Санмаринська фашистська партія: відмінності між версіями

Партію заснував і очолював Джульяно Ґозі ({{lang-it|Giuliano Gozi}}), санмаринський ветеран [[Перша світова війна|Першої світової війни]], який служив добровольцем в Королівській Італійській Армії. Вона була створена за зразком [[Національна фашистська партія|Національної фашистської партії]] сусідньої [[Королівство Італія (1861-1946)|Італії]]. Ґозі походив зі знатного роду і займав посади міністра закордонних справ (в Сан‑Марино, міністр закордонних справ очолює кабінет міністрів) і міністра внутрішніх справ. Ці дві посади давали йому контроль над армією і поліцією. Від самого початку партія застосовувала жорстокість і залякування проти опонентів, таких як соціалісти. Партійною газетою була «Санмаринський народ» («''Il Popolo Sammarinese''»), створена за зразком «Народу Італії» («''Il Popolo d'Italia''»). Говорячи мовою політики та ідеології, партія не була новаторською і притримувалася ідей, близьких до італійського фашизму. Вони проводили політику індустріалізації, яка перетворила країну, де більшість населення були фермерами, в країну робітників фабрик і заводів. Вони не прийняли антиєврейські закони, як це зробили в Італії в 1938 році, оскільки в крихітній країні не було жодної видимої єврейської спільноти.

В квітні 1923 року, Ґозі було обрано першим фашистським Капітан-Регентом. Після жовтневих виборів, обидва Капітан-Регенти були фашистами і так тривало наступні два десятиліття, так як 1926 року всі інші політичні партії були заборонені, фактично зробивши Сан‑Марино [[Однопартійна система|однопартійною]] країною. Однак, незалежні політичні діячі продовжували формувати більшість у Великій і Генеральній Раді до 1932 року. Крім того, партія була розділена між фракцією Ґозі та фракцією Езіо Бальдуччі ({{lang-it|Ezio Balducci}}), що змусило їх звернутися до італійської партії за рекомендаціями і посередництвом.