Сьоен: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Dgho (обговорення | внесок) Немає опису редагування |
||
Рядок 4:
Початок формування сьоенів датується [[743]] роком, коли [[Імператор Японії|Імператорський]] уряд видав «[[Закон про довічну приватизацію цілини]]» і дозволив існування в країні приватного землеволодіння, забороненого до тих пір указами про одержавлення землі. «Закон» сприяв розвитку державної економіки, але й надавав можливість придворній знаті та великим релігійним установам отримати джерело прибутку, що не залежало на пряму від держави. Сьоени утворені підняттям цілини отримали назву «самоосвоєних» (自墾地系荘園, ''дзікон тікей сьоен'')
У [[10 століття|10 столітті]] частина придворних аристократів, особливо члени роду [[Фудзівара]], а також великі монастирі, такі як [[Тодайдзі]], [[Кофукудзі]] і [[Енрякудзі]], володіли багатьма ''сьоенами'' у різних регіонах країни. Їхнє землеволодіння росло за рахунок [[дарування]] землі селян, які уникаючи державного податкового тиску, кидали державні наділи, піднімали цілину, що за «Законом» автоматично перетворювалась на приватну власність, і підносили її великим землевласникам. В обмін за це аристократи та монастирі призначали заможних селян управителями своїх ''сьоенів'', а звичайних общинників обкладали незначним податком, який у декілька разів був нижче податку з державних наділів.
У [[11 століття|11 столітті]] за зразком селян стали поступати провінціали ''кокусі'', голови провінцій, яких призначав центральний уряд. Вони теж освоювали цілинні землі з метою збагачення, але мусили повертати їх державі. Щоб уникнути цього, провінціали дарували свою земельну власність впливовим столичним аристократам, які визнавали за ними право бути управителями освоєних земель. Держава ж не мала ні права конфіскації, а ні права втручання у справи управління таких маєтків. Ці ''сьоени'' отримали назву «дарчих» (寄進地系荘園, ''кісін тікей сьоен'').
| |||