Сингл: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
IvanBot (обговорення | внесок) м →Вінілові: replaced: більше 10 млн → понад 10 млн |
|||
Рядок 8:
Найпопулярнішим і традиційним форматом синглу є [[грамплатівка]] розміром 18 [[сантиметр]]ів зі швидкістю обертання 45 обертів за хвилину (тому їх називають «сорокап'ятками»). Цей формат з'явився в [[США]] у [[1949]] році. Спочатку він продовжував концепцію уже існуючих на той час вінілових платівок зі швидкістю 78 об./хв. Однак з розвитком формату [[грамплатівка|довгограючих платівок]], сингли стали маркетуватися як попередники випуску повних альбомів нових пісень (особливо в популярній музиці). З [[1957]] року більшість американських [[лейбл]]ів стали випускати сингли винятково у форматі 45 об./хв.
На першій стороні синглу в даному форматі міститься головна пісня, - колись, в основному, призначена для програвання на радіостанціях і в музичних автоматах (дані по програваннях складають один із критеріїв [[хіт-парад]]ів), при цьому зворотний бік синглу практично не програвався. Часто явної вказівки, яка сторона перша, а яка - друга, немає. Через це назва сингла не завжди визначається заголовком пісні на першій стороні (більш того, багато синглів мають спеціальну назву, що не збігається з назвою жодної пісні на платівці). Зворотні сторони синглів традиційно присвячувалися або інструментальним версіям головної пісні, або композиціям, не розрахованим на комерційний успіх. З початку 90-х рр. вінілові сингли утратили своє значення (з [[1998]] року їхній продаж, наприклад, більше не враховується в хіт-параді журналу «Біллборд», ({{lang-en|Billboard}}) і тепер у даному форматі випускаються лише обмеженим тиражем. Найбільш продаваним синглом у даному форматі в історії [[звукозапис]]у є «White Christmas» Бінга Кросбі [[1947]] року (
В другій половині [[1970]]-х рр. з'явився новий формат синглів - розміром 30 см (12 дюймів), що однак зберіг швидкість у 45 обертів. Розвинувшись завдяки музиці [[диско]], даний формат дозволив не тільки збільшити час звучання композиції, відповідаючи, таким чином, потребі в танцювальних міксах, але і значно поліпшити якість звуку (недолік колишніх, звичайних синглів, полягав у слабкому відтворенні низьких частот і зростанні рівня перекручування і перешкод при підвищенні гучності відтворення звуку). Такі сингли стали називатися ''дванадцятидюймовими'' чи ''максі-синглами'', щоб відрізнити їх від традиційних синглів (ті, у свою чергу, стали ''семидюймовими''). Максі-сингли одержали поширення в жанрах танцювальної електронної музики (диско, [[техно]], [[хаус]] і т.д.). Як правило, друга сторона таких синглів являла собою [[ремікс]] на головну композицію. Іноді на максі-синглі містилося по дві композиції на стороні. У 80-і рр. для безлічі виконавців танцювальної музики формат максі-синглів став основним, тому на звичайних синглах виходили лиш урізані версії пісень з максі-синглів, оскільки [[Радіостанція|радіостанції]] не могли собі дозволити програвати повністю довгі версії. В наш час{{коли}} максі-сингли випускаються головним чином для [[Ді-джей|ді-джеїв]] дискотек. Найбільш продаваним синглом у даному форматі в історії звукозапису є «Blue Monday» групи [[New Order]] [[1983]] року (3 млн екз.).
| |||