Гірс Микола Карлович: відмінності між версіями

 

[[Зображення:Girs.jpg|right]]

 

Одружившись із Ганною Петрівною Літке, він мав троє синів. Микола був середульшим. А старший, Олександр Карлович, дослужився до сенатора (1874), працював товаришем (заступником) міністра фінансів, удостоївся високого дворянського титулу “дійсний таємний радник” (1879). Федір Карлович, теж дійсний таємний радник, під кінець віку став президентом Євангелістсько-лютеранської консисторії (1891), його син Олексій був київським, згодом мінським, а ще через кілька років, аж до переломного 1917-го, – нижегородським губернатором. Ось така була впливова родина. До цього можна додати, що Олександр Карлович Гірс одружився з Олександрою Іванівною Буніною (1826 – 1867). Її молодша сестра Марія стала бабусею відомого географа Петра Семенова-Тянь-Шанського, ще менша Анна славилася як поетеса, яку високо цінував історик і письменник Микола Карамзін, а імператриця Єлизавета подарувала їй золоту ліру, обсипану брильянтами. Отримавши звичне для тих часів домашнє виховання, Микола з десяти років продовжив освіту в Царськосельському ліцеї. Це відкривало перспективи службового росту. Вирушивши з прикордонного містечка Радивилова у широкі світи, він не раз засвідчував свій рішучий характер, свій талант. У віці вісімнадцяти літ почав службу в Азіатському департаменті міністерства закордонних справ. Через три роки його назначають молодшим помічником столоначальника. І це визначило подальшу долю, адже з роками поглиблювалися знання дипломата, міцнів його авторитет серед чиновництва.

Його дипломатична служба проходила в основному за кордоном: молодший [[драгоман]] при консульстві в Яссах, секретар місії в Константинополі, директор канцелярії повноважного комісара в князівствах Молдавії й Валахії, генеральний консул у Єгипті. У 1863 році Гірса призначають надзвичайним посланником у ранзі повноважного міністра в Тегеран, а з 1872 року служив при дворі короля Шведського й Норвезького. За ці роки він виріс від титулярного радника до таємного. Він уміло відстоював інтереси своєї країни на міжнародній арені, і це не залишилося непоміченим. У 1875 році Миколу Карловича посилають у той же департамент, де починав свою кар’єру, але цього разу – його керуючим. Водночас він – товариш (заступник) міністра закордонних справ.

 

З наступного року Горчаков, захворівши, фактично відійшов від обов’язків міністра закордонних справ, їх перебрав на себе Микола Гірс, на ту пору вже дійсний таємний радник. Він терпляче й обережно відстоював свою точку зору, виконував царські вказівки, змушений був проводити не завжди далекоглядну політичну лінію Олександра ІІІ, отож коли в 1882 році Горчаков подав у відставку, не було сумніву: портфель міністра закордонних справ дістанеться Миколі Карловичу. Добре орієнтуючись у настроях правителів найвпливовіших країн, він прагнув зближення з Німеччиною й Австро-Угорщиною, намагався уникнути зіткнення з Англією. Але не обходилося без жорсткої критики на його адресу, зокрема, ті правлячі кола, які виношували антинімецькі настрої, не могли пробачити міністрові зусиль, спрямованих на збереження “Союзу трьох імператорів” – сукупності угод між Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною, які передбачали спершу військову допомогу в разі нападу четвертої країни, пізніше – доброзичливий нейтралітет. Критиками були й високопоставлені дипломати П.Сабуров, М.Ігнатьєв, А.Жоміні та ін. Його звинувачували навіть у неросійському походженні і лютеранському віровизнанні, хоча, між іншим, одружений він був на племінниці Горчакова – на десять літ молодшій княжні Ользі Єгорівні (Георгіївні) Кантакузен (походила з візантійського знатного роду), і його діти були охрещені як православні.

 

 

[[Категорія:Персоналії Гі]]

[[Категорія:Персоналії:Російська імперія]]