Баклицький Вудон Іванович: відмінності між версіями

 

Експресія кольору і форми, що спотворює фотографічно-нормальне зображення, сприймалася в роки панування соцреалізму просто як невміння малювати, так само як і безідейність прирівнювалася до непрофесіоналізму. Таке мистецтво не мало ні офіційних виставок, ні відгуків мистецтвознавців, ні, тим паче, замовлень. Ким тільки не працював Вудон, щоб мати змогу купувати полотна і фарби, а також інколи влаштовувати свята. Був декоратором на кіностудії, оформлювачем, учасником археологічної експедиції та й вантажником траплялося підпрацьовувати, коли ще вистачало сил. Головне&nbsp;— відстояти своє право на самовираження, по-своєму переломлювати світло, що зачарувало художника в роботах Вермеєра, писати чистим кольором, проявляючи солідарність із прижиттєвою невизнаністю Ван Гога і наївністю Піросмані.<br/>

 

До кожної людини, із якою знайомився Вудон, він суворо, як до самого себе, підходив із невисловленим запитанням, що переможе згодом у його душі&nbsp;— «ми» чи «вони»? А вголос загадково промовляв: «Подивимося…». Так, здається, і звучить у його картинах тема вікон. Він змальовував будинки та церкви, дерев'яні халупи Подолу та Куренівки, які пішли під знесення. Майже ніде не зображені люди, але&nbsp;— найрізноманітніші вікна: прямі, вигнуті, танцюючі, темні та світлі, як можливість проживання життя, як свобода вибору того чи іншого життєвого шляху.