Колумбії і Юконі. Крім того, вона стала важливою ланкою в подоланні ізоляції півночі Канади<ref name="tce_ah"/>. Після війни населення території почало поступово відновлюватися. За даними статистичної служби Канади в 1941 році в Юконі проживало 4914 чоловік, в [[1951]]&nbsp;— 9096 чоловік, а в [[1956]], коли перепис став проводитися кожні п'ять років,&nbsp;— 12 190 осіб<ref name="statcan"/>.

Разом з АлясковоюАляскинською трасою канадський уряд під тиском американських військових пристуврозпочав до проектупроект будівництва нафтопроводу довжиною понад 1000 км, що з'єднував [[нафта|нафтові]] родовища Північно-Західних територій з АлясковоюАляскинською трасою і нафтопереробним заводом у Вайтхорсі. Витрати на будівництво нафтопроводу, що отримав назву [[Канол (траса)|Канол]] ({{lang-en | Canol (Canadian Oil )}}), перевищили в п'ять разів передбачуваний кошторис витрат у 24 мільйони доларів США. Нафтопровід був запущений [[16 лютого]] [[1944]] року<ref>{{cite web