Візантійське право: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 20:
Важливе місце у системі візантійського права займало правове забезпечення державно-церковних взаємин, яке включало у себе як державно-церковні, так і канонічні акти. Канонічна нормотворчість Східної Церква пройшла значну еволюцію і позначилася на формі та змісті актів церковних установ різних рівнів.
Найважливіше місце у системі нормативного регламентування діяльності Церкви займали собори. На Нікейському Соборі 325 р. визначено, що єпархіальні собори мають скликатися двічі на рік. Однак це рішення не виконувалося з огляду на можливість поширення на них єресей. Згодом Трулльський Собор постановив скликати Собор один раз на рік. Собори у рамках митрополії чи Патріархії (помісні) збиралися у надзвичайних випадках. Вселенські собори збирав імператор. На них була представлена Західна Церква, хоча й з обмеженою кількістю представників. Право імператора скликати, а за потреби особисто чи через свого представника головувати на Соборі під сумнів не ставилося. Канони (правила), прийняті на Соборі, вважалися обов’язковими для прийняття і виконання усією Церквою. Вселенські собори зазвичай розглядали питання догматичного характеру. На них були вироблені символи віри, короткий виклад основних релігійних положень, які повинен був приймати на віру кожний християнин. Поряд з помісними щорічно скликалися єпархіальні собори. Особливого значення набули собори, які збиралися у Константинополі. Для вирішення питань, які стосувалися взаємин держави і Церкви, скликалися з’їзди єпископів. Поступово зростає вага «соборів прибуваючих», рішення яких стали витісняти постанови патріарших соборів. 37 Правило Святих Апостолів визначало проведення соборів у митрополіях двічі на рік, а 8 Правило VІ Вселенського Собору, поновивши цю постанову, визначало, що у кожній області бути Собору один раз на рік у визначеному архієреєм митрополії місці. Однак вже 8 Правилом Трулльського Собору, а також новеллою Юстиніана (20 і 21 глави 1 Титулу 3 Книги Василик) визначено порядок збору єпископів на місцевий Собор один раз на рік. Єпископи, які без поважних причин не брали участь у Соборі, зазнавали легких стягнень (висловлювань незадоволення або накладення легких єпітимій). Стягнення для єпископів, які проігнорували Собор, регламентує 76 (87) Правило Карфагенського Собору. Проте ці положення не дотримувалися.
Окремий статус мав предстоятель Константинопольської кафедри, який згодом отримав титул Константинопольського Патріарха. Логічним наслідком розвитку інституту стало розширення функцій Патріарха – як внутрішньоцерковних, так і зовнішніх. Опіка ромейських василевсів сприяла його перетворенню на ключову постать у системі церковно-адміністративної діяльності на імперських землях. Тенденції розвитку інституту засвідчують рішення різних соборів. Константинопольський Собор 861 р. вимагав неухильного дотримання церковної ієрархії і повної покори щодо Патріарха з боку митрополитів та єпископів.
== Канонічні акти у Візантійській імперії ==
Канонічні акти передбачали як порядок накладення церковних стягнень (єпітимій), так і їхнє оскарження. Аристин зазначає, що відлучені від Церкви одним ієрархом не можуть бути прийняті іншим (хіба що стягнення було накладене через особистий конфлікт, непродумано, безпідставно). Оскаржувати рішення про відлучення можна було на соборах, які проходили у єпархіях. Зняттю відлучення мали передувати слідчі дії, спрямовані на з’ясування обставин відлучення. При цьому опитуватися мали обидві сторони. Остаточне рішення приймалося спільно єпископами, які брали участь у Соборі.
| |||